Небезпечна класика. Чи варто шукати расизм у мультфільмах Disney

Disney+ обмежив доступ до "Пітера Пена", "Котів Аристократів", "Дамбо", "Леді і блудько", "Книги джунглів", а також художнього фільму "Швейцарська сім'я Робінзонів". Соцмережі одразу ж замайоріли дискусіями про цензуру й "надмірну" толерантність. Хоча насправді варто поміркувати над іншими питаннями: чи закономірне обмеження на контент за віком і на кому лежить відповідальність за те, що дивляться діти? Чим компанія обґрунтовує свою позицію щодо обмежень? Чи завжди "класика" невинна, чи можемо ми переглядати своє ставлення до улюблених творів і чи слідує з цього, що ми відкидаємо їхню цінність?

Діти і контент

У кожній державі є юридичне регулювання того, які фільми слід вважати прийнятними для аудиторій різного віку. На цій основі фільми отримують прокатні свідоцтва, регулюється час доби для їхньої трансляції на ТБ. Причинами обмеження до показу можуть бути сцени жорстокості, сексу, нецензурна лайка, зображення суїциду або вживання наркотиків тощо. В Україні присвоєння індексів глядацької аудиторії належить до компетентності Держкіно.

Система рейтингів США для фільмів встановлена Американською кіноасоціацією, заснованою 53 роки тому. У ній є 5 категорій, що описують контентоспоживання дітьми саме як сферу батьківської відповідальності. У категорію G (для загальної аудиторії, куди включені і фільми для дітей) потрапляють картини, у яких немає нічого, через що батькам слід було б непокоїтися.

Стрімінгові платформи, як Netflix або Disney+, мають багато телеконтенту, тому в цьому випадку доцільно говорити ще й про TV ratings system. В одному акаунті Disney+ можна створити до семи профілів, при створенні профілю можна позначити його як дорослий або дитячий. Зі стандартного профілю доступні фільми Disney, Pixar, Marvel, Star Wars у дитячий підтягувався контент Disney, якщо відповідав таким категоріям:

• TV-Y4 (контент прийнятний для всіх дітей, створено спеціально для малят від 2-6 років; передбачається, що така програма не налякає дітей);
• TV-Y7 (контент, створений для дітей старше 7 років, може бути прийнятним для дітей, які вміють розрізняти вимисел та реальність. Теми й елементи програми можуть містити м'яке або комедійне насилля, що може налякати дітей до 7 років);
• Y7-FV (таке маркування означає, що фентезійне насилля може бути більш інтенсивним або войовничим, ніж контент попередньої категорії);
• TV-G (телеконтент, який більшості батьків здасться підходящим для будь-якого віку, хоча його не створювали спеціально для дітей);

Класичні мультфільми Disney раніше мали рейтинг G, хоча вже багато років і в медіа, і в академічних колах точаться дискусії про те, що вікові рамки потребують перегляду. У жовтні 2020 року Disney+ до анотацій деяких програм додав дисклеймер про те, що вони можуть містити застарілі культурні змалювання, а в січні змінив маркування на TV-Y7 для "Дамбо", "Пітера Пена", "Леді і блудько", "Котів-Аристократів", "Книги Джунглів" і "Робінзонів". Доступ до цих картин тепер можливий лише з профілю дорослого члена сім'ї.

За словами дитячої психологині Світлани Ройз, до трьох років дітям взагалі небажано показувати будь-які мультфільми. Ліплення, аплікації, ігри з піском і крупами – такі активності мають наповнювати життя малят1. З п'яти років діти готові сприймати складніші повнометражні сюжети. Водночас, Ройз наголошує, що батьки завжди мають дивитися мультфільми разом із дітьми, спостерігати за реакціями, говорити про побачене, оскільки налякати чи засмутити дитину можуть несподівані речі. Схожі поради наводить у своїй книзі "Виховання без нервування" Вікторія Горбунова. Обидві психологині далекі від ілюзії того, що можна повністю уникнути спілкування з ґаджетами у сучасному світі, але воно не має стати єдиною соціалізацією, яку отримує дитина. Найбільший ризик у зануренні в світ мультфільмів Горбунова вбачає в тому, що діти переймають стереотипні способи реагування, анімаційні герої пропонують "специфічні шаблонні варіанти дій та рішень для більшості життєвих ситуацій". Сприйняті буквально ці шаблони можуть наштовхнути дитину на непомірковані вчинки, сприяти невмінню розрахувати свої фізичні сили.

Культурологиня Маріам Найем вважає, що чим меншою є дитина, тим більша відповідальність лежить на батьках за те, що дитина дивиться або читає. З якого віку дозволяти дивитися певні історії – це завжди індивідуальна стратегія, що формується через спілкування з дитиною й дослуховування до бажань, уподобань і побоювань. Навіть дорослим людям, не тільки дітям, властиво ототожнювати себе з головним героєм. Якщо цей герой зовсім на неї не схожий – дитина засмучується й шукає хоч якоїсь асоціації. Тому сучасний кінематограф надає широкий спектр героїв на вибір. Наприклад, "Чорна Пантера" пропонує багато персонажів з темним кольором шкіри, й білі американці якраз можуть зрозуміти, як це — асоціювати себе з персонажем, не схожим на тебе. У певному сенсі цей фільм можна вважати тестом на толерантність.

Disney застерігає: "класика" може бути небезпечною для вашого світогляду

Ми часто сприймаємо діснеївські мультфільми як ідеалістичну утопію для дітей з неодмінно щасливим фіналом. Водночас, часто забуваємо, що це "атракціон" для всієї родини, тому в сценарій заховано жарти й цікавинки, розраховані на глядачів різного віку. Наприклад, у серіалі про Аладіна йдеться про подорож у Єгипет і Фараон скаржиться героям, що погорів на піраміді, бо забагато вклався фінсово. Таких багаторівневих гачків завжди було вдосталь, але не всі каламбури доречні в сучасності.

Деякі дослідники підкреслюють, що хоча Disney і має репутацію "постачальника культури дитячої невинності й захищеного простору", він не тільки розважає, а й впливає на виховання. Саме тому треба уважно поставитися то того, що в окремих творах компанії наявна мікроагресія, спрямована на пригнічення деяких груп соціальних і національних меншин.

Дослідник репрезентації раси та етнічної приналежності в кіно та медіа Гемант Шаг вважає, що безперешкодне споживання білими дітьми контенту із расистськими зображеннями нормалізує стереотип для них. Тоді діти не засуджують стереотипи чи расистську поведінку, коли зустрічаються з нею у реальному житті, водночас для темношкірих дітей такі медійні продукти можуть стати джерелом проблем із самоповагою.

Disney намагається втримати репутацію глобальної компанії, відкритої до світу. Тому вони і вдалися до маркування контенту. "Ця програма включає негативні зображення та/ або неналежне поводження з людьми чи культурами. Ці стереотипи були хибними тоді та є хибними зараз. Замість того, щоб видалити цей контент, ми хочемо визнати його шкідливий вплив, зробити висновки та ініціювати розмову, щоб створити більш інклюзивне майбутнє разом", — йдеться у поясненні компанії.

Disney наголошує, що ці зміни є не емоційним поривом, а результатом тривалої дискусії в тому числі академічної, кінознавчої та медійної.

"Дамбо" (1941)

Стрічка "Дамбо" триває всього 60 хвилин, проте має одразу два уривки, що потрапили під ценз.

Перший – так звана "Пісня роботяг" (The Song of Roustabouts). Останнє слово – сленгова назва для некваліфікованих працівників, що наймалися виконувати тяжку фізичну працю, наприклад, монтувати циркову арену й встановлювати шатро. Саме цим зайняті безликі майже кубістичні темношкірі фігури під дощем. Під час тяжкої праці вони виспівують веселу пісню: "Ми працюємо день і ніч, ніколи не вчилися читати-писати, не впевнені, коли нам заплатять, а як заплатять – зразу все розтринькаємо. Ми безжурні роботяги. Як всі вже полягають спати, ми ще батрачимо до напівсмерті…". Єдині істоти, які працюють на рівні з "раустебаутами", не шкодуючи себе, – це слони. І ця паралель не випадкова. На початку пісеньки слонихи тягнуть фургон із манірними тиграми, що зайняті лише доглядом за собою. Не виключено, що цей сюжет був задуманий, як суспільна сатира.

Інші людські персонажі у "Дамбо" хоча й пихаті, хоча й не дуже розумні, усе ж мають обличчя й прописані характери. Тільки темношкірі роботяги з'являються на кілька хвилин монолітною безликою масою. Ефект погіршується тим, що наприкінці фільму Дамбо зустрічається з компанією ворон. Їхні образи й музичний номер, як кажуть у самому ж Disney: "омаж расистським менестрель-шоу, де білі актори з пофарбованими в чорне обличчями (блекфейс) й у порваному вбранні зображали та висміювали поневолених африканців Південних плантацій". Лідера колективу звати Джим Кроу. Це ім'я персонажа-трикстера із фольклору афро-американців періоду рабовласництва, який експлуатувався в менестрель-шоу та став принизливим терміном, яким називали темношкірих людей. Пізніше – дав назву законам про расову сегрегацію в Південних штатах. У театрі, звичайно ж, Джима Кроу виконував білий актор із блекфейсом. Чи слід додавати, що в стрічці ворон озвучували білі актори, які імітували говірку та голоси темношкірих чоловіків?

"Дамбо" — дуже красиво намальована історія, яка має життєствердний посил, але вона б мала отримати вищий рейтинг не тільки через наявність расових стереотипів, а й тому, що це доволі жорстока оповідь, де новонароджений герой зустрічається з булінгом, остракізмом, страждає від розлуки з матір'ю та насильства.

Книга джунглів (1967)

Мультфільм Disney про походеньки Мауглі, знятий за мотивами однойменного класичного тексту Редьярда Кіплінґа багато хто пам'ятає з дитинства як казку про кумедних звірят. Чи передивлялися ви його в дорослому віці в оригіналі? Цього літа, ще до дисклеймерів, випадково побачивши музичний номер Короля Мавп Луї "I wanna be like you", я була вражена його пародійністю. Король Луї поводиться, як темношкірий джазмен, при цьому підкреслюється, що персонаж не дуже розумний (приймає за чисту монету "маскарад" Балу, який може бути розцінений як пародія на блейкфейс; Багіра обурюється, що Мауглі водиться з "тими решетоголовими мавпами"). Стильна пісенька в стилі діксіленд: "Я хочу бути людиною, дитинча… я втомився від мавп довкола… хочу бути, як ти, говорити, як ти. Ти побачиш, що це правда – мавпа, як я, може навчитися бути людиною", м'яко кажучи, дивує. Крім того, орангутан Луї і його піддані говорять на jive сленгу (афро-американському діалекті англійської, що виник у середовищі джазистів, а після 1940 року поширився у всій афро-американській спільноті), в той час як всі інші персонажі спілкуються британською англійською. Свідомо чи ні диснеївські мультиплікатори посприяли поширенню дегуманізуючих расистських порівнянь темношкірих людей з мавпами.

Корі Лунд у своєму есе 2017 року аргументує, що в фільмах Disney, особливо періоду, коли кожна сцена створювалася вручну, немає випадкових образів – якщо щось є в стрічці, значить творці мали намір, щоб воно там з'явилося. Стрічка "ловить" юних глядачів 3-12 років, коли вони ще може й не мають уявлення про концепцію раси, але також і не мають навиків розпізнати "раситсько заряджений діалог чи образність". При цьому Дебра Кеш завважує, що "нерасистська" екранізація "Книги джунглів" взагалі дуже складна справа, оскільки її автор і сам був імперіалістом і прихильником колоніалізму, і відомий він не тільки розповідями про Мауглі, а й, наприклад, "Тягарем білої людини" – віршем про те, що США повинні колонізувати Філіпіни. Бачення Кіплінгом корінних народів: "Твої новоспечені, похмурі народи, напівдияволи і напівдіти" зараз не може не шокувати.

Пітер Пен (1953)

Літературні першоджерела є продуктами своїх епох, а їхні автори, при всьому таланті, не змогли уникнути стереотипів, що були розповсюджені в тогочасному суспільстві. Це справедливо і щодо Джеймса Баррі. Історія про Пітера Пена для багатьох оповита чаром дитинства й безтурботності й надихаючим мотивом "You can fly".

У "Енциклопедії расизму в американському кіно" зазначається, що на п'єсу "Пітер Пен", видану в 1904 році значною мірою повпливав світ, у якому жив сам Баррі – майже все доросле життя він провів в Лондоні ("метрополії найбільшої імперії в світі"), а уявлення про корінних американців почерпнув із расистських тропів і стереотипів про аборигенів. Найдивніше те, що мультфільм Disney, знятий через 50 років у зовсім іншому контексті, все ж нічого не зробив, щоб змінити стереотипне змалювання корінних американців, а навіть поглибив його. Особливо образливим видається музичний номер "Що робить червоношкірого червоним". Тут наявні всі стереотипні образи про "індіанців": пір'я, томагавки, жорстокість, "дикунство", тарабарщина замість власної мови й спотворена англійська.

Елізабет Броадбент вважає, що саме під оцією вдаваною невинністю дитячої казки й криється фундамент расизму, оскільки таке прочитання Пітера Пена раз по раз знову зринає в нових постановках: "Змішувати всіх Американських індіанців разом як одну монолітну карикатуру – це дуже образливо, тому що це справжні люди з багатьма-багатьма різними культурами. Індіанці існують не в похмурому минулому, не в білій фентезійній країні, а в реальному світі, у резерваціях, у які ми їх загнали. Таке зображення – варіант блекфейсу для американських індіанців… ми цінуємо дитячу історію більше, ніж цілий народ…". Навіть назва племені Піканіні в оригіналі твору взята із расистської назви темношкірих дітей. Це плем'я виконує функцію фону для Пітера Пена і його друзів. Воно забезпечує їм пригоди, не більше. Тигрова Лілія не вимовляє ні слова, її доля – бути екзотичною мовчазною красунею. Із кількох сотень культур корінних народів Америки й Аляски, у кожного, з яких своя мова та традиції, відповідно – зачіски й одяг– це не жодне плем'я конкретно, а сувенір, бутафорія. "Тягар білої людини" тисне трохи і на Пітера Пена: Сара Ласков пояснює концепцію стосунків між вигаданим плем'ям і головним героєм у Баррі як "ми червонішкірі – ти наш великий білий батько".

Чи відміняє ця критика те, що "Пітер Пен" чудова стрічка про мрію літати, від однієї думки про яку розчулюєшся? Звичайно ж ні, її художні достоїнства незаперечні, але й світоглядними недоліками не можна нехтувати.

"Леді і Блудько" (1955) і "Коти-аристократи" (1970)

У одному з найкращих мультфільмів Disney "Леді і Блудько" є страхітливий для всіх дітей момент, коли у чиїхось витівках звинувачують тебе, та ще й карають за це. Цими лиходіями, через яких страждає мила Леді є дві сіамські кішки. Якщо ви дивилися мультфільм в перекладі, то навряд чи вас насторожили ці персонажі – вони лихі, та й потому.

В оригіналі коти з розкосими очима й кривими зубами говорять із сильним "стереотипним східноазійським ацентом". Вони хижі й підступні і навіть з'являються під звук гонгу.

У 1970 році Disney випустили оригінальний мультфільм про пригоди вишуканого котячого сімейства. Загалом усім тваринам було надано рис певних національностей: Герцогиня і кошенята Марі, Тулуз, Берліоз – істинні парижани зустрічають гусинь-англійок, які намагаються дати всьому лад. Головний герой О'Майлі, рудий кіт з ірландським іменем, має цілий інтернаціональний бенд котів, де грають італійський і російський коти, кіт-англієць і китайський кіт (ви вже певне здогалися, якої він породи й що зуби в нього випирають). "Кота зображено як расистську карикатуру на східноазіатські народи з перебільшеними стереотипними рисами, такими як косі очі і криві зуби. Він співає англійською з сильним акцентом і грає на фортепіано паличками. Його озвучує білий актор. Цей образ зміцнює стереотип "вічного іноземця". У фільмі також є лірика, в якій глузують над китайською мовою та культурою: "Шанхай, Гонконг, Егг Фу Янг. Печиво Долі завжди помиляється", — пояснюють свою позицію у "Діснеї".

Проблема не тільки в гротеску, з яким зображено персонажа, зрештою, в "Леді і Блудькові" був також був пес-росіянин Борис, який цитував Горького й зображав кліше про "загадкову російську душу". Проблема в сталості образу. Отже, за 15 років не знайшлося жодної іншої художньої форми, щоб зобразити персонажа далекосхідного походження й досягнути комічного ефекту? Якщо ж згадати фотографа-японця містера Юніоші із "Сніданку у Тіффані", з його комічністю й незугарністю, яких не було в повісті Трумана Капоте, ситуація здасться геть сумною. Юніоші грав загримований білий актор Міккі Рунні з наліпленими зубами й сильним акцентом. 

Чи важливий расизм для українців

Лише окремі епізоди в фільмах Disney є расистськими, самі ж твори є шедеврами мультиплікації. Для багатьох дорослих, які переглянули мультики ще будучи дітьми, стрічки вже легітимізували гумор і настанови, що можуть видатися образливим деяким людям і цілим народам. Небезпека якраз і полягає в тому, що в історіях про дружбу і пригоди, добро і зло заховалися такі підтексти.

Почитавши про проблеми расової дискримінації репрезентації в США, ви могли б подумати – чому українці мають цим перейматися? Це ж далеко – за океаном. Але світ змінився – у ньому немає "далеко", і колір шкіри нічого не говорить про ваше громадянство чи країну проживання. Незалежно від кольору шкіри людина має право на повагу, щастя й добробут.

Культурологиня Маріам Найем вважає, що діснеївські мультфільми не могли б бути інакшими, їхні культурні коди визначалися тим часом і суспільством, у якому вони створювалися. Тому, на її думку, попередження глядачів про застарілі установки – правильний крок. Водночас вона зазначає, що проблема расизму в повній мірі для українців постане років через 15-20, коли в Україну на постійній основі почнуть приїздити трудові мігранти. Поки ж для більшості наших громадян расизм — це проблема з кіно.

Уже в 2020 році в Україні здобували освіту більше 80 тисяч студентів-іноземців із 158 країн світу. Вони часто стикаються з расизмом, упередженням не тільки від людей на вулиці чи в транспорті, а й від своїх однокурсників, оскільки університети запрошують їх на навчання, але ніяк не готують українських студентів сприймати етнічну різноманітність і поважати різні культури.

Пересічні громадяни так само надто часто демонструють пасивну агресію. У коментарях про страшну звістку про побиття українського підлітка в Парижі – безліч расистських звинувачень. При тому, що нападники були в каптурах із закритими обличчями більшості коментаторів очевидно, що вони мігранти й причина злочину в їхньому кольорі шкіри, а "Франція вже не та". Відома мережа3 магазинів техніки вважає доречним запитувати підписників своєї сторінки у Фейсбук: "Ти ж не індіанець?" й розміщувати на віжуалі модель з пір'ям на голові у кращих традиціях племені Піканіні.

Якщо ми бажаємо більш справедливого суспільства для всіх, у тому числі для себе, то маємо передивитися власні стереотипи. Цю корисну справу можна розпочати з мультфільмів, знайомих з дитинства.