"Оскар", брати Коени та Вес Андерсон. Як Тільда Свінтон стала зіркою світового масштабу

Нинішній "Золотий ведмідь" — не перша почесна нагорода на рахунку актриси. У 2021-му Свінтон уже отримувала "Золотого лева" на Венеційському кінофестивалі за свої досягнення на ниві кіно. Але тоді Тільда не турбувала своїх шанувальників розповідями про наміри як слід відпочити від метушні знімальних майданчиків (за словами Свінтон, останніми роками вона почувалася так, наче працює під ударами батога) і добре подумати про "наступні сорок років". До слова, останній, 81-й фестиваль у Венеції, що завершився минулого вересня, знову не оминув увагою Свінтон — картина живого класика іспанського кіно Педро Альмодовара "Кімната по сусідству", в якій Тільда зіграла одну з головних ролей, отримала "Золотого лева" в основній програмі.

Свінтон у "Кімнаті по сусідству"

Чесно кажучи, "Кімнату по сусідству", останню на сьогоднішній день картину за участю Свінтон, важко назвати серед найкращих фільмів Альмодовара. Усе-таки його першому англомовному повнометражному проєкту, дія якого відбувається в Нью-Йорку й околицях, зрозумілим і передбачуваним чином не вистачає звичного іспанського колориту — попри всі старання Альмодовара не дати глядачеві забути щонайменше про колірну палітру його колишніх робіт. Але те, що незважаючи на венеціанського "Лева" "Кімнату по сусідству" не можна вважати режисерською перемогою 75-річного Альмодовара, зовсім не означає, що "Кімната" не є акторським тріумфом Тільди Свінтон.

Зовсім навпаки, Свінтон чудова в ролі колишнього військового кореспондента Марти, яка проходить експериментальне лікування від раку в нью-йоркській клініці. За сюжетом, Марту відвідує її давня подруга, колись колега-журналістка, а тепер успішна письменниця Інгрід (Джуліанна Мур) — після обіймів і виразів співчуття подруги, які довгі роки не бачилися, пускаються у спогади, що колись могли бути обтяжливими або надмірно ностальгічними. У нинішній ситуації ці спогади набувають нового сенсу — і допомагають впоратися із сьогоденням. Згадує в основному героїня Свінтон — з гідністю, без зайвого пафосу, але з граничною відвертістю і щирістю.

Потім виявляється, що те саме екстремальне лікування не дає позитивних результатів — за такого сюжетного повороту Альмодовар міг би за старою звичкою опинитися в безодні сентиментальності з відтінками старої доброї "мильної опери". Але на щастя Свінтон, з властивою їй строгістю і зібраністю, не дає емоціям бити через край. Вона дотримується певної температури пристрастей і шанобливої дистанції між своєю героїнею і співчуваючими глядачами — від чого ті переймаються до стійкої Марти ще більшою повагою.

Героїня Свінтон не хоче помирати в лікарняній палаті. Вона вирішує піти з життя добровільно і для цього випадку винаймає будинок десь поблизу Вудстока в штаті Нью-Йорк. Марта просить Інгрід оселитися з нею і в останні тижні її життя бути поруч, у сусідній кімнаті. Марта продовжує згадувати минуле, юність сімдесятих років, молоді й амбітні вісімдесяті, а головне — вона намагається пояснити героїні Джуліанни Мур, чому вона так віддалена від єдиної доньки, яку вирощувала самотужки, в ті рідкісні хвилини, коли не була зайнята роботою.

Подруги дивляться разом фільми – Марта не може читати, бо не в змозі зосередитися на сторінках та пропозиціях, музика теж стала для неї важким випробуванням, але німі фільми з Бастером Кітоном діють на неї найкращим чином і вона навіть може дзвінко, як маленька дівчинка, розсміятися.

Марта помирає в улюбленому шезлонгу, з парадним макіяжем і зосередженим, але спокійним виразом на обличчі — але глядач ще побачить Свінтон у цьому будинку, останньому притулку Марти. Річ у тім, що Мішель, доньку Марти, яка дізналася про смерть матері від Інгрід і приїхала до цього будинку, теж грає Свінтон — і перші секунди глядач навіть може бути впевненим, що Альмодовар просто обрав акторку, схожу на Тільду, але значно молодшу за неї. Це не так — просто Свінтон вкотре демонструє вищий клас, і справа саме в акторських навичках, а не в комп'ютерній графіці чи віртуозній роботі гримера.

Свінтон сорок років тому

А починалося все справді майже 40 років тому — 1986-го, коли на екрани вийшла історична драма "Караваджо" британського режисера Дерека Джармена. Звісно, фільм був присвячений життю італійського художника шістнадцятого-сімнадцятого століть Мікеланджело Мерізі да Караваджо, і головні чоловічі ролі в ньому зіграли Найджел Террі та Шон Бін, але зараз про картину згадують насамперед як про дебют Тільди Свінтон.

Двадцятишестирічна на той момент Свінтон грала натурницю і музу Караваджо на ім'я Лена — і Тільда, донька сера Джона Свінтона, 7-го лерда Кімміргема, і леді Джутіт Кіллен, представниця стародавнього шотландського роду і подруга юності Діани Спенсер, майбутньої принцеси Уельської, абсолютно стихійно виглядала в ролі дикуватої італійської куртизанки.

Фільм Джармена вдався — але він не прославив Тільду Свінтон у другій половині вісімдесятих належною мірою, хоча і не залишився непоміченим на все тому ж Берлінському кінофестивалі, на якому отримав "Срібного ведмедя".

Це був той самий час, коли молоді британські актори на кшталт Гері Олдмена або Деніела Дей-Льюїса ставали новою сенсацією, свої знакові фільми знімали такі англійські режисери, як Майк Лі, Алекс Кокс і Стівен Фрірз — і Свінтон певною мірою була частиною цієї тусовки, оскільки в середині вісімдесятих вона виходила на театральну сцену у складі трупи Королівського Шекспірівського театру у Стратфорді, членами якої були і Олдмен, і Дей-Льюїс. Але зоряний час Свінтон поки ще не настав — тоді як слава Олдмена після "Сіда і Ненсі" Алекса Кокса гриміла щосили, як і Деніела Дей-Льюса, який отримав свого першого "Оскара" за роль у "Моїй лівій нозі" Джима Шерідана.

А Тільда тим часом продовжувала зніматися у Дерека Джармена — спочатку це була безкомпромісна артхаусна картина "На Англію прощальний погляд" 1987 року, найекспериментальніший кінодосвід у кар'єрі Свінтон. Потім, 1991-го, настала черга ще однієї історичної драми, цього разу більш виразного фільму "Едуард II", в якому Тільда зіграла дружину короля, Ізабеллу Французьку. За цю роль Свінтон отримала кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на фестивалі у Венеції — але акторка все ще була надто далекою від масового глядача, а тим більше від голлівудської слави.

Нове століття та зіркова кар'єра

Ситуація почала разюче змінюватися тільки на рубежі дев'яностих і нульових. Спочатку Тільда зіграла в "Пляжі" у Денні Бойла, де її партнером був Леонардо Ді Капріо, який на той час активно шукав себе після успіху "Титаніка". Напевно, приблизно так, як її героїня Сел, Свінтон виглядала в той час, коли наприкінці сімдесятих упродовж двох років жила в Кенії та ПАР, виконуючи волонтерську роботу.

У 2005-му Тільда знялася у фентезійному діснеївському блокбастері "Хроніки Нарнії: Лев, чаклунка і чарівна шафа" з бюджетом у 180 мільйонів доларів — у ролі Білої Чаклунки. Це був важливий момент розкішно обставленої зустрічі Свінтон із масовою аудиторією. А ще того ж 2005-го на екрани вийшла чудова картина Джима Джармуша "Зламані квіти" — дивно, але Свінтон уперше знялася у культового американського режисера тільки в нульових. Теоретично вони цілком могли знайти одне одного ще у вісімдесятих — що ж, у той час Тільда була музою Дерека Джармена.

У "Зламаних квітах" герой Білла Мюррея на ім'я Донні, ловелас похилого віку, який уже втратив свій донжуанський запал, але не втратив ані краплі флегматичної чарівності, мотається по Штатах на взятих напрокат автомобілях — у пошуках теоритичної матері свого сина-підлітка, який нібито існує. Донні, який отримав анонімний лист про батьківство, здійснює обережні візити до колишніх подружок. До Пенні, героїні Свінтон, Донні приїжджає найостаннішою чергою — мабуть, тому, що свого часу вони розлучилися не найкрасивішим чином.

Свінтон в образі Пенні, жінки явно нелегкої долі, яка живе в недоглянутому будинку разом з байкерами, що виконують її забаганки, з'являється до героя Мюррея одягненою в домашній халат. Після нетривалої бесіди вона хапає Донні за комір і спускає з ґанку — Тільді Свінтон вистачило лише хвилини екранного часу, щоб завоювати серце шанувальників Джима Джармуша. 

"Оскар", брати Коени та Вес Андерсон

Знайомство з усе ще маргінальним Джармушем не відволікло Тільду від завоювання місця в самому серці кінематографічного істеблішменту. Так, 2007-го вона знялася в трилері "Майкл Клейтон" разом із Джорджем Клуні — наступного року за роль юриста Карен Краудер, що представляє інтереси великої фірми, Свінтон отримала "Оскара" в номінації "краща актриса другого плану". Тільда переконливо довела, що роль жінки в сучасному діловому вбранні може бути зіграна так, ніби глядач має справу з історичною костюмованою драмою — настільки виразно виглядала її героїня.

2008-го вона знову знялася в дуеті з Клуні – цього разу в сміховинній комедії "Після прочитання спалити" ще одних кіногеніїв сучасності, братів Коен. У цьому фільмі Ітан і Джоел Коени демонстрували свою фірмову сатиру, причому найжорсткішого зразка — і Свінтон не боялася бути смішною в образі "холодної і самозакоханої стерви", як справедливо відгукувалися знайомі про її героїню, дитячого лікаря і невірну дружину міс Кокс.

У двадцять першому столітті Свінтон і справді щастило на незвичайних режисерів — наприклад, її поява зробила "Готель "Гранд-Будапешт" Веса Андерсона, бездоганний кіношедевр минулого десятиліття, ще більш досконалим. Свінтон грала нечувано багату бабцю-іпохондрика, мадам Дегофф-унд-Таксіс, яка відчувала слабкість до чоловіків-консьєржів, набагато молодших за неї — в особі героя Рейфа Файнса. Це була ідеально зіграна роль.

Ну а наступна після "Зламаних квітів" поява Свінтон у паралельному решті кінематографа джармушевському кіносвіті відбулася 2009-го — у найнезрозумілішій і найпоетичнішій картині режисера "Межа контролю". Її безіменна героїня зустрічалася з таким самим безіменним головним героєм у Мадриді, за столиком вуличного кафе — Свінтон у своїй білій перуці та ковбойському капелюсі водночас мала вигляд неперевершеного космічного прибульця, який невдало маскується серед сірих землян. Вона розповідає про свою любов до старих фільмів, розмірковує про Гічкока й Орсона Веллса — і вся сцена при цьому здається настільки хрестоматійною і миттєво класичною, що так і проситься в енциклопедії та підручники.

Саме у Джармуша Свінтон стала виглядати так, ніби й справді не належить цьому світу — після "Межі контролю" вона зіграла чуттєву, а часом і зовсім несподівано ніжну вампіршу в шалено стильній картині "Виживуть лише коханці". Джармуш і Свінтон були послідовними — 2019-го Тільда нарешті зіграла загадкову і чарівну жінку на ім'я Зельда, яка у фіналі зомбі-фільму "Мертві не помирають" залишає Землю на літаючій тарілці.

Що далі

Так, Свінтон оголосила про перерву в роботі — але на перших порах прихильницям акторки не доведеться сильно нудьгувати. Швидше за все, вже цього року на екрани вийде драма Едварда Бергера (режисера "Конклаву") під назвою "Балада про маленького гравця". Зйомки фільму, в якому партнером Тільди став Колін Фаррел, закінчилися ще минулого серпня.