Фантасмагорії, страшні казки і геї. Підсумки літературного 2017-го

Терпіти не можу рейтингів. Література взагалі до того погано надається - до ранжирів та ієрархій в сенсі. Ці мої міркування про підсумки літературного 2017 року і не будуть рейтингами (хоч на позір на них скидатимуться). Просто варто поговорити про тенденції цього літературного року на показових прикладах. Показові - не значить, найкращі. Це ж зрозуміло? А рік, між тим, видався захопливим: несистемним, але насиченим.  

Романна інтрига - 2017. В оригінальну прозу цього року повернулася тема війни, про яку якось "забули" 2016-го. І от все вказувало на те, що на нас очікуватиме батл двох великих романів про війну - "Інтернат" (Меридіан Черновіц) Сергія Жадана і "Довгі часи" (Фабула. ВСЛ) Володимира Рафеєнка. Тим цікавіший, що автори - очевидно майстерні - своїми текстами прагнули "закрити" певну прозову традицію. Роман-колаж проти кінороману. І якщо всі відчайдушно кинулися шукати у Рафеєнка омажів до Мамлєєва-Сорокіна-Пеперштейна, то Жадан "підморгував" час від часу Літтелу і Роберту Стоуну.

В результаті маємо протиставлення, подекуди штучне, двох романів-фантасмагорій. Обидва твори про пекло. Тільки у Рафеєнка через пекло треба пройти, щоб переродитися і знову повернутися на війну, але уже усвідомлюючи, що відбувається. А у Жадана герої проходять всі кола пекла просто "за місцем реєстрації" і не факт, що виживають. Це власне, єдина інтрига "Інтернату" - чи гине наприкінці головний герой, чи ні (я за те, що Паша помер, до речі).   Біля безіменної залізничної станції на Сході живе 35-річний учитель-україніст Паша. В розпал бойових дій він має поїхати у сусіднє місто, де в інтернаті на нього чекає племінник. І повернутися вдвох додому. Це "Інтернат". В місті Z є лазня П'ятий Рим. В місті триває війна. В лазні працюють люмпен-науковець, філософ і молода юродива. Лазня має колодязь, який відкривається, коли посилюється інферно в світі. В ньому зникають "хороші хлопці" з Сибіру, наприклад, щоб проявитися на Подолі, де читають Кобзаря. Це "Довгі часи". Міф про сходження до пекла визначає обидва романи. В пеклі героя Жадана чекає його Анхіз, а колективного Орфея Рафеєнка - їхня Евредика. Але повідомлення від того не міняється: писати про війну виявилося вдячною справою, якщо ця війна під вправними (наполягаю!) руками прозаїків стає міфом. 

Інтрига ж двох головних романів про війну в 2017-у полягає натомість в тому, що в двобої програмних творів перемогла насправді дуже особиста книжка спогадів-есе. "Точка нуль" (Віват) Артема Чеха. Це кращий твір, який ми нині маємо в корпусі текстів про АТО. Нариси і замальовки, які ґрунтуються на автобіографічному досвіді автора. Один рік мобілізованого в АТО тридцятирічного киянина. В "Точці нуль" війна не подієва: тут нема боїв і крові. Найголовніше відбувається "всередині": по етапах Чех описує нам, як міняється людина на війні. І як послідовно екстремальний фронтовий досвід втрачає свою "книжкову" привабливість. В пекло герою Чеха ходити не треба. Його туди мобілізують державним коштом.  

Художня проза - 2017. Безсумнівно найкраща проза року з сильною авторською інтонацією (це вищий комплімент для художнього письма) - "Земля загублених, або Маленькі страшні казки" (ВСЛ) Катерини Калитко. В збірнику оповідань - дев'ять творів. Деякі з них про ту Землю Загублених, котра внесена в заголовок. Деякі - ні. Але в сумі вони створюють один, цілісний переконливий світ. В ньому наче не відбувається нічого аж такого відверто фантастичного (хіба деякі з героїв безсмертні). Але атмосфера створюється саме така, наче нам з коротким візитом пропонують завітати у чужі нав'язливі сни (саме тому це - казки). Просто в цьому світі триває війна, і кожне покоління переживає свій досвід втрати-себе, втрати-своєї-землі. Жах можна успадкувати, здається. Надію доводиться кожній генерації винаходити наново - і знову, і знову.

Прозовий дебют - 2017. Без призового місця. Друге розділили два умовно-історичні романи. Як завжди в дебютних романах, автор спішить розказати про все, про що думав і читав. Показати все, що уміє. Тому, скажімо, в романах раптом з'являються вставні п'єси-фейлетони чи якісь повчальні притчі-байки. Але ці два твори цінні, зокрема, і тим, що прозаїк-дебютант розказує цікаву історію - і ця історія, хоч яка лірична, вона написана не про нього самого (скажіть!).

"Малхут" (Фабула; Ранок) Остапа Українця. Станіслав з 1861 до 1939 року. До рук бургомістра Станіслава потрапляють папери, які засвідчують: на Галичині діяв таємний лицарський Орден Дракону. Поляк Іґнацій Камінський (а це він, той самий ідеальний політик Станіславщини) починає розслідування діяльності Ордену, яке триватиме все його життя. В романі сила-силенна реальних історичних персонажів (Дракула і Іван Франко, наприклад), яких Українець примушує діяти всупереч тим історичним сценаріям, які ми знаємо наразі. Герої "Малхута" будують свою утопію. Вона переконлива: здебільшого завдяки любовно виписаному Франківську - він тут головний герой, котрого ні з ким не сплутаєш.

"Історія, варта цілого яблуневого саду" (Книги-ХХІ) Максима Дупешка. Це теж книжка про місто, виписане любовно і трепетно. Головний герой Дупешка - Чернівці. Час дії: від 1935-го до 1993-го. Є тут ще злегка 2015-го, коли розповідач роману потрапив в АТО і пише про те листи. Але це уже не Чернівці, ясно. А наразі відбувається печальна любовна історія. Юний Павел, сил поляка і напівукраїнки-напівнімкені, зустрічає на вулиці чарівну Дору, дочку заможного єврея. Триває 1935 рік. Гепі-енду ясно що не буде. На початку 90-х літній уже Павел розповідає цю історію молодому безіменному хлопцю. Той його навзаєм пригощає яблуком (звідти і назва).

Герої Українця і Дупешка "переобліковують" кожен у свій спосіб історію малих батьківщин, щоб знайти відповідь на питання про власну ідентичність (кров тут не помічниця: понамішано в них кого-тільки-не). Щоб дійти висновку: я - чернівчанин, я - станіславець. Не найбільш непереконливі відповіді. Не самі погані романи.  

Поезія - 2017. Якщо щось має сильно здивувати цього року, то це поезія. Ми уже призвичаїлися, що найбільш революційні і гучні заяви відбуваються саме тут. Репутація "авангарду укрліту" за нею закріпилося надійно. І от 2017 рік: нічого нового, всі повторюють пройдений матеріал, фіксують якісь мікрозміни на рівні власних індивідуальних поетик. Може, це затишшя перед черговим якісним стрибком. Може, втома матеріалу. Наразі ж говорити доводиться серйозно хіба про одну-дві авторські збірки.  

"Бабин Яр. Голосами" (Дух і Літера) Маріанни Кіяновської. Про що книжка, уже з назви зрозуміло. Можна сміливо припускати і не помилитися: книжка страшна, і читати її буде ой як нелегко. А від себе додам: поезія "Бабиного Яру" напрочуд гіпнотична - через роботу з мовою, що звучить, через сюжети. Ті "голоси" з підзаголовку - це розмови з мертвими. Не свідчення жертв, а розмова на рівних, коли двоє в діалогу чують і розуміють співбесідника. Будь-яка наша пам'ять - це пам'ять про померлих. Будь-яка наша провина - це вина перед тим, хто загинув тоді, коли ти вижив. За яких умов в такій розмові можна стати гідним довіри співрозмовником? Книжка Кіяновської технічно продумана і навіть вишукана: від верлібру до регулярного віршу, від сугестивних поетичних форм заплачки до імітацій мелодики кадишу. І є історії тих, хто загинув, розказані ними самими. Як в тій равинській байці, де перед смертю Зуся сказав: "В іншому світі мене не спитаються: "Чому ти не був Мойсеєм?". Мене запитають: "Чому ти не був Зусею?"". Межі інтерпретації тексту в цій книжці збігаються власне з кордонами  тих історій, які нам розказують, і з правом автора тут бути відданим цим історіям медіумом.  

Поетичний дебют - 2017. Сумно в поезії цього року на всіх щаблях, серед дебютантів - так само сум і (краще б у переважній більшості) тиша. Відзначу тільки одну книжку, щоб не множити ентропію. "Рубати дерево" (Смолоскип) Дарини Гладун. Верлібри Гладун - це те, що зветься "автентичним смислом контексту", тобто вони метафоричні (навіть до символу тяжіють), концептуальні (навіть герменевтичні). Вони красиві - буквально візуально привабливі. І прості. І максимально туманні. От на кого схожий Бог? Тут: на темношкірого наглядача маятника (Чому, га? - Бо Бог на кого завгодно схожий, якщо не дивитися). Там ритм швейної машинки Зінґер наслідує ритм молитви, щоб згодом перетворитися на спогад про жінку, яка той прилад використовувала. Це про сюжет якщо. І тут же форма: "Зінґер", один із найдовших віршів збірника, зроблений, "за схемою" замовлянь: звертання - епічна частина - лірична частина - Ім'я. Тут викликають привидів незнайомих жінок. Та й імен в "Дереві" звучатиме чимало: від Магдалени до Санті. Щоб ця стрічка (магістральний образ для книжки) зрештою перетворилася на змію, яка себе не ладна впізнати, не кажучи про те, щоб схопити за хвіст і утворити "часове кільце". "Дерево" уже назвали "поезією патетики". По-моєму, дуже вдало обізвали.         

Перекладна поезія - 2017. Пункт перший: найкращу книжку перекладної поезії цього року обирати дослівно нема з чого. І це дуже погана новина. Бо українська поетична мова розвивається останніми роками переважно з роботи над перекладними віршами. Пункт другий: саме цю книжку у 2017-у неможливо оминути, бо "див: пункт перший". А книжка-трилінгва, про яку мені йдеться, насправді добра.

"Блюз кентаврів" (Книги-ХХІ) Яна Ваґнера. Сучасного німецького поета переклали Петро Рихло, Марк Бєлорусець та Юрій Андрухович. Книжка Ваґнера - це інтелектуальна поезія, з потужною (здається, ретельно прорахованою) ритмікою, мелодикою, ба, інтонацією. В хорошому сенсі музична, в хорошому сенсі складна. Відчутне джерело впливу для Ваґнера - здається, вірші Бродського. Зрештою, Ваґнер часто саме його називає серед люблених поетів. Через це, зокрема, складається враження, що "Блюз" перебуває в агресивній суперечці з власне німецькомовною поетичною традицією. Враження хибне. "Блюз кентаврів" зокрема написаний, щоб показати: різниця між традиційною і експериментальною поезію нині непомітна. Кентавр же не випадково гібрид людини і тварини. А відокремити у блюзі радість і печаль, то що отримаєш навзаєм? Ясно одне: в Україні Ваґнеру відверто пощастило з перекладачами. В цій поезії важить не Я, а Світ-навколо-Я. В колективному перекладі беруть участь дуже різні за типом художнього мислення і за поетичними техніками перекладачі-харизматики. Такі гібридні "колективні світи" легко роблять з кентаврів пегасів. 

Дискусія - 2017. Мабуть, на "слово року" у літературному 2017-у буде претендувати словосполучення "непозбувна бентега", щоб у нього наразі хто не вкладав. А від початку йшлося про посилення уваги до художнього перекладу в українській літературі (і давно пора!). Природні процеси: років п'ять стрімко прирощувалася перекладна література - і от виникло питання: як же її читати? Хто має право і привілей контролювати, які саме тексти перекладають і хто саме це робить? Натомість темпи художнього перекладу ще більше пришвидшилися. Чужому навчаймося з останніх читацьких сил.  

Перекладна проза - 2017. В цій "номінації" очі розбігаються, як завжди. Хочеш бестселерів - маєш "Руїни Бога" Кейт Аткінсон і "Усмішки долі" Адама Джонсона (обидві - "Наш Формат", першу переклала Ярослава Стріха, другу Дмитро Кожедуб). Хочеш якісної сучасної прози - читай "Бомбу" ("Темпора", переклад Максима Нестелєєва) і "Весну варварів" Йонаса Люшера ("Основи", переклад Роксоляни Свято). Хочеш класику - от тобі "Під скляним ковпаком" Сільвії Плат ("Видавництво Старого Лева", робота Ольги Любарської). Знаєшся на "жанрі" - бий в цимбали: з'явився український "Нейромант" Вільяма Ґібсона ("Видавництво Старого Лева", теж Ольга Любарська переклала). А ще - чергова українська Тартт, українські Енар, Селімович, Бротіґан, Кебо, Делілло, Дік, Ґіларі Мантел, Брешан, Рушді  (...захлинулася слиною). Обирати несила. Тому наразі дві книжки, які нарешті (!) звучать українською  - і то перфектно.

"Дар Гумбольта" Сола Беллоу (ВСЛ, переклад Ірини Карівець). Відомий роман 1970-х, один із найкращих творів Нобелівського лауреата. Є два письменники. Один - божевільний геній, який перестав звертати на те, що від нього очікує спільнота і читачі. Ну, і буквально збожеволів. Інший - молодший - намагається прилаштувати своє життя і свою творчість до очікувань інших людей. Він нам цю історію і розказує. Дивна історія: про щиру любов між чоловіками, про таку ж щиру ненависть, про ревність до успіху один одного, про літературу як невдячне служіння. А ще про купу вкрадених грошей, бо той відданий мистецтву геній таки не втратив нагоди обібрати молодшого колегу.

"Літня книжка" Туве Янссон (ВСЛ, філігранна робота Наталі Іваничук). Ніжна лірична елегійна книжечка. Дівчина-молодший підліток, її хвора сильно літня (як в назві) бабуся, її вічно зайнятий батько проводять одне літо на острові. Там стара і мала потрапляють у всякі пригоди, вчаться уважно спостерігати за собою і природою навколо, міркують про Бога і любов. І все це, щоб пережити болісну втрату. Недавно юна героїня "Літньої книжки" осиротіла. Глибока атмосферна психологічна проза (ах, чому більше так не роблять).   

Драматургія - 2017. З року в рік те саме: п'єси пишуться десятками. Нові вистави з'являються чи не щотижня. Але ці тексти до книжок не доходяться. Люди, які читають драматургію, знову у режимі "не-лікувального голодування". Здається, цього року видана тільки одна книжка власне української драми (і не до ночі згадана). Тож у цій рубриці, як завжди, - тільки перекладні твори. Але найвищого ґатунку далебі.

Мішель Марк Бушар. Том на фермі (Вид-во Анетти Антоненко, переклад Ростислава Нємцева). Франко-канадський драматург написав потужний і проблемний текст про проблеми гей-ідентичності. Том приїздить на похорон коханця і виявляє, що на фермі, звідки той родом, про нього ніхто не знає. Натомість він потрапляє у вир психологічних проблем брата-садиста і напівбожевільної від горя матері. Хтось у фіналі мусить померти. Видовищне і страшне. Хітова сучасна п'єса в доброму перекладі. "Тому" Бушара передує авторська передмова з міркуванням, що гомофобія не зникне тільки тому, що про неї заговорили медіа. У випадку Бушара - на щастя - якісна драматургія не перетворилася на черговий маніфест соціального спротиву.  

Рейтинги (скажу я знову) справа невдячна. От знаєте, наприклад, чому? Тієї митті, коли масово підбиваються підсумки літературного року, от-от має вийти-в-люди новий роман Юрія Андруховича "Коханці Юстиції" (Меридіан Черновіц) - і треба буде чимшвидше корегувати картинку, очевидно. Тож скажу, мабуть, ще раз: 2017 рік в літературі - несистемний, і насичений. Буйний, коротше кажучи. Справжні буйні, як відомо, є явищем нечастим. Цим і пропоную насолодитися.