Мадярський питання. Чи потрібні Україні "зрадники" з Закарпаття?
Пітьма, яка прийшла з боку Угорщини, накрила Закарпатті, в особливості місто Берегово, давно перебував на особливому обліку у патріотичних прокураторів. На щастя, у темряві не зникли висячі мости, палаци та інші грандіозні будови — їх в Берегово зроду не було. Але звідкись із глибини цієї темряви, з самого пекла виразно долинули голоси, читали текст присяги на вірність Угорщині і звуки угорського гімну. Все говорило про те, що сили темряви, які принесли в середині осіннього місяця вересня цю підозрілу хмару, щосили роздають угорське громадянство, а темрява приховує тисняву і глушить вигуки "не штовхайтеся!", "ногу віддавили" і "паспортів всім вистачить!".
Пройшов навіть чутка про те, що процедура стала супроводжуватися келихом шампанського — природно, угорського, а не якого-небудь "Радянського", чому чергу відразу зросла втричі. Ну а українська патріотична громадськість отримала прекрасний привід повернутися до обговорення давнього і наболілого питання: чи любить вона мадяр?
Проблема ця, що й казати, не нова. Про любов до мадярам і про те, чи кожен мадярів винен у тому, що він мадяр, багато сперечалися з позицій практичної антропології ще Швейк і Водичка. Дискусія, розпочата ними на початку Першої світової війни і підігріта потім Трианонским договором, а також подальшими подіями XX ст., не вщухає досі.
Розмова про те, чому питання про діаспорі завжди болюче для угорців, — тема окрема і навіть при мінімальному знанні угорської історії надто очевидна. Нас же цікавить інше: як реагувати Україні ось на це все: на сбрендившего Орбана, беспредельничающего в ЄС, на спроби Будапешта оскаржити наш закон про освіту, який, по суті, повинен виконати єдине завдання — вивести етнічних угорців, які проживають в Україні, з мовного гетто, перебування в якому змушувало їх або емігрувати в Угорщину, або облаштовувати "малу Угорщину" на українській території, на роздачу угорських паспортів, що, взагалі-то, заборонено нинішнім українським законодавством і передбачає по букві закону ще й позбавлення українського громадянства в комплекті з новим угорським паспортом і келихом шампанського. Що з цим робити? І взагалі, — обурюється патріотична громадськість — що буде, якщо завтра Угорщина почне війну з Україною? На чиєму боці будуть воювати ті, хто сьогодні клянеться вважати Угорщину своєю батьківщиною, бути її громадянином, захищати її та служити їй? Чи Не виникне у них умислу на теракт? Чи Не стануть вони, приміром, підсипати бите скло, дьоготь, призначений для змащування осей українських бойових возів?
Отже, тема назріла, і обходити її більше не можна. Пора зривати покрови — що ж, приступимо.
Почнемо з того, що Україна поки ще досить вільна країна. Настільки вільна, що етнічно громадянин України може бути хоч негром, хоч євреєм, хоч російською, хоч грузином (ну, ви ж пам'ятаєте, так?), хоч вірменином (і ви його знаєте), хоч циганом (правда, за це можуть і побити, але щоб до смерті — це вже рідкість) і угорцем! Ви не повірите, але громадяни України бувають навіть українцями. Притому що етнічний українець, який бажає отримати українське громадянство, може домагатися його роками і залишитися ні з чим.
Іншими словами, не треба забувати про те, що етнічне походження і політична нація — речі все-таки різні. І не завжди вони співпадають, хоча і перегукуються один з одним. Так сказати, відгукуються з різних берегів однієї річки.
Підемо далі. Паспорт можна покласти в кишеню і забути про нього, дістаючи його тільки при перетині кордону, що, до речі, часто і відбувається. А ось етнічне походження в кишеню не заховаєш. І це нормально, коли українець, незалежно від громадянства, відчуває себе українцем, — так чи не так? Тепер міняємо українця на угорця. Проговорюємо фразу знову. Так теж нормально? Ніде не тисне? Точно? Тоді пішли далі.
З відчуттям причетності до себе своїй країні все трохи складніше. Держава часто постає перед нами у вигляді чоловіка з губермановского "гаріка", виокремлювався бронзоватой владністю і гіпертрофованим органом безпеки, недбало прикритим листочком, на якому щось понаписували про права і свободи. І якщо ви думаєте, що такі асоціації викликав тільки СРСР, ну і нинішня Росія теж викликає іноді, то помиляєтеся. Українська держава — ні, не суспільство, а саме держава, вся ця бюрократія один в один схожа на портрет, намальований Губерманом. І, взагалі, я хочу бачити людину, яка любить державу. Будь. Але щоб саме держава. Не суспільство, яке це держава повинна обслуговувати і захищати, а його, рідного — поліцію, військкомат, Жеки, районні поліклініки та держадміністрації. Я розпитав його, що саме викликає в ньому найбільше биття серця і самі рясні сльози розчулення.
Більшість же людей — нормальних людей — любить своє оточення. І вже через нього любить свою країну. Звичайно, якщо держава дуже постарається, то шматочок цієї відображеної любові дістанеться йому, але вже досить абстрактно. Тому що любити тих, хто здатний залишити тебе на півроку без гарячої води і на місяць без ліфта, часом буває складно. З цим теж зрозуміло, так? Добре, підемо далі.
Уявіть тепер себе жителем етнічного анклаву. Угорської, щоб не розтікатися в бік. Усюди угорці. Ви щільно оточені ними, вони зліва, справа, спереду і ззаду, зверху і знизу. Ви дивіться в дзеркало — там теж угорець. Українці зустрічаються тільки в державних органах. Покажіть мені тут місце, де повинна розквітати любов до України.
Немає, ситуація не критична. Є методи роботи з меншинами, у тому числі і з компактно проживаючими, які роблять їх громадянами країни перебування. Німецькі швейцарці. Румунські німці. Ось як цікаво з прикметниками-то у нас виходить! А ну-ка, скажіть "німецькі румуни" — і як вам, звучить? А швейцарські німці? Тобто ситуація хоча і не безнадійна, але і не проста, і вимагає роботи. І якщо за майже півстоліття перебування у складі УРСР і майже трьох десятиліть в незалежній Україні закарпатські угорці так і не відчули себе частиною великого українського соціуму, нехай дуже особливою частиною, але все-таки причетною йому, то це означає одне. Вся робота по конструюванню української політичної нації в Закарпатті була повністю... Підкажіть, яке слово мені тут слід вжити, щоб не згадувати процес дефекації — до речі, дефекації, досконалої державою.
Що, Закарпаття — виняток? Та нічого подібного. Точно так же все йшло на Донбасі і в Криму. Не будь там допущено помилок, завдяки яким Росія змогла провести попередній етап підготовки грунту, не було б ні анексії Криму, ні ОРДЛО.
Росія, безумовно, Мордор, агресор, Орда і все таке, ніхто з цим не сперечається. Але до здорового суспільства такі біси пристають з дуже чималим працею. Вони нічого не зможуть з ним зробити.
Іншими словами, з етнічними анклавами треба працювати. Мова йде не про те, щоб мостити вулиці в Закарпатті золотий плиткою, — хоча і побутових умовах, і про те, що присутність України на рівні справно працюючих каналізації, зв'язку, транспорту та іншого повинно відчуватися там не менше, ніж в Києві... Ах, Київ! Гаразд, про гарячій воді другий раз згадувати не будемо. Так от, побутових умовах теж треба думати. Але, крім цього, і навіть в першу чергу, якщо ви хочете, щоб люди відчували, що вони живуть в Україні, Україна повинна вести з ними політичний і соціальний діалог. Саме як з українцями, у даному випадку угорського походження. А якщо регіон перетворився в базу контрабандистів, які в силу специфіки своїх занять протиставляють себе решті Україні, так чого ж ви чекаєте? З цим теж зрозуміло? Добре, поїхали далі.
Ситуація з "отсыханием" околиць, де етнічний склад населення завжди складний, аж ніяк не унікальне закарпатське явище. Просто в Закарпатті зараз ці процеси пожвавилися з ряду причин. Притому побутових причин, тому що паспорт Угорщини для більшості його одержувачів — просто пропуск в ЄС. Але рівно ті ж явища є і в Одеській області, і в Чернівецькій, і на сході — там, правда, наочний приклад того, що буває, коли в Україну приходять "російські брати", кілька притушил проблему, прибравши її під спід, але вона нікуди не поділася і тліє під спудом. Про полещуках нічого не скажу, не знаю цей регіон. Але навіть якщо він виняток, у чому я сумніваюся, це не змінює суті справи. Суть проста: в Україні немає мультинаціональної політики, спрямованої на створення громадянської української нації. Її взагалі немає — хто не згоден, покажіть мені хоча б її концепцію. Немає її! Наші малограмотні бюрократи разом з такими ж малограмотними патріотами уявили собі, що Україна — моноэтническое держава, а це далеко не так. Втративши адекватне сприйняття ситуації, ми вже наступили на граблі в Криму, на Донбасі та в Одесі. Причому в Одесі та Одеській області все ще далеко не закінчено. Тепер наступаємо на них же в Закарпатті. Безсило кричачи при цьому, що все пропало, і всі отримали паспорти і пропевшие гімн Угорщини — готові зрадники, і, якщо завтра настане війна з угорським супостатом, вони тут же візьмуть в руки зброю і будуть воювати проти України.
Взагалі-то, і це теж не виключено. Але, правда, для цього українській державі треба буде ще трохи постаратися і зробити в додаток до вже зробленого і не зробленого декілька принципово важливих дурниць. Наприклад, почати відловлювати власників закордонних паспортів і позбавляти їх українського громадянства.
Але давайте будемо послідовні! Виходячи з припущення, що клятва у вірності Угорщини перетворює вчорашнього і сьогоднішнього, адже його українського паспорта поки ніхто не позбавляв — громадянина України на її ворога, нам варто подумати і про те, як багато серед нас тих, хто приносив армійську присягу в СРСР. Я вже не кажу про клятву юного піонера, про колишніх членів ВЛКСМ і тим більше КПРС. Про колишніх працівників КДБ і про його позаштатних співробітників. Давайте тоді почнемо з цього — до речі, щодо працівників і агентів КДБ я не жартую. А угорців відкладемо на десерт, щоб сито похрумтіти відібраними у них українськими паспортами на закуску.
Що, не хочете? А що не так? Клопітно, так? Ну так і власників угорських паспортів теж клопітно обчислювати, і це саме той щасливий випадок, коли лінь і профнепридатність українських чиновників будуть зберігати Україну.
І ще: чому ми так переживаємо з приводу подвійного громадянства? Ось вам людина, він живе в Україні, у нього два паспорти. Один український, другий угорський. Або навіть російський. Почалася війна, до речі, з Росією вона вже йде. Чому така людина обов'язково повинна йти воювати проти України? Чому він не може виявитися як раз українським патріотом, який, скориставшись паспортом ворожого держави, проникне на його територію для здійснення підпалів і диверсій? Чому відразу такий однозначний висновок — зрадник і все? Що? Тому що йому не за що любити Україну? Ах, он воно що. Що ж ви раніше мовчали? І що, це правда, дійсно не за що?
З цього і треба починати — з роботи з людьми, з тим, щоб їм було за що любити Україну. Не ненавидіти другу країну, паспорта якої у них в кишенях могли опинитися по тисячі різних причин, а для початку любити Україну. А подвійне громадянство давно пора узаконити і почати працювати з українською діаспорою, граючи на її етнічних почуттях і роздаючи їй українські паспорти. Ні, не всім, звичайно, підряд, а з розбором, переконавшись, що саме цей чоловік наш, і він готовий любити Україну. Так сказати, рівномірно розподіляти по світу своїх людей, використовуючи досвід Ізраїлю і не вимагаючи від них відмови від іншого громадянства. Де можна це робити? Ну ось в Примор'ї, наприклад, можна, там 80 відсотків населення етнічні українці, нехай розвивають українсько-китайські відносини. Коли Примор'я відійде до Китаю, а це станеться вже скоро, нам українська діаспора там буде дуже до речі. Що, кажете, вони ватні? А ви їх агітуйте. Працюйте з ними, благо інтернет дозволяє спілкуватися по всьому світу і блокування поки досить діряві. Чому Росія, Угорщина, Румунія можуть працювати зі своїми діаспорами в Україні, а Україна зі своїми не може? Що, меридіан не той? А може, меридіан як раз в нормі, а треба просто вигнати втришия і без вихідної допомоги всіх цих півзахисників, замінюють рутинну роботу з етнічними групами всередині України та з діаспорою за її межами істерикою про те, що #всепропало, і набрати когось більш адекватного?
Тут навіть сапер Водічка підійде краще цих кадрів. Він, принаймні, людина дії. Правда, мадярів Водичка сильно не любить, але його можна буде для початку направити працювати в інший регіон, а там, розібравшись у проблемі в принципі, він, ймовірно, змінить ставлення і до мадярам.
