Не тільки Love me tender. Найкращі пісні до Дня всіх закоханих

Bob Dylan, "Blood On the Tracks" 

Міфічний Боб Ділан міг і досі може написати велику пісню про що завгодно — але він не став винятком серед поетів і композиторів, чиї найпронизливіші твори надихали просте і незбагненне почуття — кохання. Уже на другому альбомі Боба, випущеній 1963-го платівці "The Freewheelin' Bob Dylan", окрім "пісень протесту", що зробили тоді Ділану ім'я, знайшлося місце і зворушливій, і гіркій пісні про кохання, "Don't Think Twice, It's All Right" — її навіяло розлукою з його тодішньою дівчиною, Сьюз Ротоло. Після роману з Ротоло, юною нью-йоркською красунею з італійським корінням, у Боба були стосунки, професійні та романтичні, з фолк-співачкою Джоан Баез — пара могла одружитися, але зрештою Ділан пов'язав себе узами шлюбу не з Баез, а з моделлю Сарою Лоундз.

Ділан і Сара познайомилися 1964-го, коли Лоундз уже займалася не тільки модельним бізнесом, а й трохи освоїлася в кіноіндустрії. Боба приваблювало в Сарі те, що вона була не по роках мудрою, і хоч і була дочкою єврейських батьків, володіла тим, що її друзі називали "циганським духом". Лоундз зналася на магії та фольклорі, що теж зачаровувало Ділана — вона була схожою на багатьох доленосних героїнь американських фолк-пісень, які так любив і цінував Боб. Симпатія була взаємною. Сара пішла від свого чоловіка, після чого Лоундз і Ділана стали жити майже разом — вони зняли сусідні номери в богемному нью-йоркському готелі "Челсі". Одну зі своїх перших пісень для Сари, 11-хвилинне освідчення в коханні з безліччю куплетів "Sad Eyed Lady of the Lowlands" (пісня завершувала один з найкращих альбомів Боба, "Blonde On Blonde") Ділан написав саме в "Челсі" — прислухаючись до кроків своєї коханої за стінкою.

Вони одружилися 1965-го і Сара народила Ділану чотирьох дітей. У другій половині шістдесятих і на початку наступного десятиліття Боб здебільшого жив тихим сімейним життям у Вудстоку, штат Нью-Йорк. У той період Ділан намагався всіляко піти від образу гуру і "голосу покоління" — і Сара всіляко його в цьому підтримувала. Але 1973-го Боб повернувся до активного творчого життя і знову став записуватися і давати концерти. Наступного року стосунки подружжя дали серйозну тріщину — за спогадами Ділана, гранично точними, це почалося тоді, коли він почав брати уроки живопису в Нью-Йорку. Повернувшись після першого ж заняття, Боб з неприємним здивуванням виявив, що розмовляє з дружиною різними мовами і що вона не розуміє зовсім нічого з того, що він намагається їй пояснити. Відтоді все ставало тільки гірше.

Боб, художник у всіх сенсах до мозку кісток, тут же почав перетворювати всі змішані почуття, пов'язані з його заблукалим коханням, на нові пісні. У підсумку вийшла платівка "Blood On the Tracks", випущена 1975-го. У кожної любові можуть бути свої недоліки, але ще ніколи автор пісні не ловив своє власне кохання на гарячому і так прискіпливо не записував усі його грішки — ревнощі, заздрість, образу і навіть злість.

До того ж, ніхто ще так відверто не документував розрив і його причини, як Боб у піснях "Blood On the Tracks" — від "You're a Big Girl Now" до "Idiot Wind" і "If You See Her, Say Hello". Але серед цих оберемків болю, розкиданих за номерами альбому, були і світлі, теплі моменти, коли подяки за саме кохання і захоплення перед предметом кохання було набагато більше, ніж усього іншого — наприклад, як у пісні "Shelter From the Storm". Діланівський "Blood On the Tracks" має дивовижний терапевтичний ефект і допоможе цінувати кохання за світло, якого в ньому більш ніж достатньо навіть у ті моменти, коли воно завдає пекучого болю.

Patti Smith Group, "Wave"

У Патті Сміт завжди виходило дружити з чоловіками — і інколи ця дружба була сильнішою, міцнішою і навіть запаморочливішою, ніж середньостатистичні романтичні стосунки. Так у Патті, останньої справжньої хіпі й водночас "хрещеної матері" панку було, наприклад, із другом і супутником голодної богемної молодості в Нью-Йорку, фотографом Робертом Мепплторпом.

Патті познайомилася з Робертом практично одразу після приїзду до Нью-Йорка в 1967-му — вони стали жити разом і були дуже близькі за духом. Патті працювала в книжкових магазинах, поки Роберт залишався вдома і займався своїми артистичними пошуками — але не це було причиною того, що Мепплторп недовго був чоловіком Патті у всіх сенсах. Все-таки Роберт був геєм — але він залишався її найближчим другом до своєї смерті у вісімдесятих і був "головним художником у її житті".

Головним же чоловіком у житті Патті став колишній гітарист групи "MC5", однофамілець Фред "Сонік" Сміт. Вони зустрілися 1979-го — і Патті, яка складала тоді матеріал для нового альбому своєї "Patti Smith Group" і ніколи не скаржилася на відсутність Музи, цього разу з головою накрила хвиля натхнення зовсім іншого штибу. Вона по-справжньому закохалася і вперше в житті відчула в собі бажання і право бути слабкою і захищеною. Нова платівка, яка так і називалася — "Wave" ("Хвиля") вийшла того ж 1979-го. Її відкривала пісня "Frederick", присвячена Фреду, йому ж Патті присвятила і класичну "Dancing Barefoot" — хоча цю пісню також було натхненно історією трагічного кохання митців Жанни Ебютерн та Амедео Модільяні.   

Дещо парадоксально, але так героїчно і водночас по-справжньому ніжно можуть звучати лише пісні про кохання, написані та виконані жінкою, яка несе в собі це кохання — хоча що в цьому дивного? Цього героїзму і ніжності досі вистачає для чергового покоління слухачів "Wave" — і в цьому цінність альбому.

Сміт вийшла заміж за Фреда (друзі жартували, що вона зробила це тому, що в разі шлюбу з ним їй не доводилося міняти прізвище) і залишила музику на довгих 8 років. У вісімдесятих Патті народила двох дітей і жила абсолютно щасливим сімейним життям з Фредом — до його смерті від серцевого нападу в 1994-му. Звичайно ж, альбом Сміт 1996-го року "Gone Again" був присвячений чоловікові — більше вона заміж не виходила.

Nick Cave and the Bad Seeds, "The Boatman's Call"

На цьому альбомі немає жодної пісні, яка б не залишалася в тіні, і безпросвітний смуток для цих тягучих, як безсонна ніч, куплетів і приспівів — ще найлегший і найбезтурботніший з усіх можливих станів. Але це не збірка пісень про відвернені почуття — просто тому, що мабуть, нещасливого кохання для автора цих треків за визначенням не існує.

Платівка "The Boatman's Call", випущена майстром сучасної пісні Ніком Кейвом 1997 року, стала шоком для його старих шанувальників. Таким самим шоком, яким для добропорядних і поміркованих у своїх музичних смаках слухачів були ранні записи Ніка і його "Дурного насіння" — вже не кажучи про платівки гурту "The Birthday Party", які Кейв записував ще в рідній Австралії. Тоді, у вісімдесятих, Кейв вивергав із себе дикі, неприборкані і люті постпанкові заклинання — і здавалося, що горіти йому в цьому вогні власного пекла доведеться вічно.

Але 1990-го, після кількох тижнів у реабілітаційній клініці (куди йому ще доведеться повертатися) і переїзду до Бразилії, Кейв записав несподівано світлий і порівняно спокійний альбом "The Good Son" — багато в чому ці розспівувані треки, чи то гімни, чи то балади, були натхненні романом Ніка з бразильською журналісткою Вівіен Карнейро. Але навіть цей альбом, а також кілька хітів з платівки 1996-го року "The Murder Ballads" ("Балади про вбивства"), абсолютно не підготували слухача до того, до чого його залучав наступний запис Кейва, "The Boatman's Call".

Так, на той час Кейв уже встиг несподівано перетворитися з принца андеграунду мало не на поп-зірку і вторгнутися в масову свідомість — завдяки згаданим "убивчим" хітам, баладам "Where the Wild Roses Grow" і "Henry Lee", заспіваним дуетом із Кайлі Міноуг та Пі Джей Гарві відповідно. Це були пісні про кохання і вбивство, оповідні історії, в яких Кейв і його напарниці співали від імені своїх героїв, які вбивали коханих — і сприймати все це всерйоз можна було рівно настільки, наскільки вам дозволяли фантазія і настрій. Але головним було те, що тоді ж у Кейва трапився швидкоплинний роман з Пі Джей Харві, першою леді англійського "інді-року" — короткочасний, але, судячи з усього, болючий, який залишив глибокий слід у серці Ніка.

У піснях "The Boatman's Call" уже не було жодного акторства й образів, за яким можна було сховатися. Звичайно, самотній закоханий, що цурається людей, — це теж образ, але в той час Нік якщо і грав когось у своїх піснях, то самого себе. На платівці немає слабких місць і якщо дням, місяцям або навіть рокам вашого нелегкого кохання знадобиться саундтрек, то ось він.

Альбом відкриває аскетична "Into My Arms", шедевр, виконаний Кейвом під одне піаніно, — одна з найвдумливіших і найосмисленіших пісень про високі почуття в історії людства. Решта номерів — від "Lime Tree Arbour" до "Green Eyes" — тримають марку. Герой цих пісень не захлинається від захвату, розповідаючи про своє кохання і його об'єкт, і нікуди не поспішає — ні, він має час і здібності для того, щоб вивчити всі властивості, манери і глибини великого почуття. І цих глибин йому цілком достатньо і для спокою, і для тихого, але урочистого щастя.

Frank Zappa, "Sheik Yerbouti", Magnetic Fields, "69 Love songs"

Любов — почуття, яке страшенно боїться здатися смішним або незграбним. Так, у кохання погане почуття гумору, або воно взагалі відсутнє — особливо на перших порах. Що ж, на цей випадок існує музика, яка допоможе вам згадати про таку річ, як стара добра іронія — навіть якщо ви перебуваєте в самому епіцентрі кохання.

По-перше, це порядна кількість пісень великого американського композитора і гітариста Френка Заппи. Френк, людина глибоко несентиментальна за вдачею, проте, напевно, був у курсі, що таке кохання. Він одружився зі своєю другою дружиною Гейл, секретаркою знаменитого лос-анджелеського клубу "Whisky a Go Go", у 1967-му, коли та була вже на крайніх термінах вагітності. Гейл народила Френку чотирьох дітей — вони прожили разом міцною і дружною сім'єю, незважаючи на всю ексцентричність Заппи, аж до його смерті 1993-го. Заппа не присвячував своїй дружині пісень — хоча його кохання, можливо, відчувалося в найпроникливіших його гітарних соло, наприклад у треку "Watermelon in Easter Hay" з альбому "Joe's Garage". Проте Френк назвав на честь Гейл свій рекорд-лейбл "Barking Pumpkin" ("Гарбуз, що гавкає") — не тому, що той був схожий на цей гарбуз, а тому, що мучив себе та оточуючих гучним кашлем запеклого курця.

Але любов — точніше, насмішка над переповненими кліше стражданнями закоханих була присутня в піснях Заппи дуже часто, починаючи з першого ж альбому його гурту "The Mothers of Invention", платівки 1966-го року "Freak Out!". Пісні "I Ain't Got No Heart" ("У мене немає серця"), "Go Cry On Somebody Else's Shoulder" ("Іди поплач на плечі когось іншого"), "Motherly Love" ("Материнське кохання") і "You Did not Try To Call Me" ("Ти не намагалася зателефонувати мені") були чудовими у своїй уїдливості. До того ж, вони являли собою справжній майстер-клас того, як за допомогою гумору допомогти найбезнадійнішому закоханому в його найважчі моменти — ці пісні просто неможливо слухати без посмішки, навіть на самому піку душевних страждань.

Апогеєм у цьому сенсі для Заппи став альбом, випущений уже в сімдесятих — а саме платівка "Sheik Yerbouti", яку спочатку планувалося назвати "Марсіанські любовні секрети". Центральним номером на альбомі була навіть не пісня "I Have Been in You" ("Я був у тобі"), а пісня-маніфест під назвою "Broken Hearts Are For Assholes". Той, хто розуміється на лайках англійською, без зусиль зрозуміє, для кого призначені розбиті серця і чия це сумна доля — на думку Френка Заппи. Цю пісню, та й весь альбом, настійно рекомендується слухати за часів загострень любовної хвороби.

Справу Заппи вже після його смерті несподівано продовжили його співвітчизники, американський інді-гурт "The Magnetic Fields". У 1999-му вони випустили геніальний і навіжений альбом "69 Love Songs" — тоді на трьох компакт-дисках і справді вмістилося рівно 69 пісень про кохання, різного ступеню ідіотизму, романтичності, трагічності, саркастичності та безглуздості. Пісні представлені на будь-який смак і підходять під будь-яку з можливих ситуацій, у яку ризикують потрапити закохані, — від "The Cactus Where Your Heart Should Be" ("Кактус там, де має бути твоє серце") до "Let's Pretend We're Bunny Rabbits" ("Уявімо, що ми — кролики"). Якщо ваші почуття до предмета пристрасті витримають усі три години звучання цього альбому і не здадуться вам самому річчю доволі кумедною, якщо не смішною, — значить, ви невиліковно хворі на кохання, і одужання вам не загрожує. Зі святом!