Музичні сенсації. Як музиканти дивували світ і закохували в себе слухачів

Трейсі Чепмен

Тридцять п'ять років тому, у квітні 1988 року, музичною сенсацією номер один на планеті виявилася річ зовсім несподівана – це був не хіт дискотек і не якась нечувана музика до цього моменту. Ні, тієї весни тільки й розмов було, що про дебютний альбом скромної співачки на ім'я Трейсі Чепмен – чорної дівчини з гітарою, яку називали нічим іншим, як "новою надією рок-музики" та її "порятунком".

Наприкінці 80-х Трейсі Чепмен навіть не мріяла про горезвісну "зоряність" і карколомну кар'єру. Зрештою, щоразу, включаючи радіо чи телевізор, Трейсі переконувалася, що вона зі своїми піснями зовсім не вписується в потік модного, життєрадісного та блискучого продукту. Та й взагалі, мабуть, мала народитися як мінімум кількома десятиліттями раніше. Вона писала зовні непомітні пісні під гітару і виконувала їх собі на втіху по кав'ярнях. Це був її, у буквальному значенні, хліб – грошей вистачало в кращому разі на їжу.

Трейсі чудово знала, про що вона пише і співає — в одній з її пісень, "Fast Car", якраз і співалося про замкнене коло злиднів, вибратися з якого не було можливим. Ця приреченість відчувалася у її виконанні – не награний трагізм, а інтонація людини, яка веде довірчу розмову зі своєю долею і розуміє, що вже все вирішено.

Виступ дівчини в одній із кав'ярень настільки вразив молодика на ім'я Браян Коппельман, що він підійшов до неї і повідомив, що має зв'язки в індустрії. Це було правдою, а не звичайним заграванням – і все дуже швидко закрутилося. Альбом "Tracy Chapman" вийшов наступної весни після зустрічі молодих людей. І справа навіть не у всіх нагородах та цифрах. Так, Трейсі отримала три статуетки "Греммі", а сам диск зі скромними, але важливими на той час (та й у будь-який інший) піснями лише у перші два тижні продався мільйоном екземплярів. Важливим було те, що навіть такі легенди року, як Ніл Янг, заявляли, що ця дівчина – єдина зараз, у якій є те, що робить музику справжньою.

Потім, у 1989-му, був дещо менш успішний у комерційному сенсі альбом "Crossroads". Але вже платівка "New Beginning" (з відмінним хітом "Give Me One Reason") знову продалася в дивовижних кількостях. Трейсі залишалася абсолютно такою самою, як у тих кав'ярнях, і щирості в її піснях не меншало. Останній її альбом вийшов у 2008-му – Чепмен явно не хочеться весь час залишатися в центрі уваги і в тисячний раз доводити очевидне.

Guns N'Roses

Вісімдесяті роки були не найкращим часом для рок-н-ролу – того самого рок-н-ролу, який вигадали, скажімо, "Ролінг Стоунз", а не герої п'ятдесятих. Все раптом стало гладеньким, причесаним і явно запобігало перед публікою. Ні, звичайно, рок-н-рол продовжував існувати, але на тому майданчику, на якому заводив він, тепер грали постпанкові та новохвильові групи. Саме вони, групи на зразок "The Cure", "The Smiths" або "REM" тепер були справжнісіньким, приголомшуючим і смикаючим за всі струни рок-н-ролом. Вони, а зовсім не ті, хто жив у рок-н-рольному міфі сімдесятих, тільки в новий час виходило це погано. Звичайно, був ще гурт "Motorhead", рок-н-рол у найбільш екстремальному вигляді – але це абсолютно інша пісня, як і будь-який музичний екстремізм.

Потім зі старозавітним рок-н-ролом стали відбуватися зовсім погані речі. Модними стали групи на кшталт "Poison" чи "Cinderella". У цих колективах хлопці з хімічною завивкою та гітарами химерних форм на повному серйозі і дуже голосно і чуттєво співали про найбанальніші речі, які тільки можна було зустріти у музичному Всесвіті. Гурт "Guns N' Roses" сформувався саме в цьому середовищі.

Але все-таки щось їх відрізняло від своїх побратимів по "хейр-металу" середини і кінця вісімдесятих — крім зовнішнього вигляду, звичайно. Було у вокалісті Екселі Роузі, гітаристах Слеші та Ізі Страдліні, басисті Даффі Маккегені та барабанщику Стівені Адлері щось істинно, первісно рок-н-рольне – коли ті виступали в середині десятиліття по лос-анджелеських клубах. Та й співали вони про жінок і шкідливі речовини з належним запалом і без жодного манерництва. І, звичайно, без жодної горезвісної політкоректності.

Їх помітили представники рекорд-лейблу, було підписано контракт, і почався запис першого альбому, який отримав назву "Appetite for Destruction". Платівка вийшла, спочатку її помітили тільки в рідній Каліфорнії, але потім альбом справив справжнісінький фурор. І він на нього заслуговував. Так, якщо старий добрий рок-н-рол із сімдесятих — простий, але захоплюючий і небезпечний, мав переїхати у 1987, то звучати він мав би саме так. Купа класичних хітів, від "Welcome to the Jungle" до "Sweet Child o'Mine", здвоєні гітари та вокал Ексела, не схожий ні на чий інший. Дебютна платівка в результаті продалася тиражем більш ніж 18 мільйонів копій тільки в Штатах, ставши одним з найбільш комерційно успішних дебютів усіх часів.

Наприкінці вісімдесятих не було "традиційної" рок-групи "моднішої" і успішнішої, ніж "Guns N'Roses". Щоправда, після "Appetite…" вони випустили дивний реліз "GN'R Lies" — наполовину концертну, наполовину акустичну платівку. На початку 90-х вже з'явилася "Нірвана", настав новий час, але це не завадило гурту випустити масштабний та мега-популярний альбом "Use Your Illusion". Потім стався дивний альбом каверів, після чого Ексел розігнав до чортової матері всіх музикантів і гурт, по суті, перестав існувати для публіки. Альбом "Chinese Democracy" 2008-го, що записувався в різних складах дуже довго і дата виходу якого переносилася безліч разів — це вже зовсім інша історія. Як і наступні возз'єднання та тури.

Oasis

З часів "Бітлз" Британія справно постачала всьому світу відмінну поп-музику, виявляючи одне одкровення за іншим. Світ до цього звик і незмінно чекав від Королівства нової та гарної музики. Але в середині 90-х на островах з'явився гурт, який знову зробив Британію та її свіжу музику сенсаційною, модною та "кльовою" — словом, такою, яку зобов'язані послухати всі на планеті, подобається це землянам чи ні.

Група називалася "Oasis", походила вона з північного робочого міста Манчестера, і правили в ній круті хлопці, брати Галлахери. Точніше, спочатку група називалася трохи скромніше, "Rain" ("Дощ") і правив там молодший брат, Ліам. Але одного разу до них на репетицію заявився старший брат, Ноел — подивитися, чим там займається Ліам. У Ноела з собою була купа написаних ним пісень і він одразу ж зрозуміло пояснив хлопцям, що вони роблять не так, що їм за це буде, і що тепер лідером гурту буде він, Ноел, і гратимуть вони тільки його, Ноела, пісні. Ліам поскрипів зубами, схопився за улюблений тамбурін, але таки погодився. І правильно зробив.

Пісні у Ноела були такі, що запам'ятовувалися відразу, а волати приспів хотілося годинами безперервно — і чим голосніше, тим краще. Їх відразу помітив представник одного з незалежних лейблів, і контракт негайно був підписаний – тоді, після успіху гуртів "Happy Mondays" та "The Stone Roses", в Англії лейбли буквально полювали за гуртами, які грали "альтернативну" музику.

Почався запис першого альбому, і просувався він неймовірно важко. Ноела раз-по-раз категорично не влаштовувала якість запису — як так виходить, що коли вони грають у тій величезній кімнаті і все звучить круто, тепер, з цих колонок в іншій кімнаті, звучить так пласко? Гурт поміняв продюсера, перезаписав матеріал і нарешті альбом "Definitely Maybe" був готовий і в серпні 1994-го з'явився на прилавках. Що покупці отримували? Відмінні пісні Ноела, нахабний і пихатий вокал Ліама, гітарний вал і барабанний грім — і все це звучало несподівано свіжо, хоч і жахливо нагадувало "Бітлз" часів великої платівки "Revolver". Саме цього не вистачало Британії та її музиці, щоб знову стати "кльовою". Почалася ера "брит-попу". Альбом став продаватися в Англії скаженими тиражами, у Штатах його теж помітили — і тепер "Oasis" були буквально всюди.

Звичайно, не одні "Oasis" вигадали "брит-поп" — свої альбоми вже встигли випустити і "Blur", і "Suede". Але ті ж "Blur" завжди були більш витонченими та еклектичними, а "Oasis" миттєво підкуповували своєю необхідною для всенародної любові простотою. Проте, вже наступного, 1995 року свої нові альбоми одночасно випустили і "Oasis", і "Blur" — почалася широко розпіарена гонка між двома гуртами. Тоді, зі своїм "(What's the Story?) Morning Glory", за кількістю проданих екземплярів перемогли "Oasis". Але далі ставало ясно, що проблем у "Oasis" ставатиме дедалі більше.

Музиканти постійно змінювалися, кістяком гурту залишалися тільки Ноел і Ліам — та й ті постійно сварилися і до бійок справа доходила занадто часто. Свій останній альбом, відмінний "Dig Out Your Soul" гурт записав у 2008-му – на тій платівці Ліам співав уже не лише твори свого старшого брата, а й свої власні. Після розпаду групи Ноел заснував власний колектив, "Noel Gallagher's High Flying Birds" (що й до сьогодні дарує світу музику набагато більш експериментальну, ніж, власне, "Oasis"). Ліам же тепер випускає сольники — по суті, гідно і гордо продовжує справу групи, що зробила його знаменитим.

Нора Джонс

Неймовірно, але найбільше галасу та хайпу на початку нульових зміг наробити не черговий альбом Брітні Спірс, а дівчина, яка виконує найніжнішу та найзатишнішу суміш із джазу, кантрі та блюзу. Дівчину звали Нора Джонс і вона зробила велику справу. А саме повернула вищезгадані жанри широкому загалу, знову зробила їх улюбленими та слуханими мільйонами. Джазу у виконанні Нори все-таки було трохи більше і вона, по суті, знову зробила його поп-музикою – тобто тим, чим він і був багато десятиліть тому.

Звичайно, зробити таке не могла проста смертна, і Нора Джонс такою точно не була. Хоча б тому, що її батьком був Раві Шанкар, найвідоміший музикант Індії та видатний виконавець на неймовірно складному індійському інструменті, ситарі. Матір'ю Нори була нью-йоркська концертна агентка С'ю Джонс — з Шанкаром вони прожили до 1986 року і розлучилися, коли Норі було сім років. Нора з матір'ю переїхали до Техасу, і там дівчинка, дорослішаючи, вбирала у себе місцевий музичний клімат – кантрі, блюграс, блюз, усе те, що прийнято називати загальним терміном "американа". А ще Нора безоглядно полюбила велику джазову співачку Біллі Холідей – слухаючи її платівки із величезного подарункового комплекту, який належав матері. Холідей та ще – музику не менш значного джазового піаніста Білла Еванса, знаменитого своєю глибокою ліричністю. З усього цього і вийшла Нора Джонс — і тепер про неї мав дізнатися весь світ.

Світу не довелося довго чекати. Нору, як водиться, помітили на одному з її виступів, пройти повз неї та її голос виявилося зовсім неможливо, і вже на початку нового століття Джонс записувала свій перший альбом. Записувала легко та впевнено – ніби ця музика завжди жила в ній, її голосі та її пальцях, що опускаються на фортепіанні клавіші. Платівка "Come Away With Me" вийшла в лютому 2002-го — і стало зрозуміло, чого не вистачало в повітрі та радіоефірі. Не вистачало джазу, майстерно замаскованого під поп-альбом. Але "Come Away With Me" дебютантки не став зовсім миттєвою сенсацією, хоча піарники не забували повідомляти, що Нора — дочка того самого Раві Шанкара. У результаті світ все-таки прислухався, подумав, усвідомив щастя, що звалилося на нього, і врешті-решт дебют Нори отримав "Греммі" як "Альбом року" і став одним з найбільш продаваних дисків усіх часів.

З того часу Джонс впевнено йшла своєю дорогою і жодного разу не зрадила собі — а точніше внутрішньому цензору, який відповідає за якість музики, яку вона виконує. Звичайно, були експерименти – наприклад, альбом 2012 року "Little Broken Hearts", записаний під керівництвом продюсера-"альтернативника" Danger Mouse. Була платівка-дует із лідером панків "Green Day" Біллі Джо Армстронгом. А ще була неймовірна у своїй щемливій чуттєвості пісня "Illusion" – заспівана разом із Кітом Річардсом на його сольному альбомі "Cross-Eyed Heart" у 2015-му.

Arctic Monkeys

У нульових, як і зараз, катастрофічно легко можна було стати відомим, трохи складніше – популярним. Але бути популярним і улюбленим до фанатизму залишалося так само непросто, як і демонструвати здатність опинятися в потрібному місці і в потрібний час. У зовсім молодого на той час англійського гурту "Arctic Monkeys" вдалося стати потрібною сенсацією тоді, коли, здавалося, маси вже неможливо було нічим здивувати. Або запропонувати публіці той продукт чи предмет для обожнювання, які їй потрібні – або які її гідні.

Колектив під проводом харизматичного навіть у незграбному підлітковому віці Алекса Тернера зібрався у рідному Шеффілді, як годиться, пошумів деякий час на репетиціях у місцевих гаражах – і вирушив давати концерти. На концертах юнаки роздавали свої демо-записи на самопальних сіді, а армія шанувальників, що зростала, викладала треки, що особливо сподобалися, у інтернет.

Про гурт заговорили і ті, хто ніколи не бував на їхніх концертах – і дуже скоро "Арктичні мавпи" підписали контракт із наймоднішим британським (і тоді, і зараз) "незалежним" лейблом "Domino". Дебютна платівка з назвою-слоганом "Whatever People Say I Am, That's What I'm Not" вийшла в січні 2006-го і стала дебютом, що найшвидше продається в британській історії — так, тоді ще люди купували потрібну їм музику на CD. А купивши альбом "Arctic Monkeys" і натиснувши на кнопочку "play", молоді люди отримували наддозу адреналіну від правильної гітарної музики, а решта молодшала до їхнього віку і стану. Група грала на шести струнах те, що актуально досі, якщо ви берете до рук гітару – пост-панк, пост-брит-поп, гаражний рок та альтернативу. Ніякого занудства, жодних соплів та тупцювання на місці. Вони мали щось від ранніх "The Who", щось від "Buzzcocks" — а це вже частина британського надбання, але "Мавпи" правильно скористалися часткою національного скарбу. До того ж, Алекс Тернер писав дотепні, саркастичні та чудово злі тексти – словом, цей альбом був чимось на зразок будильника, тільки будив він не лише для того, щоб вставати та йти на роботу. І цей будильник у вигляді платівки виявився конче потрібен мільйонам.

До честі "Arctic Monkeys" і особисто Алекса Тернера, гурт не стояв на місці — являючи собою класичний приклад музикантів, які ростуть і змінюються від альбому до альбому. Останній на сьогоднішній момент реліз "Мавп", уже сьомий альбом "The Car", що вийшов 2022-го – задумлива, сентиментальна робота з оркестром у кожній повільній пісні-драмі. Нічого далекого від їхнього дебюту уявити неможливо – і це теж чудово.