Музичні розчарування. Як музиканти намагалися виправдати очікування — і не завжди досягали успіху

Вісімдесяті роки починалися для Девіда Боуї найвдалішим чином. Взимку та навесні 1980-го Боуї записав у Нью-Йорку та Лондоні одну зі своїх найкращих платівок, альбом "Scary Monsters (and Super Creeps)" — перший реліз після культової "берлінської трилогії", роботою над якою Боуї був поглинений з осені 1976-го і до весни 1979-го. "Трилогія" складалася з експериментальних альбомів, музика яких (іноді це були інструментальні композиції) була написана в тісній співпраці з винахідником електронного стилю "ембієнт" Браяном Іно. Платівки "трилогії", альбоми "Low", "Heroes" і "Lodger" були артистичним тріумфом Боуї, вони зробили величезний вплив не стільки на панк, який для на самого музиканта був уже пройденим етапом ще в 1977-му році, як на групи пост-панка та "нової хвилі". Тоді Боуї як ніколи переконливо продемонстрував свою здатність не лише йти в ногу з часом, а й випереджати його на кілька кроків.

Але все-таки це була зовсім не "масова музика", і платівки "берлінської трилогії" мали менший комерційний успіх, ніж деякі попередні альбоми музиканта, випущені в сімдесятих. Саме тому Боуї вирішив зробити "Scary Monsters" більш привабливим для масової аудиторії, але при цьому продовжувати свої скрупульозні дослідження можливостей найактуальнішої та найсучаснішої поп-музики, у найширшому сенсі. Це йому вдалось. "Scary Monsters", записаний, як і три попередні диски Девіда, з давнім другом, саундпродюсером Тоні Вісконті, поєднував у собі непоєднуване найдивнішим і водночас логічним і гармонійним чином.

За сорок хвилин тут можна було почути і неконтрольовану істерику відкриваючого треку "It's No Game (No.1)" (з гітарною партією Роберта Фріппа, ще одного безкомпромісного музичного генія, і японським речитативом актриси Мічі Хоріти), і напрочуд самозадоволеною параноєю "Scary Monsters" та досконалу поп-чуттєвість пісні "Ashes to Ashes". Остання стала хітом номер один в Англії, сам альбом, випущений у вересні 1980-го року, теж посів перше місце в британському хіт-параді – і увійшов до двадцятки найкращих у Штатах.

Боуї планував великий тур на підтримку нової платівки, але вбивство Джона Леннона в Нью-Йорку в грудні того ж року вибило Девіда з колії. Вони товаришували ще з 1974-го, і тоді ж Леннон брав участь у записі двох пісень для диску Боуї "Young Americans" — нової версії своєї ж класики бітлівських часів "Across the Universe" та треку "Fame", складеної разом із Боуї (ця пісня стала великим хітом 1975-го). Боуї, дізнавшись про смерть Леннона, скасував свої плани на світове турне і деякий час провів на самоті у своєму будинку у Швейцарії.

Потім Боуї таки почав потроху повертатися до роботи – він записав чудовий дует із гуртом "Queen", пісню "Under Pressure", спеціально для фільму "Люди-кішки" Пола Шредера підготував однойменний трек разом із танцювальним продюсером Джорджо Мородером, а потім і сам із головою пішов у кіно. Спочатку Девід з'явився в телевиставі "Ваал" для "BBC", за однойменною п'єсою Бертольта Брехта. Потім, 1982-го, Боуї знявся одразу у двох примітних картинах – вампірському трилері "Голод", у якій його партнеркою була Катрін Денєв, та військовій драмі "Щасливого Різдва, містер Лоуренс" Нагіси Осіми.

Під кінець 1982-го Боуї нарешті знову впритул зайнявся власною музичною кар'єрою — він не випускав нових платівок з часів "Scary Monsters", на той момент це була тривала пауза в його кар'єрі. Термін дії контракту Боуї з лейблом "RCA" добігав кінця, але Девід не став його продовжувати — натомість Боуї вирішив в черговий раз переосмислити себе як музиканта та творчу одиницю, а заразом розпочати співпрацю з новою фірмою звукозапису, цього разу "EMI Америка".

Надихнувшись успіхом у хіт-парадах "Ashes to Ashes" та "Under Pressure", Боуї поставив собі за мету записати простий і доступний альбом, під зав'язку забитий стовідсотковими поп-хітами – по суті, це теж обіцяло бути експериментом, якщо не авантюрою, адже подібних платівок Девід ще не записував. Тоні Вісконті знову налаштувався на роботу з Боуї, але Девід цього разу приголомшив його новиною про те, що новий матеріал він записуватиме з Найлом Роджерсом – лідером диско-фанкового гурту "Chic". У результаті дружні стосунки Боуї та Вісконті дали глибоку тріщину – наступного разу вони знову працювали разом уже на початку ХХ століття.

Що цікаво – коли Боуї повідомив афроамериканця Роджерса про те, що збирається за його допомогою записувати поп-альбом, заснований на сучасних чорних дискотечних ритмах, той був, швидше, розчарований. Роджерс розраховував, що Боуї продовжить лінію платівки "Scary Monsters" — і тоді він, будучи продюсером запису, зможе вийти на білу аудиторію.

Але у Девіда були інші плани на свій новий альбом — до того ж, останнім часом він знову, як у юності, полюбив музику "хрещеного батька" музики "соул", найбільшого фанк-виконавця Джеймса Брауна, а також знову почав слухати електричний блюз, записи Бадді Гая та Альберта Кінга. 1982-го Боуї відвідав музичний фестиваль у Монтрі – тоді найприємнішим сюрпризом для Девіда став виступ ще нікому невідомого молодого блюзового гітариста з Техасу на ім'я Стіві Рей Вон.

Через кілька місяців Боуї доклав усіх зусиль, щоб знайти Стіві Рея в Штатах — і відразу запропонував йому грати на своїй новій платівці, яка мала вийти під назвою "Let's Dance". На той час, коли Вон приступив до запису, всі інші доріжки, по суті, вже були завершені – і Стіві Рей накладав партії своєї норовистої блюзової гітари з густим звуком на зовсім не блюзові треки. Результат, проте, був вражаючим – нові поп-пісні Боуї набували таким чином дивовижного присмаку, який робив загальне враження ще сильнішим. Сам Боуї вперше не грав на якомусь інструменті під час запису (раніше це могли бути гітара, клавішні або навіть саксофон), а тільки співав – що теж було забавним досвідом.

Так, це були поп-пісні, хіти, призначені для радіо – але поп-пісні, що звучать подібним чином, більше ніхто на планеті не складав і не записував. Щоправда, з деякими треками альбому "Let's Dance" просунуті меломани вже були знайомі — наприклад, пісня "China Girl" була написана Девідом разом з Іггі Попом, і її оригінальна версія виходила на альбомі Іггі The Idiot 1977-го року. Але Девід через п'ять років перетворив пісню майже до невпізнанності, зробивши її ошатним, глянцевим зразком заразливої поп-музики — "Сhina Girl", що супроводжується барвистим відео, стала одним із великих хітів платівки.

"Let's Dancе" і справді перетворив Боуї з найуспішнішого "культового" музиканта на справжню суперзірку вісімдесятих, відому кожній домогосподарці. Але його успіх виявився несподіваним для Девіда, який хоч і цілеспрямовано записував потенційні хіти, виявився не готовим до того, що платівка не тільки знову зайняла перше місце в Британії, а й увійшла до п'ятірки найбільш продаваних у Штатах. Було продано понад 10 мільйонів екземплярів – гладкий і блискучий, як ретельно вимите скло "Let's Dancе" став найуспішнішим у комерційному сенсі альбомом Боуї.

Після виходу диску навесні 1983-го відбулося світове турне "Serious Moonlight Tour", яке тривало до кінця року. "Серйозне місячне світло" стало найприбутковішим туром 1983-го року — Боуї на очах знаходив для себе нову аудиторію, яка раніше не цікавилася його музикою. Те, що він сам спорудив для себе пастку, дуже рано стало зрозумілим самому музикантові – адже тепер він мав враховувати смаки мільйонів нових слухачів, часто дуже невибагливих.

Боуї міг просто продовжувати займатися своєю справою, не звертаючи уваги на очікування інших – як це робив завжди. Але Девід, мабуть, відчув, що тепер він щось винен тим, хто став купувати його платівки мільйонними тиражами – і почав записувати новий альбом "Tonight" знову з розрахунку на найширшу аудиторію, але тепер уже зовсім не теоретичну. Проблема була лише в тому, що тепер, на відміну від "Let's Dance", це був вже зовсім не експеримент — новоспечена поп-суперзірка та кумир мільйонів Девід Боуї (пофарбований у блондина) просто виконував свою роботу і намагався відповідати очікуванням публіки. Це було артистичне самогубство.

На цей раз Боуї написав для платівки, яка вийшла у вересні 1984-го, лише дві нові пісні самостійно – чого з ним раніше ніколи не траплялося. Щоправда, ці пісні, "Loving the Alien" та "Blue Jean", були найкращими треками на альбомі, і саме вони стали хітами. Інші номери альбому "Tonight" були або зовсім необов'язковими та поверхневими кавер-версіями (наприклад, Боуї примудрився зіпсувати "God Only Knows", одну з найдосконаліших пісень гурту "Beach Boys" — просто творча манера лідера гурту Брайана Вілсона зовсім не підходила Девіду), або знову були спробами вдихнути нове життя у матеріал, раніше записаний Іггі Попом.

Так, заголовну пісню альбому, трек "Tonight", Девід теж колись написав разом з Попом (у його пронизливому виконанні вона звучала на альбомі "Lust for Life") — тепер він перетворив те, що здавалося відчайдушним криком душі Іггі в важкий регей-номер, дует з Тіною Тернер. Це було зовсім не те, чого чекав від Боуї його справжній шанувальник, а не неофіт періоду "Let's Danсe" — той, хто стежив за ним ще з початку сімдесятих, часу його блискучого перетворення на "прибульця з Марса", Зіггі Стардаста (або навіть з кінця шістдесятих, коли вийшла перша програмна пісня Боуї, "Space Oditty").

Платівка "Tonight" за інерцією добре продавалася, але ті, хто добре знав Боуї і чекав від нього нових одкровень, були розчаровані таким безідейним і позбавленим творчих амбіцій релізом. Девід і сам потім неодноразово визнавав цю платівку (і наступний альбом "Never Let Me Down" 1987 року) своїми гіршими роботами. Але попереду було ще багато сюрпризів – і геніальних записів.

Елтон Джон та альбом "Caribou"

1973-го року Елтон Джон, якому не було ще й тридцяти, перебував не лише на вершині слави, а й на піку свого натхнення та творчих сил. У січні того року Елтон випустив чудову платівку "Don't Shoot Me, I'm Only the Piano Player" з класичними хітами "Daniel" та "Crocodile Rock", але фонтан мелодійних ідей музиканта, схоже, не збирався вичерпуватися. Навесні того ж 1973-го Елтон вирушив на Ямайку, де, замкнувшись у номері готелю Pink Flamingo в Кінгстоні, почав чаклувати над текстами, які за два тижні написав його постійний співавтор, Берні Топін.

Якщо Топіну знадобилося півмісяця, щоб вигадати тексти майбутніх хітів, то вся необхідна музика народилася в Елтона за три доби, проведені за роялем. Спочатку планувалося, що новий альбом (з дивною робочою назвою "Горілка, тоніки та німе кіно", можливо, саме цими речами надихався продуктивний музикант) записуватиметься там же, на Ямайці. На той час у рок-зірок було модно записуватися в екзотичних місцях – "Ролінг Стоунз" якраз записали в Кінгстоні платівку "Goat's Head Soup", а Пол Маккартні збирався працювати над новим альбомом "Band On the Run" у Нігерії. Але ямайські плани Елтона не здійснилися – насамперед його не влаштовувало фортепіано у студії. У результаті вирішили записувати новий альбом там, де й кілька попередніх платівок – у замку Шато д'Ерувіль у Франції.

Платівка була записана за 14 днів, причому першокласного і дуже різношерстого матеріалу було достатньо для подвійного релізу – ці яскраві, ностальгічні, ультрасучасні, мудрі та легковажні пісні вирішено було випустити у вигляді шикарно оформленого комплекту з двох платівок під назвою "Goodbye Yellow Brick Road" того ж 1973-го, у жовтні. Багато хто досі вважає цей альбом найкращим у Елтона.

Геніям теж потрібен відпочинок, але, ймовірно, керівництво лейбла Елтона Джона вважало його не тільки неймовірно талановитим автором та виконавцем, а й кимось на кшталт в'ючної тварини. Наступний альбом музиканта мав з'явитися вже влітку 1974 року – і він справді з'явився. Над платівкою "Caribou" Елтон працював у страшному поспіху — на створення пісень і запису у нього було 10 днів, а потім він з групою мав відлітати на гастролі до Японії.

Чудо все-таки сталося, Елтон закінчив альбом у термін – але все ж таки потрібно визнати, що платівка "Caribou" була дивом з усіма ознаками явної халтури. Вона починалася хітом "The Bitch Is Back", закінчувалася ще одним хітом "Don't Let the Sun Go Down On Me" та чудовим драматичним номером "Ticking", але між цими піснями була значних розмірів діра, яка в терміновому порядку заповнювалася прохідними і вигаданими буквально на ходу піснями. У треку "Solar Prestige a Gammon" Елтон замість тексту взагалі співав натуральну тарабарщину — тексту у Берні Топіна просто не було. У підсумку "Caribou" виявився найбільшою невдачею Елтона Джона на той момент — і справжнім розчаруванням після попереднього альбому та на тлі решти платівок "класичного періоду" 1970-1976 років. Потім Елтон примудрявся випускати і набагато кошмарніші платівки.

Пол Маккартні та його "Pipes of Peace"

У січні 1980-го року Пол Маккартні потрапив на 10 днів за грати в Токіо (після того, як на митниці в аеропорту у нього в багажі було виявлено марихуану), заплановане японське турне Пола та його групи "Wings", звичайно ж, довелося скасовувати — Майбутнє Маккартні як музиканта в той період було дуже невизначеним. До честі Пола треба сказати, що він не падав духом і вже в травні 1980-го випустив альбом "McCartney II", записаний цілком і повністю самостійно, без допомоги інших учасників "Wings" ще влітку минулого, 1979-го року на фермі Маккартні Шотландії. Музика платівки являла собою, в основному, дивакуваті електронні експерименти Пола – треки McCartney II досі звучать свіжо та інтригуюче, але це було зовсім не те, що хотів почути від Маккартні рядовий бітломан.

Потім, у грудні того ж 1980-го було вбито Джона Леннона, і Маккартні потрібно було переосмислити свою роль і місце в популярній музиці — в результаті "Wings" були остаточно розпущені, а Пол взявся за свій найсерйозніший і найамбітніший проект на той час - як сольний артист. До роботи над новим альбомом Маккартні залучив старого друга та колегу – легендарного саундпродюсера "Бітлз" Джорджа Мартіна. Практично весь 1981-й рік Пол ретельно працював у компанії кращих сесійних музикантів (а також Рінго Старра та запрошених зірок, таких як Стіві Вандер і кумир юності Пола, Карл Перкінс) – у студії Мартіна на острові Монтсеррат.

Результатом такого продуманого і відповідального підходу до запису став альбом 1982-го року "Tug of War" — Маккартні якраз виповнювалося сорок, і нова платівка здавалася його зрілою, прорахованою до дрібниць роботою на той момент. На платівці, звичайно ж, знайшлося місце для щемливої посвяти Леннону, якою була пісня "Here Today", але було там і безліч інших чудових моментів. Наприклад, трек Somebody Who Cares був мінорною баладою нового, більш вдумливого зразка – але при цьому пісня вселяла незламний оптимізм і віру в можливість щастя. Новий альбом Пола був оголошений чимось на кшталт "шедевра, на який давно чекали від Маккартні" — і він досі по праву вважається однією з найкращих його робіт.

Тоді, на острові у Джорджа Мартіна, було записано дуже багато матеріалу – і дещо з залишків Маккартні вирішив випустити 1983-го у вигляді платівки "Pipes od Peace", додавши кілька нових треків. Альбом виявився, всупереч очікуванням шанувальників, не ще одним шедевром, а типовим прикладом невдалого сиквела – набагато легковажнішою, невибагливішою та поверхневою роботою, ніж його попередник. Звичайно, Маккартні залишався генієм – і на платівці звучали такі його сольні шедеври, як заголовна "Pipes of Peace" та "Say Say Say", один із дуетів із Майклом Джексоном. Але тепер, щоб повернути собі прихильність серйозно налаштованих меломанів, йому потрібно буде ще раз зібрати волю в кулак — і записати в другій половині вісімдесятих набагато більш "об'ємні" альбоми, платівки "Press to Play" та "Flowers in the Dirt".