Наука вхолосту. Чому Гриневич не потрібно соромитися плагіату
"Фальшива колія, по якій рухається "наукове" спільнота України, стає все глибшим. Наростають як сніжний ком факти "некоректних запозичень" в "наукових статтях". І ось піймалися в наші мережі ще одна видобуток. Нічого нового в методи запозичення ми в проаналізованих статтях, звичайно, не відкрили. Але ХТО це робить! Хто тепер гордо виблискує на сонці!" - так на сайті "Помилки і фальсифікації в наукових дослідженнях" починається стаття, присвячена плагіату в наукових статтях чинного міністра освіти Лілії Гриневич.
Мова йде про двох роботах, надрукованих на початку минулого року. Статті носять зубодробильні, але цілком звичні для українського наукового співтовариства назви "Вітчизняна педагогічна теорія про розвиток освіти в Україні у контексті євроінтеграційних процесів" і "Поняття "освіта", "розвиток освіти" та "освітня політика" в сучасному науковому дискурсі". Суть уривків, в яких пильні рецензенти виявили збіги з іншими роботами, здебільшого зводиться до набору досить загальних фраз, які, напевно, можна знайти у багатьох інших статтях, рефератах та інших навколонаукових роботах. Адже, приміром, що нового можна сказати про термін "Болонський процес"? А саме до цієї дефініції в роботі Гриневич, в тому числі, є претензії у рецензентів.
Біда в тому, що більшість наукових робіт українських гуманітаріїв (з точними науками справа йде трохи по-іншому) - переписування по колу одних і тих же меседжів і, скажімо так, наукових канцеляризмов. І щоб розірвати це порочне коло потрібно руйнувати систему цілком.
Наукова робота - вимога, яку висуває до своїх співробітників будь-який вуз. За рік потрібно написати N-ное кількість посібників і підручників, опублікувати N-ное кількість статей, після чого відзвітувати про всіх цих досягненнях. При цьому навчальне навантаження з співробітника ніхто не знімає - лекції, будь ласка, отчитай, а потім пиши свої підручники та статті. Щоправда, результати цієї наукової роботи часто нікому не потрібні, бо в переважній більшості ніякої нової інформації не містять. Ну не можуть, приміром, кілька тисяч співробітників факультетів філології українських інститутів і університетів щорічно видавати "на гора" оригінальні дослідження. І не тільки тому, що недбало ставляться до своєї роботи.
Як мінімум, поле для наукової роботи не настільки велике, щоб писати сотні оригінальних текстів. Крім того, наукова робота ніяк не фінансується. Готувати та видавати посібники, публікувати статті в наукових журналах доцентів і професорів доводиться за свої кровні. Приміром, на сайті українського наукового вісника "Гілея" прямо зазначено: за одну сторінку в електронному варіанті збірки (14 шрифт, 1,5 інтервал) - 30 грн. При цьому відповідальність за зміст, точність поданих фактів, цитат, цифр і прізвищ несуть автори матеріалу. "Заплатив - і друкуй, що хочеш", - сумно жартують педагоги. "В результаті здійснення всіх цих заходів успішно проходить процедуру акредитації та ліцензування освіти в міністерстві", - гордо зазначено на сайті одного з українських університетів після переліку опублікованих наукових статей і підготовлених посібників.
В результаті кожен рік в Україні продукується неймовірне кількість текстів, які в сухому залишку приречені стати просто статистичної галочкою. Мовляв, ми за рік підготували три посібники! Чи потрібні ці посібники насправді - питання риторичне. Їх автори зізнаються, що часто це чистої води компіляція з українських та російських джерел - зарубіжні видання наші доценти і професори часто не здатні використовувати через банальне незнання мови.
"Велосипед винайти неможливо, а побудувати автомобіль ми не можемо через брак коштів. У медицині написати дійсно оригінальну наукову роботу можна хіба що за рахунок грантів. Ну і плюс фармкомпанії іноді вироблені кошти на випробування і просування своїх препаратів, за рахунок чого можна проводити якісь дослідження", - говорить завуч кафедри одного з українських медичних вузів.
Само собою, чесати всіх під один гребінець було б неправильно. Ентузіастів, які дійсно захоплено працюють над обраною темою і по-справжньому займаються науковою роботою, в Україні теж вистачає. На загальному тлі вони скоріше виглядають білими воронами. Іншим же доводиться з року в рік переписувати і цитувати одні і ті ж джерела, множачи кількість сторінок, але не розширюючи межі знань.
Без зміни підходу до наукової роботи позбутися засилля практично однакових статей і дисертацій нереально. Більшість сучасних гуманітаріїв щільно застрягли між старими радянськими підходами та європейськими стандартами. І простим скасуванням звання "кандидата наук" справу не виправиш.
З цього року за рішенням МОН для отримання статусу професора або доцента необхідно мати публікації у виданнях, які включені до міжнародних наукометричних баз. А це означає, що заплатити і надрукувати сумнівну з точки зору наукову статтю вже не вийде - там грошей не беруть, але і до текстів пред'являють досить жорсткі вимоги. Крім цього, кандидати на здобуття вченого ступеня повинні будуть продемонструвати знання іноземної мови. Ці вимоги повинні допомогти сформувати кістяк науково-педагогічних працівників нової хвилі. Вони будуть спілкуватися з іноземними колегами, обмінюватися досвідом, спільно займатися дослідженнями.
Але все це в теорії. Як на практиці українським вченим доведеться підігрівати інтерес до естетичних поглядів Івана Франка або проблем використання дієприслівники в українській мові - не дуже зрозуміло. Вельми сумнівно, що когось окрім самих авторів здатна зацікавити науково-дослідна робота "Формування гармонійно розвиненої особистості фахівців природоохоронної та агропромислової галузей за допомогою культурно-освітньої діяльності". І до тих пір, поки наукова діяльність буде потрібна для галочки, ми просто приречені жити у світі наукового плагіату.
