Недовіра до влади та втрата традицій. Як Голодомор впливає на сучасних українців

Голодомор 1932-1933 років — це колективна історична травма, яка найбільше зачепила мешканців східних, південних та центральних регіонів. Вона мала колосальний вплив на цілі покоління українців, з наслідками трагедії ми маємо справу й сьогодні. Соціологи й антропологи стверджують, що в українців з цих територій прослідковуються спільні психологічні риси й установки. Вплив Голодомору на сучасне українське суспільство вже понад 8 років досліджує Ірина Рева — культурологиня, письменниця та наукова співробітниця Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького. У 2013 році дослідниця випустила книгу "По той бік себе", де проаналізувала, як страх голоду впливає на наше життя. 

"ДС" поговорила з Іриною про недовіру до влади, зникнення традицій і обрядів, схильність до залежної поведінки та інші наслідки Голодомору.

"ДС" Розкажіть, що таке історична травма і яким чином пережитий моєю прабабусею Голодомор впливає безпосередньо на мене.

І.Р. Травма передається через покоління на побутовому рівні. Це працює таким чином: дитина дивиться, як поводяться батьки, й інтерпретує світ відповідно до їхнього сприйняття. У психології це поняття називається імпринтинг — людина, яка є зразком для дитини, ніби копіюється на внутрішню матрицю.

Якщо ваша бабуся чи мама були налаштовані на те, що світ страшний і небезпечний, ви будете сприймати його так само. Особливо, якщо з вами в дитинстві не говорили про причини таких переживань.

Зрозуміло, що ваші предки так поводились, бо в їхньому життя були складні травматичні ситуації: сусіди донесли на них чи родину розкуркулили, відібравши все майно. Внаслідок цього в їхній психіці сформувалася установка, налаштування, негативний сценарій. І далі страх світу, недовіра до нього передається дітям, онукам, правнукам.

"ДС" Існує п'ять стадій прийняття травматичної ситуації: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття. На якому етапі зараз перебуває наше суспільство стосовно Голодомору?

І.Р. Ми рухаємось в напрямку до зцілення. Наразі ми перебуваємо напередодні стадії прийняття травми. Більшість українців все ж вважають Голодомор геноцидом. 

Прийняття, відповідно, підштовхує нас до певної реакції: засудження цілої комуністичної системи, частиною якої є російський імперіалізм. І далі визнання того, що Росія зі своїми посяганнями на нашу територію нам не друг.

"ДС" Поговорімо про наслідки геноциду для суспільства. У своїй книзі ви пишете, що результатом Голодомору є пригнічення родинних почуттів та втрата традицій. Як це відбулося?

І.Р. У регіонах, що постраждали від Голодомору, дійсно менше виявляється сімейна згуртованість. Наприклад, на заході країни присутність на сімейних святах є певним обов'язком. До порушення цього правила рідні ставляться досить нетерпимо. У нас дотримання норм поведінки, характерної для традиційного суспільства, вважається не настільки важливим. 

Річ у тім, що на Західній Україні більше збереглося традиційне суспільство з його сталою системою світосприйняття, частиною якого є церква, власне господарство та розуміння свого місця в житті (син теслі буде теслею). У нас ця традиція перервалася через Голодомор. 

Першочергово тому, що певний час в нас фізично не виконувалися обряди, які є елементами традиційного суспільства. Коли був Голодомор, людей навіть не ховали за традиціями — просто скидали в могили й не закопували, чекаючи, поки ями заповняться. 

Обряди ж мають функцію колективного співпереживання, а коли довгий час ці обряди не проводяться, людина вчиться жити без них. Але разом з тим втрачає бонуси, які обряди давали з точки зору згуртування спільноти. 

Однією з найкращих ілюстрацій до цього є рецепт куті, який зберігся у нашій частині країни: сьогодні в нас кутя — це просто зварений рис, в якому плавають родзинки. Але був ще традиційний рецепт з його багатством смаків (додаванням маку, вишні, горішків), який не дійшов до нас, як і не збереглося традиційне суспільство з його багатством різних навичок. У тому числі досвідом виживання у складних ситуаціях. 

Треба сказати, що голод був не тільки у 1932-33-х роках. Досить голодними були і 1934, 1936 та 1937 роки, селяни тут постійно недоїдали. Оскільки голод сам по собі має негативний вплив на свідомість людини, займатися якоюсь культурою та внутрішньою гармонізацію ні в кого не було ресурсів — люди просто виживали та видихували ту страшну травму.

"ДС" Чому суспільству не вдалося повернути власні традиції після завершення голоду?

І.Р. Тут ми можемо звернутися до прикладу дисидентів, які збиралися та святкували релігійні свята у 1960-80-х роках. Вони робили це свідомо, хоч багато з них взагалі не були релігійними людьми. Дисиденти розуміли, для чого це було потрібно суспільству, і проводили колективні святкування, щоб відновити досвід колективного співпереживання.

З іншого боку, з часом у людей з'явилися інші зразки поведінки, які суспільство перейняло завдяки поширенню радіо й телебачення.

"ДС" У книзі ви пов'язуєте Голодомор з негативним ставленням до себе та свого тіла. Розкажіть, що саме маєте на увазі. 

І.Р. Людина, яка мала досвід життя в тоталітарній країні та виховувалася в умовах зовнішнього контролю, не привчалася прислухатися сама до себе, а ставала більше знаряддям для праці в руках влади та виконувала її вказівки. 

Якщо ми зараз поглянемо на людей старшого віку, то помітимо, що вони схильні працювати до останнього подиху. Часто з місця роботи їх виносять вперед ногами. Виходить, що людина не потрібна сама собі, а обов'язково має виконувати певну функцію, бо вихована як служитель. 

Орієнтиром для визначення правильності поведінки було оточення, а не власні почуття й переконання. І така ситуація формує в людини схильність до залежної поведінки.

Також часто люди сприймали себе як об'єкт, порівнюючи з предметами, тваринами ("ми були як ті гусені і їли траву") або як овоч ("скидали в могили, як буряки"). Це також впливає на власну суб'єктність.

"ДС" Чи є взаємозв'язок між Голодомором та рівнем недовіри до влади? 

І.Р. Влада в Україні тривалий час була чужа — Російська імперія, Польща, СРСР. Своя ж влада не змогла закріпитися на початку 20 століття, і як наслідок, не проявила себе позитивно. 

Таким чином, у нас з'явилося переконання, що влада — це щось чуже, злочинне та неефективне. І це погіршується й підкріплюється тим, що під час Голодомору влада насправді здійснювала злочини іменем закону.

Додатково по містах стояли пам'ятники злочинцям (наприклад, пам'ятник Петровському у Дніпрі, який має безпосередній стосунок до Голодомору), але люди були змушені з тим миритися, пригнічувати ці негативні почуття, що впливало на їхню підсвідомість.

"ДС" Неодноразово чула про "віктимну ментальність" українців: себто ми постійно вважаємо себе жертвами обставин. Як в такому разі говорити про травму Голодомору — визнавати власний статус жертви чи не підтримувати цю тезу?

І.Р. Говорити про наслідки Голодомору, знаходячи безпосередньо віктимні риси й долаючи їх — дуже корисна річ.

Для того, щоб підштовхнути цей процес, було б добре створити музей самототожності, куди людина приходить як у певний храм, щоб зустрітися із самим собою. Мати можливість пройти через всі ці травми, подивитися, як вони резонують та звідки походять. І далі визначити, як з ними працювати, змінюючи власну поведінку й установки. 

Резюмуючи, я пропоную сприймати Голодомор як засіб самовиховання.

"ДС" У школі я не могла читати "Марію" чи "Жовтий князь" — книги про Голодомор, моя психіка не витримувала. Сьогодні моєму братові 14 років, він підліток і дуже мало читає і ще менше споживає неприємного для себе контенту. Як говорити з ним про Голодомор, щоб він не закрився?

І.Р. Я не читаю художньої літератури, присвяченої Голодомору, тому що письменники — це люди, які мали певні болючі відчуття стосовно цього періоду. Через літературу вони виконали для себе акт психотерапії. Втім, терапевтичний вплив такої літератури — це окреме питання. Те, що підходить Самчуку (Улас Самчук — автор роману "Марія", 1934 р. — "ДС"), не факт, що підходить мені й ще комусь.

З іншого боку, я мала можливість поспілкуватися зі свідками Голодомору і можу поділитися спостереженнями. Я помічала, що частина людей пропрацювала цю травму і, розповідаючи про Голодомор, звертає увагу на світлі моменти. 

Психіка так влаштована, що наскільки погано б їй не було і які б страшні речі не відбувалися, вона все одно відшукує свої маленькі радості. Механізми, які допомагають це подолати. 

Я спілкувалася з одним старшим чоловіком, який пережив геноцид. Він розповів, що одного разу мама залишила їм з іншими дітьми шматочок хліба на обід, а сама пішла в колгосп. І тут на подвір'я прийшов кобзар і почав співати й просити їсти. Дітям стало настільки його шкода, що вони вирішили поділитися тим шматочком. 

Коли чоловік про це розповідає — відчувається, наскільки він досі сам себе поважає за цей вчинок. Тому для дітей особливо треба підбирати історії, які психіка може прийняти, замість того щоб травмувати її ще раз.

"ДС" Чи могло українське суспільство зробити щось, щоб запобігти Голодомору і що треба робити, щоб цього ніколи не повторилося?

І.Р. Реакцією єврейського народу на Голокост стало створення держави Ізраїль. Вони зрозуміли — якщо народ ніхто не захищає, він легко може стати жертвою в руках агресора. 

Тому треба мати свою владу. Коли на початку сторіччя в нас була Центральна Рада, частина людей просто не розуміла, для чого нам потрібна влада взагалі. І це певним чином вплинуло на ситуацію.

Чесним людям треба виявляти активність і йти до влади, тоді ситуація не повториться. Майже 100 років тому наше суспільство було неорганізованим, а на наших територіях проходило дуже багато повстань. Напередодні Голодомору відбулося 4 тисячі повстань, і якби вони були скоординовані, ніхто б Україні нічого не заподіяв. Тобто основний урок з цього — це необхідність об'єднання та взаємоповаги один до одного.