Російські могили на Донбасі. Про цвинтар, молитві і жахи
На зорі Незалежності в Камьянское (колишній Дніпродзержинськ) прибув отець Мартін - культурний і добрий ксьондз з Любліна, який заснував римо-католицьку громаду. Римо-католики швидко розширилися і стали боротися за повернення храму у центрі Дніпра.
Мені пощастило зблизитися з ксьондзом Мартіном, тому що коли він почув, що я почав вчити польську мову в часи Солідарності, обличчя його освітилося радісним світлом того справжнього патріотизму, який шукає друзів, а не "небезпечних шпигунів".
Він і розповів мені якось, що першим місцем його служіння було маленьке містечко в Люблінському воєводстві в Польщі, поблизу кордону з УРСР.
Це були важкі початку 80-их, часи розправи з Солідарністю, правління Войцеха Ярузельського і опозиціонерам доводилося мовчати про політику. Але в Польщі віддушиною була церква. Храм був у занедбаному стані, проте населення містечка швидко відремонтувало його. Отець Мартин зауважив на околиці занедбаний цвинтар і нічого не підозрюючи закликав жителів упорядкувати і його.
Парафіяни стали мовчки покидати церкву. Молодого священика охопив подив і жах. Залишився тільки один старий, який і повідав таємницю ксьондзові. "Там бандерівці, туди ніхто не піде", - сказав старий чоловік, схиливши сиву голову. "Але ми християни!" - заявив отець Мартин і сам пішов прибирати кладовище.
Один, він прибирав могили раз на тиждень, майже все літо. І тільки через пару місяців кілька жінок стали допомагати йому, а потім підійшли і чоловіки.
Батькові Мартіну розповіли багато про жахи кривавого протистояння в тих місцях. Про звірства "бандерівців" і жорстокості Армії Крайової... Батько Мартін був освіченою людиною, він читав журнал "Культура" Єжи Гедройца і запитав у мешканців: "А що буде, якщо Україна стане незалежною, адже для них тоді - ці люди будуть героями?". Він розповідав, що слово "українець" тоді не можна було там вимовити, його вимовляли тільки пошепки, майже так само як і слово "єврей". Тому що в містечку не було ні одного єврея і жодного українця.
Ми пили з ним каву, в його маленькій кімнатці біля костелу, виникла якась незручна тиша, знаєте, як буває, коли обидва співрозмовника не знають що сказати. Або ангел пролетів або мент помер. "Що ж все-таки вони відповіли?" - запитав я. "Вони відповіли, що москалі не відпустять Україну. Я став молитися, жінки теж, знаєте, жінки більше люблять молитися з ксендзами ніж чоловіки," - посміхнувся він. І продовжив: "І раптом одна жінка сказала голосно: "давайте помолимось за них, адже у них зовсім немає виходу, немає надії на свободу". Батько Мартін сказав: "Я підтримав жінку і сказав: "помолимося за українців!"
Сподіваюся, що в цьому містечку могили українських повстанців не руйнують зараз. Хоча сумніваюся. Люди бувають розуміючими дуже недовго, у них не вистачає терпіння, тому що ненавидіти і руйнувати легше, набагато легше. Це все знають.
Так, а костел в Дніпрі передали римо-католикам (не полякам, а саме римо-католицькій громаді) тільки в 2009-м. До 18-ти річчя незалежної України. Значить надія на свободу все-таки є, і ми зможемо коли-то доглядати за кладовищами російських солдатів на Донбасі.