Новий роман Артема Чеха. Скільки в середньому живе раб?
На цю книжку чекали. За останні роки у Артема Чеха сталося три цікавезні книжки. Потужна "Точка нуль" — есеїстика про фронт. Вдумливий "Район Д" — батьківський дім, з якого все життя втікаєш. Яскравий прорив у "Хто ти такий?" — історії дорослішання, де герой дуже сподівається не успадкувати те, що бачить в тих, хто його виховує. Оспівані Черкаси, які ще довго сучукрліт бачитиме лише очима Чеха. Артем Чех — сильний прозаїк, його робота привертає увагу, а відтак його книжки — очікувані новинки. І чомусь на часі забулося, наскільки Артем Чех — автор іронічний, ба зло-дотепний навіть. Ну бо новий роман Чеха — вестерн часів Громадянської війни в США… Що?!
"—Це безглузда країна і в ній триває безглузда війна.
—Тільки не починай говорити помпезну *уйню."
Гната всі (включно з жінкою, до якої він небайдужий) звуть Росіянином. Це його бісить. Гнат походить з Софіївки, тієї, що поруч із Шелепухами на Черкащині. Він був там кріпаком, господар нібито особливо не звірствував, добрий барин, хіба ґвалтував рабів під настрій. Гнат береться часом співрозмовникам пояснювати різницю між Україною і Російською імперією і про рабство, яке Росія принесла на його батьківщину, та його візаві те його пояснення триста років свого рабства треба.
"Росіянином" Гнат став, потрапивши в полон до британців. Забрили хлопака на Східну війну, в 1853 році він уже прямував кораблем до Ліверпуля — пристав на пропозицію поміняти долю російського солдата на англійського моряка. Далі була Америка, Гнат прийшов туди на кораблі, залюбився в Балтимор і втік з рейсу. Деякий час працював на залізниці серед темношкірих та ірландців. А потім і тут почалася війна. Нині триває 1863 рік. 17 років в кріпаках, 2 — в солдатах, 2 — в моряках, 2 — на залізниці, 2 — на чужій війні. Гнату двадцять п’ять. Він воював за північ і щойно дезертував десь посередині Західної Вірджинії.
Забагато інформації?.. Агов, ви куди? Я лише пролог переповіла. Пригоди Гната ще й не починалися. Але це так, перший розділ роману дає такий крутий старт, галопує так, що й не продихнути. Роман Чеха відкриває суцільний монолог Гната і несуться повз десятки людей. Хочеться осмикнути розповідача і взяти паузу, щоби роздивитися тих персонажів уважніше, вони ж дуже колоритні.
Скажімо, от є капітан Рінатті. І у нього є зуби, повний рот жовтих зубів! В його команду Гнат записується, рейс з Ліверпуля до Флориди. Пузатий крикливий капітан, який весь час жере цибулю і страшенно смердить. Тому і зуби має. Капітан просто розкішний, але зійде з авансцени за пару секунд. А от двоє братів-ірландців Девід і Лорі. З ними Гнат працює на залізниці Пенсильванія-централ. Їхній дід приїхав в США, рятуючись від голоду, і став тут білим рабом в Алабамі, втік з плантації і оселився в Онтаріо (який сюжет!). Девід поривається мити золото в Каліфорнії, цією марою інфікується і Гнат, Лорі ладнає собі вдалий шлюб з удовою. Півтори сторінки і братам гаплик. А керує Гнатом і братами лейтенант Ренк – ветеран Мексиканської війни, який всіх дістає розповідями про неї (одне речення і лейтенант зник)… Яке марнотратство.
Але втішає: міняємо ми цих епізодичних персонажів на не менш мальовничих другорядних героїв.
"—Погодься, "Арап" звуть не образливо. Ти навіть не знаєш, що це значить".
Після двох років на фронті Гнат краде документи на звільнення з війська в убитого офіцера і так вшивається з лав Федерації. Все ще біситься, коли його звуть Росіянином, але всім на те традиційно байдуже.
Разом із ним втікає кавалерист Сем. Семюель Роджерс старший — вільний негр, він був рабом на плантації на Півдні, ним опікувався прогресивний господар, який його зрештою і звільнив, Сем воює за Північ, він планує отримати за це обіцяну колишнім рабам землю, але починає здогадуватись, що того не буде і втомився від расового упередження тепер уже джентльменів з півночі. За роль темношкірого попутника, вічної варіації Джима з "Гекельберрі Фіна", Сем не виходить ні на секунду.
Вдвох — Гнат і Сем — звільняють від розбійників жінку, вона стане частиною їхньої компанії. Хайке — донька заможного плантатора з Півдня, який підтримує Північ. Її викрали, щоби отримати викуп від заможної рідні (поки тим часом родина Хайке стрімко банкрутіла) і катували через дивну вдачу жінки. Хайке — найкраще, що є в цьому романі, бо у Хайке — повна голова проблем. Вона медсестра, працювала в шпиталі в найгарячіших точках війни, те, що вона побачила і пережила, довело її до безуму й алкоголізму. Вона красива, небезпечна, її вчинки алогічні і звабливі, вона зболіла душа.
От тепер всі в зборі – пригоди почалися.
Про дорогу в романі Чеха іще багато чого розкажуть. Зрештою, це таки роуд вестерн — герої збираються звідусіль і рухаються в одному напрямку, але з різною метою. Ясно що дорога/шлях тут важить (настільки, щоби в назву роману винесли)… Але мені так здається, ця книжка не про дорогу.
Герої в романі рухаються зі сходу на захід, власне метафорично, як і весь життєвий шлях Гната: зі сходу на захід. А буквально: Західна Вірджинія — Кентуккі — Міссурі — Арканзас. З кожним наступним штатом аборигени стають все безумнішими, а пригоди — менш і менш правдоподібними. При тому пункт призначення (його заповів Гнату покійний Лорі): Чикаго штату Іллінойс залишається північніше, його герої так і не досягають. Північ в ментальному просторі є територією загрози, смерті. Схід зваблює, Захід просвіщає, Південь відпружує, Північ убиває. В епілозі дія відбувається в містечку Гелен в штаті Монтана, північний захід США. Минули роки від часів описаних пригод. В Гелені зустрінуться дві жінки в чорному біля могили, на якій ім’я — Гнат Ружкоський. Прізвище Гната — не Ружковський, до речі. Але подорож таки завершена.
Є у мене таке непоборне відчуття, що за точку відліку для "Пісні відкрито шляху" обрали "Коней, коней…" Кормака МакКарті і зробили повний пошани йому омаж, присмачивши дечим від "Справжньої мужності" братів Коенів. Насправді красиво вийшло (при тому, що з вестернів, вартих уваги, у нас окрім хіба "Плюща" Саші Буля, не назву, закріпитися в цьому жанрі у нас складно). Традиції, руки, коня, прізвища, родини, мети жити — чогось героям Чеха бракує, вони так відчайдушно шукають, чим компенсувати нестачу. Щоби щось відчути нарешті.
"—Я нічого не відчуваю, — казала вона. — Але мені хочеться співати".
"Пісня відкритого шляху" — вірш Волта Вітмена, він завершує основну частину роману Чеха. Сем рятує для Гната валізу книжок, через що ледь не гине. Серед книжок Гнат обирає собі одну, книжку поезій і обіцяє колись Сему прочитати з неї вірш. Це збірник "Листя трави" 1855 року — рік, коли Гнат прибув до Америки. Гнат читає фрагмент з поеми Вітмена. (До речі, в романі наведена нова адаптація віршу, переклад виконала Ірина Цілик). Дорога, звільнена від мети, дає змогу приглядатися до інших, хто подорожує поруч, уподібнювати їм, розчинитися між інших і так, і там знайти себе. Людина знаходить себе в людстві. Про це вірш. І в просторі роману важить, що Вітменова поезія — саме пісня, точніше — гімн.
Співати тут, в романі — дія сакральна. Пісня тут важить навіть більше за дорогу. В назві варто наголосили не "шлях", не "волю", а саме "пісню", яка про чужі очі прикидається тут неголовною.
Співають п’яні гості барина, поки вони дикунствують, Гнат укривається на конюшні, бути поруч із конями для нього значить бути в безпеці. В місті, де перед першим боєм в житті Гната дислокуються солдати, церковні дзвони співають йому колискову. Гнат не вміє писати рідною мовою, він учився читати і писати відразу англійською, тому не може дати про себе знати сестрі Олі (про неї ще поговоримо). Рідною мовою, — бідкається Гнат, — він уміє лише співати пісень.
Пісня — простір рідний, але небезпечний, пісня і втілює ту небезпеку, і попереджає про неї.
Гнат співає пісень коню — Гидкому Бену, при чому співає англійською: "Давай перетнемо широку Мізурі", пісня буквально спонукає до дії і вказує на мету. Гнат співає пісню Хайке і так уже стається, що ця пісня так само є перформансом, дією і метою: "Ой не шуми, луже ти, зелений гаю". Він співає Хайке, як пропадає в чужім краю. З цієї пісні почнеться їхній роман і нею ж насправді закінчиться. Ту пісню мусила почути інша жінка, до якої він уміє лише співати, бо не уміє писати їй листів — сестричка Оля. Хайке не питає, про що та пісня. Просить заспівати ще.
Хайке співає. Коли життя загрожує її рідній людині, вона зупиняє Гната нібито церковним гімном, з якого він розуміє лише слова "Мізурі наш дім". (Не можу збагнути, про яку пісню ідеться. А ви зрозуміли?). Вона співає якусь веселеньку пісню, коли бачить мертві тіла. Вона співає сумну пісню німецькою (її родина — етнічні німці), коли пробує спокусити Гната. Співає вона "Кейптаунські перегони", поховавши батька, танцює і співає на могилі. Співає дуетом якусь нісенітницю з міським божевільним. У неї високий красивий голос, але вона співає, наче койот підвиває. Одне спільне є у всіх піснях Хайке: Гнат неспроможний розібрати в них жодного слова.
Оля — не сестра, "сестричка" щодо неї — це як сестра-во-хресті, спорідненість вищого рівня. Оля — кріпачка, зростали разом, прислужує в домі того ж пана, що й Гнат. Він, записуючись в москалі, пропонує їй одружитися, аби вона могла отримати волю. Здається, заради того Гнат в солдати і записався, зокрема. Оля відмовляється від такої пропозиції. Гнат заспіває іще раз, то буде пісня "Чоловікам за неводом". І так ми нарешті дізнаємося: пісень йому на вухо любила співати сестричка Оля. "Це нагадало, як співав вітер… Від твоїх пісень болить", — скаже цієї миті Хайке.
Тут, мабуть, треба повернутися на самий початок роману, на передпочаток навіть — до епіграфів. Їх три, всі — цитати з пісень. Брюс Спрінгстін і "PE": один радить втікати-бігти, поки не дійдеш туди, де дійсно хочеш бути; другі пропонують озирнутися, коли дісталися такого місця, і побачити чотириста років нічого, крім самих реднеків. Тут в контексті "Пісні відкритого шляху" все ясно: поки ти бігаєш, хтось вигинає твоє життя під себе. Цікавіший третій епіграф, спірічуелз Міссісіпі Джона Герта. "Освячений і святий, як дерево біля води — я не зрушуюся". Спірічуелзи — інструкції для втікачів "підземною залізницею", ця пісня — метафорична порада зачаїтися, бо навколо небезпека. Не мусиш ставити вітром тоді, коли для виживання маєш прорости деревом.
Дивись, хлопче, куди тебе той Вітмен завів!
"В житті раба настає момент, коли він готовий взяти на себе відповідальність за інших рабів"
Гната часто питають, чому він попхався на цю чужу війну. Він пояснює: ця війна звільнить рабів, а він знає, що таке бути рабом. Три головні герої роману — Гнат, Сем, Хайке насправді здаються міркуванням про три версії несвободи. Білий раб, чорний раб і жінка. Безправні. Вони позбавлені засадничих прав людини і поволі відвойовують (дослівно) собі ці права. В певну мить Гнат перебиває на себе роль очільника в цій групі і тієї ж митті стає ясним: це не розмова про волю, яку обіцяє назва, принаймні не про політичні свободи. Перед нами історія, яка міркує про привілеї.
Привілей — це не то, що ти маєш або чого не маєш. Привілеї — це суто контекст. Ти чогось не мав і воно у тебе не з'явиться, але в певному контексті брак чогось раніше необхідного перестає важити. Гнат — білий гетеросексуальний чоловік репродуктивного віку, офіцер армії, яка перемагає у війні. Десь там, в Україні, він був рабом, тут – в умовному Міссурі – він автоматично стає лідером. Сем — раб на плантаціях, тепер він – озброєна людина проти людини, яка зброї не має. Хайке — жінка, позбавлена законами права наслідувати майно батька, тепер вона має план, як оволодіти тим майном і реалізує цей план. Всі герої міняють контекст свого життя так, щоби їхні слабості ставали їхніми привілеєм.
Хоча чому я говорю, що на те була воля героїв? Контекст змінили не вони. Просто війна почалася. В якій жінка може оволодіти професією і не бути лише донькою і дружиною, а стати медсестрою. В якій чорношкірий є не рабом, а воїном. В якій іноземець-мігрант є офіцером армії, що виборює рівні права в США (так, Гнат вкрав документи, але то були документи поляка, також емігранта). Це те, що називають благо війни. Так уже стається, що війна міняє соціальний порядок і відриває соціальні можливості раніше пригніченим верствам, з’являються нові перспективи розвитку спільнот. Так вже стається, що війна для когось є благом.
"I`ll bet my money on de bob-tail nag, sombode bet on de bay", — фрагмент з пісні, яку співає Хайке, єдиної, де можна розібрати слова. Вони ідуть по трупах (часом буквально). Вони кричать вночі, бо їх візитують їхні мертві, що загинули на цій війні. Вони, які мали б використовувати блага війни… Не про волю ця красива книжка.
Знаєте, "Пісню відритого шляху" Артема Чеха таки вартувало чекати. Можна поставити на це свої гроші.