Посадити ветерана. Як не сісти в калюжу з судом над вбивцею художника УПА
Потуги Генпрокуратури України на ниві відновлення справедливості незмінно викликають змішані почуття і не сказати, щоб зовсім вже незаслужену саркастичную реакцію. Але із завзятістю, гідною кращого застосування, вона продовжує тупцювати по граблях. Це принизливо, коли справа стосується корупції. Але коли мова заходить про ціннісних питаннях і фундаменті державності, багатообіцяюче справа може завершитися серйозним іміджевим збитком.
Все, як зазвичай, починається з переможної реляції. Ось представник Національного центру правового захисту Денис Поліщук радісно повідомляє, що ГПУ розпочала досудове розслідування за фактом вбивства художника ОУН/УПА Ніла Хасевича, вчиненого на Рівненщині у березні 1952 р. капітаном МДБ СРСР Борисом Стекляром.
Стекляр, нині полковник у відставці, щодо безбідно жив у Рівному аж до 2016 р., коли тамтешній Окружний адмінсуд відкрив доступ до його особової справи згідно із Законом "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" і всупереч його волі. Чи означає це, що тепер йому світить реальний термін? Сумніваюся.
Стекляр очолював міжобласну опергрупу, яка майже рік полювала на підпільного художника, члена рефрентуры пропаганди Волинського крайового проводу ОУН Хасевича, з чиїми роботами неминуче знайомиться будь-який, хто вивчає український повстанський рух 40-50-х рр. Чудовий художник-графік, гравер, автор ескізів нагород УПА, бофонів і куратор повстанської друку Хасевич був талановитим пропагандистом і, кажучи сучасною мовою, головним іміджмейкером УПА. У цій якості він представляв небезпеку для радянського режиму. Особливо після того, як делегати Генасамблеї ООН побачили збірник "Графіка в бункерах УПА". Власне, цим і був зумовлений наказ Москви про його ліквідацію, який група Стекляра і виконала 4 березня 1952 р., виявивши схрон у селі Сухівці, в якому Хасевич переховувався разом з "охоронцями" В'ячеславом "Матвієм" Антонюком і Антоном "Гнатом" Мельничуком. Стекляр особисто кинув гранату в люк.
Так от, Генпрокуратура вважає, що в його діях є склад злочину згідно ст. 115, ч. 2. п. п. 1,8 КК України. Це умисне вбивство двох або більше осіб (1), а також особи або його родичів у зв'язку з виконанням ним службового або громадянського обов'язку (8). Я щиро сподіваюся, що у ГПУ є план подальших дій. Бо якщо ні, то все погано.
Перша проблема полягає в тому, що до цих пір достовірно невідомо, чи були Хасевич і його соратники вбито вибухом гранати або ж вважали за краще покінчити з собою, не бажаючи здаватися в полон: свідоцтва на цей рахунок досить суперечливі. І дуже сумнівно, що Стекляр захоче спрощувати роботу слідству, яких би мемуарів він сам раніше не залишав. Ну, не перекваліфікувати справу в замах на вбивство, справді!
Навіть якщо на підставі наявних матеріалів, що стосуються подій в Суховцах, можна буде зробити однозначні висновки (що сумнівно), на цьому справа аж ніяк не закінчиться.
Другий дуже делікатний нюанс полягає в тому, що на момент вчинення цих дій Стекляр не робив нічого нелегального. Він захищав державу, якій служив. Причому захищав в бою, виконуючи наказ, який на ті часи не був злочинним, - в іншому разі доведеться визнати такими більшість наказів, спрямованих на боротьбу з партизанами, коли-небудь виданих яким-небудь державою. І вже вибачте за паралель, Стекляр робив приблизно те ж і приблизно так само, як це роблять зараз співробітники СБУ де-небудь в Маріуполі. Тодішній закон тодішньої країни був на його боці.
Ще одне велике питання - чи має ст. 115 зворотну силу. Хоча б тому, що якщо визнавати, що нинішня українська держава є правонаступницею УРСР, то в ній боротьба з "антисоветчиками і посібниками гітлерівського режиму" була не просто можливою, але не обов'язковою. А якщо не визнавати, то й говорити нема про що: такий країни просто не існувало.
І тут ми підходимо до третього, ключового моменту. Мартін Лютер Кінг не сильно грішив проти істини, кажучи, що все, вчинене Гітлером, було цілком законним. Нюрнберзький трибунал проводився, зокрема, для того, щоб виправити цей недолік в системі міжнародного права. Не будь цього трибуналу, світова юридична практика не поповнилася б поняттями "геноцид" і "злочин проти людяності", не сформувала б категорію "цивільних осіб" та не дала б настільки вичерпною трактування злочину військовому. Між тим саме ці моменти дозволяють виносити обвинувальні вироки у подібних справах.
Взяти, приміром, десятирічну тяжбу Латвії з Василем Кононовим, до якої у нас люблять апелювати прихильники кримінального переслідування Стекляра. За вбивства (розстріли і спалення) дев'яти мирних жителів, які нібито співпрацювали з гітлерівцями, латвійська суд спочатку звинувачував колишнього командира радянського партизанського загону в геноциді, хоча по ходу розгляду обвинувачення довелося коригувати. І то після тривалих розглядів та апеляцій в ЄСПЛ ступінь особистої залученості Кононова у позасудові розправи так і не була встановлена (привіт Стекляру), а вирок залишився в силі через порушення законів війни, перевдягання у ворожу уніформу та порушення прав жінок. До речі, тоді безвідмовно спрацювала норма "Ніхто не може бути засуджений за вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, яка, згідно з чинним у момент його вчинення національним або міжнародним правом, не були кримінальним злочином". Суду довелося докласти чимало зусиль, щоб довести: Кононов був військовим злочинцем і за законами, що діяли в 1944 р.
У той же час Латвія апелювала до того, що СРСР був окупуючої стороною. Чи можемо ми всерйоз говорити про окупаційної природі радянського режиму на Рівненщині в 1952 р. і зможемо у разі, коли (навряд чи якщо) дійде до міжнародного розгляду, юридично обгрунтувати це твердження?
Суд над Стекляром - прекрасна можливість реалізувати ідею аналогічного Нюрнберзькому трибуналу над радянським режимом. І, за великим рахунком, саме така головна завдання правосуддя - осуд людожерської системи. В якій, до речі, кореняться і багато наші нинішні біди - від соціального інфантилізму до війни, розпочатої державою, кичащимся своїм статусом наступника СРСР. Але цей шанс біса легко упустити - тим більше, враховуючи нещасливу зірку (щоб не сказати грубіше) ГПУ і інтерес Росії в недопущенні такого трибуналу. Москва, можна не сумніватися, буде допомагати Стекляру так само, як допомагала Кононову - і в суді, і в ЗМІ. Тільки ступінь цієї підтримки, з огляду на час і обставини, буде, по всій видимості, значно більшою.
Відповідно, можна не сумніватися, що дуже ймовірне фіаско у спробі винесення Стекляру обвинувального вироку у згаданій статті стане ще однією іміджевої втратою для української держави на міжнародній арені. Тим більше небажаної, що проблематика УПА вже серйозно ускладнила наші відносини з Польщею, а всієї могутності нашої інформаційної машини не вистачить, щоб заглушити російську міфологію про те, що неофашистська київська хунта не залишає спроб глорифікацію пособників нацизму.
Втім, виключної в цьому вини Генпрокуратури не буде. Справа в тому, що ми так і не навчилися лакуни, що залишаються від радянських історичних міфів, заповнювати історичною правдою. Результат цього очевидний: бездоганних червоних героїв змінюють настільки ж бездоганні герої національно-визвольного руху. Хоча і ті й інші були всього лише недосконалими, аж ніяк не безгрішними людьми.
