Від Девіда Боуї до Джона Леннона. Як музиканти записували кавери, які перевершували оригінал

Учасники "Eurythmics" Енні Леннокс і Дейв Стюарт (їхні пісні у вісімдесятих роках минулого століття були визначальними для того десятиліття – і не меншою мірою його окрасою) гостро відчували свій час. Дует розпався в 1990-му році – але оскільки і Енні, і Дейв були прекрасними композиторами, гарної музики у світі стало ще більше.

У той період Стюарт записав інструментальну композицію "Lily Was Here" разом із голландською саксофоністкою Кенді Далфер — цей надзвичайно прилипливий трек став великим хітом, ну а вокалістка "Юрітмікс" Енні Леннокс у 1992-му випустила свій перший сольний альбом, платівку "Diva".

Альбом "Diva" був передбачувано успішним, враховуючи попит на музику "Eurythmics" у вісімдесятих — але в той же час цей успіх багато в чому перевершував очікування Леннокс. П'ять хітових синглів (включаючи таку поп-класику початку дев'яностих, як "Why" і "Walking On Broken Glass), сім мільйонів проданих екземплярів, номінації на "Греммі" і тріумф на церемонії Brit Awards у 1993-му році — це був більш ніж вражаючий початок сольної кар'єри. До того ж, Енні була єдиним автором усіх головних пісень — довівши публіці і собі самій, що може чудово справлятися в цьому сенсі без Дейва Стюарта, якого багато хто вважав "музичним мозком" дуету.

Тим дивовижнішим був той факт, що вже другий альбом Леннокс, випущений у березні 1995 року диск "Medusa", не містив жодної пісні авторства Леннокс і повністю складався з чужих творів. Енні, за великим рахунком, була не в змозі до ладу пояснити, чому на таких ранніх етапах соло-кар'єри вона вирішила взятися за виконання кавер-версій. У буклеті до альбому Леннокс, наприклад, чесно зізнавалася, що платівка не має жодної концепції та спільної теми – а при виборі пісень вона керувалася власними інстинктами, а не раціональним підходом.

Цей вибір часто був дуже несподіваним. З одного боку, Енні бралася за абсолютну класику, знакову пісню 1967-го року "A Whiter Shade of Pale" групи "Procol Harum", зіткану з крихких психоделічних мрій похмурого дня, з іншого — наважувалася виконати бадьорий хіт "Train in Vain" героїв англійського панку The Clash. Чи гарною було ідеєю записувати на одному альбомі такі різні за своєю природою пісні, як "Don't Let it Bring You Down" Ніла Янга і чуттєву "Waiting in Vain" Боба Марлі, один з найзворушливіших творів короля реггей?

Що ж, судячи з того, яку вражаючу здатність перетворювати чужий матеріал, враховуючи власну манеру та свої правила гри, продемонструвала Леннокс на цьому альбомі, "Медуза" могла б бути ще більш еклектичним творінням. Бадьора і пружна в оригіналі "I Can't Get Next to You" зірок соул-лейбла "Motown", групи "The Temptations", найтонша "Something So Right", свого часу вигадана і заспівана Полом Саймоном — ці та інші пісні виявилися непоганими сусідами. На платівці Леннокс усі вони були приготовлені за одним рецептом і подані слухачеві за однакової температури – але це було плюсом платівки та демонстрацією магії співачки, а не недоглядом.

Тим часом, головним хітом альбому виявилася не найвідоміша пісня – а саме композиція "No More 'I Love You's'" нью-вейв дуету "The Lover Speaks" (до їхньої розкрутки доклав руку Дейв Стюарт), записана в 1986 році. Тоді, у середині вісімдесятих, пісня стала сенсацією, але у руках Леннокс вона перетворилася на грандіозний хіт. Тільки Енні в середині дев'яностих могла настільки граціозно виконати на перший погляд звичайну поп-пісню і відвести її на глибини, які були не тільки цікавими, а й небезпечними для слухача.

"No More 'I Love You's'" став найуспішнішим сольним синглом Леннокс, посівши друге місце в британському хіт-параді – зараз, через 30 років, переваги цієї пісні стали видно ще виразніше і її по праву можна вважати одним із найкращих каверів в історії поп-музики. Чи перевершує вона оригінальну версію? Безперечно.

Альбом "Medusa" став ще одним успіхом Леннокс, продажі знову обчислювалися мільйонами примірників — наступна її сольна платівка під назвою "Bare" вийшла друком лише через 8 років, 2003-го, на цей запис вкотре знову була цілком авторським.

Девід Боуї та ностальгія по юності — "Pin Ups"

Девід Боуї ніколи не цурався каверів — навпаки, музикант завжди відчував особливу радість, виконуючи матеріал артистів, музику яких він цінував, любив і поважав. Часто це мало навіть у якомусь сенсі просвітницький характер – так, у другій половині шістдесятих Боуї був першим музикантом у Британії, який на своїх концертах виконував пісні з дебютного альбому гурту з Нью-Йорка, у майбутньому воістину культових "The Velvet Underground".

Навіть на своєму "проривному" альбомі, платівці "The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders from Mars" 1972-го року, яка нарешті зробила його справжньою зіркою, Боуї заспівав кавер — пісню "It Ain't Easy" маловідомого американського музиканта Рона Девіса, який записав всього шість платівок за тридцятирічну карʼєру.

У 1973-му Боуї в образі Зіггі Стардаста, космічного прибульця з Марса, який став рок-зіркою на нашій планеті, і справді перебував у зеніті слави. Нова платівка Девіда "Aladdin Sane", знову записана разом з акомпонуючим гуртом "The Spiders" (гітарист Мік Ронсон, басист Тревор Болдер і барабанщик Мік Вудмансі) стала альбомом, що на той час продавався найуспішніше. Але й тут, в цьому цілком і повністю видуманомі Боуї фантастическомному світі (до того ж прикрашеним неземними паріямизапрошеного піаніста Майка Гарсона), знайшлося місце для каверу — цього разу на пісню "Роллінг Стоунз", з хіта 1967-го року "Let's Spend the Night Together", який Боуї не без успіху намагався перетворити в провокацію.

Платівка "Aladdin Sane" з'явилася на прилавках у квітні 1973-го, а у липні того ж року Боуї та "Павуки з Марса" завершували свій світовий гастрольний тур концертом у Лондоні. У фіналі того шоу в залі "Hammersmith Odeon" Девід із драматичною ноткою в голосі повідомив приголомшеній публіці, що нинішній концерт – не лише останнє шоу у турі, а й останній виступ взагалі. Пізніше до загального полегшення з'ясувалося, що насправді Боуї прощається зі своїм альтер-его Зіггі Зоряний Пил – але не з музичною кар'єрою.

Про плани Девіда покінчити з концепцією рок-н-рольного космічного Месії та його "The Spiders from Mars" знав гітарист Мік Ронсон, але інші були не в курсі планів Боуї щодо майбутнього.

А ці міркування на той час з'являлися дуже спонтанним чином – вже за кілька днів після того знаменного лондонського концерту Боуї поспішив до Франції, куди він діставався поромом та потягом. Там, у Шато д'Ерувіль недалеко від Парижа, вже завершувалися останні приготування для запису майбутнього альбому кавер-версій – однієї з найцікавіших платівок у кар'єрі Боуї, диска під назвою "Pin Ups".

Разом із Боуї до Франції вирушили лише два учасники "The Spiders" — Ронсон і Болдер, Вудмансі залишився в Англії, в Ерувілі замість нього до Девіда приєднався барабанщик Ейнслі Данбар. Нова платівка не мала нічого спільного з образом Зіггі Стардаста – натомість Боуї вирішив віддати шану всім тим пісням (і їхнім авторам), які він слухав на початку та в середині шістдесятих, будучи юним лондонським модником, який відчайдушно добивається слави та визнання.

Вибираючи матеріал для альбому, Боуї просто глянув на свою колекцію синглів – усі ті вінілові сорокап'ятки, які він справно купував з 1964 по 1967 роки. У стопці можна було відшукати безліч скарбів — записи "The Kinks" і "The Who", провідних груп "свінгуючого Лондона", другий сингл "Пінк Флойд", дивовижну пісню "See Emily Play", написану тодішнім лідером гурту Сідом Барреттом (Боуї наполягав на тому, тобто "Пінк Флойд Сіда Барретта"), хітові сорокап'ятки ірландців "Them" і австралійців "The Easybeats" … Безумовно, Боуї влаштував собі і слухачам-ровесникам ностальгічну подорож у минуле першим класом — враховуючи ще й той факт.

Але при цьому пісні виконувались у вже звичній для Боуї ультрасучасній глем-роковій манері, яку він і Мік Ронсон довели до досконалості за останні кілька років – минуле і сьогодення зустрічалися не десь на запорошених задвірках, а в дуже модному місці.

Альбом "Pin Ups" (на обкладинку було вміщено фотографію Девіда разом із супермоделлю Твіггі, ще одним символом Лондона середини шістдесятих) вийшов у жовтні 1973-го року і впевнено посів перше місце у британських чартах. Наступна робота Боуї, авторська платівка "Diamond Dogs", буде вже нескінченно далека від теплої та невимушеної атмосфери "Pin Ups", найпростішого (у хорошому сенсі) альбому музиканта сімдесятих років, його "золотого" періоду.

Джон Леннон та багатостраждальний "Rock'n'Roll"

Цей альбом каверів, який Джон Леннон випустив у лютому 1975-го року, мав важку долю – дивно, що саме збірка рок-н-рольних хітів п'ятдесятих і початку шістдесятих (цю музику екс-бітл любив найбільше на світі) далася Леннону з такою працею і з такими нервами.

По суті, історія альбому почалася ще в 1969-му році, коли Леннон написав пісню "Come Together" — Джон надихався піснею Чака Беррі "You Can't Catch Me", причому настільки, що "запозичив" цілу сходинку у піонера рок-н-ролу, "Here com". Це не вислизнуло від уваги музичного видавця Морріса Леві, володаря прав на пісню Беррі, який задумав позиватися з Ленноном після того, як "Come Together" побачила світ на платівці "Бітлз" "Abbey Road". Справу начебто вийшло залагодити поза судом – вже на початку сімдесятих. Джон зобов'язався записати три пісні з видавничого каталогу Леві – і восени 1973 року якраз приступив до запису платівки, яка могла б містити ці три композиції.

На той час Леннон поїхав із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса – разом із молодою коханкою Мей Пенг, зі схвалення своєї дружини Йоко Оно. Шлюб Леннона і Оно переживав важкі часи – і Йоко вирішила відправити чоловіка до Каліфорнії на канікули, які перетворилися для Леннона на рік з лишнім розлуки, запоїв та бешкетів, час, який він пізніше називав "втраченим вікендом".

Саме в цей період було розпочато роботу над альбомом каверів класики п'ятдесятих – пісень, до яких Леннон ставився з особливим трепетом. Серед цих пісень була й та сама "You Can't Catch Me" Чака Беррі (у самого Чака, до речі, не було особливих претензій до Джона — і роком раніше вони з великим успіхом разом виступили на американському телебаченні), але робота над майбутньою платівкою "Rock'n'Roll" від початку стала стрімко перетворюватися на хаос і бардак.

Записом у Лос-Анджелесі керував продюсер Філ Спектор, вони з Ленноном вже не раз дуже плідно співпрацювали — але в той раз Спектор був безумовно не в собі. Він міг заявитися в студію і влаштувати пальбу з револьвера — тоді як Леннону залишалося просто спостерігати за тим, що відбувається, і продовжувати напиватися. У результаті Спектор просто зник із плівками – і Леннону, вже нарешті тверезому та зібраному, вдалося закінчити роботу над платівкою лише через рік, продюсуючи запис самостійно.

Альбом "Rock'n'Roll" вийшов у світ на початку 1975-го — і став останнім записом Джона перед його п'ятирічним період самітництва. Платівка, що містила хіт "Stand By the Me" (так пронизливо цю пісню з репертуару Бена І Кінга міг заспівати лише Леннон) досі буває об'єктом гарячих суперечок.

Багатьом бітломанам не до душі велика кількість духових інструментів в аранжуваннях (що ж, саксофонів було достатньо і в записах Літтл Річарда, чиї номери теж представлені на платівці Леннона) – шанувальники альбому вітають його і справді чадну рок-н-рольну атмосферу. Як би там не було, багатостраждальна платівка каверів "Rock'n'Roll" — за визначенням без звичного для музиканта самокопання або гучних заяв вселенського масштабу — займає особливе місце в не такій великій дискографії Джона Леннона.