Нобелівська премія з літератури-2024: приборкання бунтівниці

Формулювання, з яким Хан Канг присудили премію, відзначило "її сильну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя". За таким плавним формулюванням криється кілька потужних творів про спротив людини різноманітному пригнобленню, що набуває часом абсолютно химерних форм.

Прозу Хан Канг часто порівнюють з Кафкою, а найвідоміший її роман "Вегетаріанка" відкрито називають переспівом "Перетворення". Є родина, яка на сторонній погляд здається нормальною, але стосунки між батьками і дітьми десь на межі емоційного тероризму; є таємниці між братами-сестрами, які так і залишаються таємниця, але руйнують людей зсередини; є нереалізовані еротичні бажання, що їх теж замовчують. Всі вони живуть звичним життям, зустрічаються за сніданком і вечерею, теревенять ні про що. А потім стається щось екстраординарне: син прокидається і виявляє, що він є великою комахою, донька ж поволі перетворюється на дерево — і ця надзвичайна пригода викриває смиренну брехню, в якій всі жили до того. І це ніколи не будуть історії про синів-комах і доньок-дерев — такі сюжети завжди розказують про родини, що не можуть змиритися, коли Один-із-Нас, Такий-же-як-Ми стає раптом Чужим… Не вольно виходити зі строю!

У "Вегетаріанці" художниця Сон Хе існує одночасно в двох дисфункціональних родинах. Є батько-мати, що тиранять і принижують її. Є чоловік-садист-зрадник, який її і за людину не вважає. Одного дня Сон бачить жахливий сон, після якого її відвертає від м’яса, суто фізично. Вона сама не їсть м’яса і не може бачити, як хтось його споживає (цю відмову конче складно реалізувати, адже готує в родині саме вона). Згодом Сон стає все радикальнішою: вона перестає харчуватися взагалі і зрештою перетворюється з людини на рослину. Пишно проростає красивим деревом просто в дурку.  

Хан Канг пише про світ начебто нормальних людей — брехунів, зрадників, грішників, до якого головна героїня за її власним вибором воліє не належати. Цей світ занадто жорстокий, люди харчуються болем один одного, пожирають плоть ближнього свого. Вегетаріанство для Канг — метафора; вочевидь, це спосіб перестати бути людиною і, отже, стати нарешті нею. Письменниця розповідала, що її надихнув вірш корейського поета Кім Хеґьона, який жив і писав в японській окупації: "І вважаю: люди повинні бути рослинами". Хан була кілька років одержима цією ремаркою, поки не трансформувала окупацію в примусову любов до родини, а поетичний образ не зробила буквальним перетворенням людини на рослину.

"Вегетаріанка" вийшла в світ 2007 року, за вісім років стався переклад роману англійською (кажуть, дуже невдалий, між іншим), який отримав Міжнародного Букера. "Вегетаріанка" зробила Хан Канг літературною зіркою світового масштабу. Зараз Хан п’ятдесят три і вона — перша нобеліантка серед літераторів Південної Кореї. Ба більше: вона перша азіатка, яка отримала літературну Нобелівку. До речі, "Вегетаріанка" була її дебютним романом — до того Канг писала і видавала цикли віршів, оприлюднила одну книжку малої прози, час від часу публікувала окремі оповідання. Ні, це не історія про попелюшку-від-літератури — Хан Канг належить до письменницької династії, в літературі працює її батько і брат, Канг є професійною філологинею, вона дуже серйозно підходить до роботи з текстом і шанує свою професію, з кожною новою книжкою її майстерність зростає. Але таки ризикну припустити, що саме дебютна "Вегетаріанка" — вишуканий маніфест бунту проти буття-людиною — прирекла її на Нобелівку в 2024 році. У нас зараз на часі обмірковувати безліч варіантів не-бути.  

Власне, кожен її роман, оповідання і вірш міркують над однією проблемою: що може зробити людина, щоби перестати відповідати на запити оточуючих і нарешті почути свої власні бажання. Здебільшого, герої Хан Канг не роблять щось, а роблять ніщо — вони декларують і реалізують відмову. Світ Канг — це реєстр речей, що ми їх відкидаємо, коли шукаємо себе.

У "Білій книзі", наприклад, Канг розказує історію народження. Породілля — її матір. Поки ми читаємо, як жінка народжує немовля, як шукає пелюшку, як намагається докликатися лікаря і чоловіка (шторм на вулиці), як перерізає пуповину, ми спокійно думаємо: то нам авторка розказує історію свого народження. А потім буде сцена, де щойно народжене немовля помирає. Канг описує смерть старшої сестри. Але повідомлення звучить, вибачте, сильніше за смерть сестри: моя мати народила мертву дитину. Повідомлення про те, як бути і не бути одночасно, точніше: бути і відмовлятися бути. 

Коли відкинути все-все-все, то що залишиться в результаті? – Тіло, яке перфектно уміє не існувати.

"Біла книжка" 2016 року — іще один беззаперечний хіт Канг. Це така серія нарисів, віньєток, віршів у прозі, нанизаних на тему "щось біле". Каже: коли я вирішила, що хочу написати книжку про білі речі, то почала з того, що склала список білого: пелюшка і хрестильна сукня, сніг, сіль, лід, Місяць, рис, морська піна, біле волосся, білий собака, чистий папір, попіл, квіти юлану, плащаниця. 

Такий список — явне вітання "Нотаткам в узголів’ї" Сей-Шьонаґон, класична жіноча проза, побудована на списках: речі, які я люблю, речі, які мене змушують сумувати. Ханг перераховує білі речі, які існують, поки білі і завдяки тому, що білі. І наступні пів сотні сторінок вона береться писати про ці речі, але зрештою розказує, чому ніяк не може почати писати цю книжку, як сильно її знесилює мігрень. Вона описує білий біль. Білий — це не колір, а відсутність кольору. Пелюшка: народиться мертва дитина. Попіл: місто, знищене ядерним вибухом, вкрилося шаром розпеченого до білого попелу. Грудне молоко: жінка, яка зараз буде годувати вперше свого первістка, згадує, що зростала на рисовому відварі, бо її матір померла в пологах. Сніг: під ліхтарним стовпом в цятці світла замерзає чоловік, який упав — хворий чи п’яний… Хан Канг пише відчутність, не-існування. 

Білим по білому — такі штуки побачити складно, хіба намацати. Як пухлину в тілі, що досі вважає себе здоровим. 

І от з такою оптикою Хан Канг береться писати про історію. Вона зосереджується на 1980 році в Південній Кореї. А там був ще той кривавий хаос. У Кванджу (а це рідне місто авторки) в травні спалахнуло повстання, жертв офіційно більше двохсот, неофіційно — майже тисячу. Генерал Чон Ду Хван, який прийшов до влади через військовий переворот, встановив воєнний стан. Це було відповіддю на студентські повстання проти закриття університету на півдні. Згортання вільної преси, заборона політичної діяльності – починала вимальовуватися диктатура. Повстання тільки наростали, проти студентів і тих, хто приєднався до них, кинули армію. 90 хвилин повстанці чинили опір 20-тисячному війську. Вони програли, звісно. Епічна історія з розряду "Давид вийшов проти Голіафа, Давид програв" широко відома в корейській літературі і кіно, вона досі сильно болить народу, який знається на болях воєнних травм.

Хан Канг пише про ті події роман "Людські вчинки" 2014-го, вона передає право розказати історію шістьом різним героям — хлопчик, друг хлопчика, матір хлопчика, редактор, в’язень, дівча з фабрики, а в епілозі заговорить від себе. (Я не знаю, що будуть робити українські перекладачі, але англійський перекладач Канг дивом не збожеволів, бо кожен її герой говорить на іншому діалекті, ще й дорогою примудряється вкинути речення-друге китайською). 

Ми уже трішки про Канг знаємо і можемо припустити, з чого вона почне свій історичний "мультикультурний роман". З опису мертвих тіл, правда ж? З лікарні Червоного хреста зараз привезуть тіла загиблих. Перед лікарнею зібрався натовп людей, які шукають своїх рідних і близьких. Своїх мертвих треба вшанувати і гідно поховати. Двадцять вісім трун уже стоять на площі, зараз привезуть іще тридцять. Натовп лютує і горює. Родичі загиблих записуються на "групову панахиду". Швидкість розкладання тіл приголомшує свідків. Хлопчик шукає серед загиблих свого друга. 

Опис напіврозкладених тіл людей, які загинули у насильницький спосіб, з піднесеним гнівом на тлі скидається на якийсь невідомий пролог до "Антігони". Кан Дон Хо — так звуть хлопчика, який шукає свого загиблого друга — залишається в лікарні допомагати збирати на вулицях мертвих, впізнавати тіла і готувати їх до поховання… Кан До Хо загинув під час повстання. Все, що ми читаємо зараз, є спогадами про нього людей, які уціліли. І один із свідків, опинившись в безпеці, покінчить із собою. Світ, в якому Антігона, що мусить оплакати мертвих, й сама давно мертва. Привітаємо цей світ, він належить нам, весь без залишку. 

Не лише у мене є ця хвороблива потреба порівнювати твори Хан Канг з європейською літературною традицією — у такий спосіб її читають й інші критики, ну бо за щось треба зачепитися, а її проза уміє вислизати. Зрештою, сама Канг мислить свою творчість так само в межах "гомерівських тем". От, прошу, "Класи з грецької мови", камерний ліричний роман 2011 року. В Суюрі (це район Сеулу, в якому зростала і навчалася авторка) одна жінка-кореянка вирішила почати вчити грецьку мова. Неподалік є курси, де викладає чоловік-німець. Жінка і чоловік по черзі розказують цю історію. Вона втратила мову, думає, що вивчення грецької поверне їй здатність говорити. Він поволі сліпне, думає, що мова може стати його новим зором. От вибачте, але сліпий Гомер разом із сліпим Борхесом (обидва, звісно що, в романі згадані) тут розігрують дуже очевидну партію. Вони будуть шукати прамову, яка годиться для сліпих, і німих, і ненароджених. Втрата зору тут спадкова: учитель-німець далеко поїхав від свої родини, але вона наздогнала його колекцією генетично обумовлених хвороб. А жінка втрачає не тільки голос: недавно померла її матір, колишній чоловік забирає опіку над дитиною, вона втрачає голос "навмисно", від неї відривають шматки чогось цінного, вона сама наввипередки обмежує те, що можуть відібрати: "У неї раптом зникло бажання поширюватися на цей світ".  

Після спустошення, яке авторці принесли "Людські вчинки" (вона часто розказує, що писати той роман було нестерпно), Канг повертається до травматичних подій з історії Південної Кореї. "Ми не розлучаємося/Не можна попрощатися" 2021-го, останній на сьогодні роман Канг (здається, окрім оригіналу він є тільки у французькому перекладі), написаний про повстання на Чеджу в 1948-1949 роках. 

Повстанці виступали проти поділу на Північну і Південну Корею, в тих подіях загинуло 10% населення острова Чеджу. Цей роман очікували з тривогою — Хан Канг робила кілька заяв, які бентежили її прихильників в Південній Кореї. Вона переконана, що Корейська війна була проксі-війною, а свою перемогу в міжнародному Букері присвятила "Південній Кореї, що глибоко спить". Яким буде висловлювання Канг про повстання на Чеджу — одну з тих подій, що стали зрештою фактором політичної ідентичності південного корейця?

Роман химерний і безмежно інтимний. Головний герой — письменниця Кьонґ Ха. На Чеджу живе її давня подруга Ін Сон, документалістка. Їй зараз треба допомога –доглянути за папугою, бо Сон випадково відрубала собі два пальці, її вивезли до лікарні, а вдома серед зими один залишився папуга. Ха їде на острів, де занурюється в розповіді Сон про повстання на Чеджу — Сон роками збирає свідчення того злочину. Через сни Ха відвідує матір подруги — вона була свідком подій на Чеджу, коли шукала серед повстанців загиблого брата. Вся книжка — галюцинація письменниці, що намагається відтворити бійню на вулицях країни, виснаженої війною. Чотири роки вона живе в цьому кошмарі, буквально проживаючи смерть кожного загиблого, і нарешті пише книжку про масові убивства на Чеджу. 

Коли відкинеш все-все-все, що робить людину людиною, що залишиться? — Геноцид.

У формулюванні Нобелівської премії для Хан Канг так драматично нанизують на одну шворку "історичні травми" і "крихкість людського життя". Але я б звернула-таки увагу, що починається це формулювання зі слова "сила" — "за її сильну прозу". Сила прози Хан Канг якраз і полягає в тому, що свою крихкість ми можемо протиставити життю, котре нас травмує. І то буде видовищна акція непокори, най і дуже нетривала.

Нобелівський комітет почав тонко відчувати настрої, якими живе переляканий світ? Нарешті?!