Музичні довгобуди. Як і чому музиканти записують альбоми роками

"Guns N’Roses" і "Chinese Democracy"

Насправді ніхто, навіть найбільш оптимістично налаштовані шанувальники Guns N'Roses, вже не вірив у те, що "Китайська демократія" все-таки з'явиться на світ зі студійних надр. Справи в таборі "Ганзів" йшли не найкращим чином ще з часів туру на підтримку їхніх мегауспішних у всіх сенсах платівок, "Use Your Illusion I" та "Use Your Illusion II", випущених у 1991-му. Тоді, не витримавши нездорової атмосфери в колективі, пішов гітарист і засновник групи Ізі Стредлін – до такого рішення його підштовхнуло ще й те, що Ізі зав'язав з алкоголем та наркотиками. Тверезому Стредліну було непросто порозумітися з гітаристом Слешем і басистом Даффом Маккаганом, які продовжували розважатися на повну котушку, і бути при цьому посередником між ними і вокалістом Екслом Роузом, який все більше віддалявся від усього цього рок-н-рольного цирку.

У 1993-му гурт разом із гітаристом Гілбертом Кларком замість Стредліна записав те, що на той момент було зробити найлегше, а саме альбом каверів "The Spaghetti Incident?". Платівка, на якій переважали версії улюблених хард-рокових і панківських пісень "Ганзів" із сімдесятих, мала якийсь шарм занепаду – який цілком відповідав ситуації в групі – і стала останнім альбомом "Guns N'Roses" на довгі роки.

Насправді група почала робити спроби записати власний матеріал вже в середині дев'яностих (з новим гітаристом Полом Тобіасом замість Кларка) – Ексл на той час сильно захопився електронікою та "індастріал" у стилі "Nine Inch Nails". Роуз хотів, щоб гурт почав рухатися в цьому напрямку – що не надто влаштовувало Слеша, який до того ж втомився терпіти "диктаторські замашки" Ексла. Слеш пішов з групи у 1996-му, наступного року "Guns N' Roses" залишив Дафф Маккаган – Дафф на той час одружився, став розсудливим і йому раптом стало не по собі від усвідомлення того, в яку прірву котиться група. "Ганзи" в середині 90-х витрачали тисячі доларів на студійний час – але водночас не мали на руках жодної готової пісні.

Екс безуспішно намагався сфокусуватися на записі нового матеріалу наприкінці дев'яностих — з новим гітаристом Робіном Фіком замість Слеша, барабанщиком Джошом Фрізом замість Метта Сорума, та найпопулярнішим на той час "електронщиком" Мобі у ролі продюсера. Але, мабуть, перфекціонізм Роуза погано поєднувався з його ж незібраністю та бажанням осягнути неосяжне – робота стала здаватися абсурдною не лише спостерігачам із боку, а й безпосереднім учасникам процесу. У 1998-му керівництво лейбла "Geffen" заплатило Роузу один мільйон доларів і пообіцяло заплатити ще один мільйон – за умови, що роботу над новим альбомом буде завершено до березня наступного року. Роуз узяв гроші, але до виходу "Chinese Democracy" залишалося ще довгих десять років.

До роботи підключалися нові продюсери – спочатку це був Youth, який працював разом із Полом Маккартні над його електронним проектом The Fireman. Проникливий Юз швидко розчарувався в проекті, негайно розібравшись у ситуації і в тому, що насправді відбувалося з Екслом – той став надто ізольованим від інших музикантів, та й від зовнішнього світу теж. Роуз був безперечним лідером колективу, який незважаючи на всю чехарду зі складом, все ще носив назву "Guns N’Roses" — але не було людей, яким він міг би довіряти, як і не було тих, хто міг би дати Екслу раду.

Запис продовжувався, але насправді Роуз далеко не завжди був присутнім у студії – він міг просто зникнути на кілька тижнів, поки музиканти продовжували займатися тим, що пишномовно називається пошуком ідей. Ексл віддав розпорядження студійним інженерам записувати все те, що грається в студії за його відсутності — спочатку йому надсилали по кілька CD-R з нарисами майбутніх пісень і можливих міксів на тиждень, але через деякий час у Роуза накопичилося близько тисячі таких болванок. Жодної конкретної дати виходу нового альбому все ще не називалося, була тільки назва, про яку вже чули всі – Сhinese Democracy. І ще були міркування Ексла в пресі про те, яким досконалим повинен вийти в результаті альбом — на той час група вже записала близько 300 годин матеріалу, але він, мабуть, ще не був ідеальним.

2000-го до гурту прийшов новий гітарист Бакетхед ("Голова-відро") – не лише талановитий музикант, а й вельми ексцентрична особистість. Крім пластикового відра для курячих крилець на голові як елементу сценічного образу, його відрізняла також велика любов до цих самих курей. Бакетхед тут же включився в роботу над "Chinese Democracy", додавши хаосу і абсурду в уже й без того марне починання. Для того, щоб задовольнити Бакетхеда, який увесь час поривався піти, в студії був споруджений справжнісінький курник — правда, з іграшковими курками, але зате зі справжньою соломою. У курнику Бакетхед і записував свої блискучі гітарні партії — крім нього самого, заходити туди мали право лише несміливі студійні інженери.

Тим часом у гурту з'явився новий продюсер, Рой Томас Бейкер, який записував у сімдесяті найкращі альбоми "Queen". На початку нульових Ексл якраз часто говорив в інтерв'ю про те, що новому альбому Guns N' Roses буде притаманний розмах платівки Queen 1975-го року A Night At the Opera — але з урахуванням нових віянь у музиці.

Внесок Бейкера обмежився тим, що він змусив чергового нового ударника групи переписати всі барабанні партії свого попередника – на що пішло багато часу, після чого продюсер залишив зону лиха. На той час, до 2001-го року, у роботі було близько шести десятків пісень — і в 2003-му Ексл зі спокійною душею почав записувати їх заново. Терплячий лейбл "Geffen" був змушений випустити збірку старих хітів замість нового альбому – з ймовірності випуску якого вже почали посміюватися навіть колеги-музиканти. Так, наприклад, гурт "Offspring" у тому ж 2003-му жартом оголосив про те, що їхній новий реліз називатиметься "Chinese Democracy (You Snooze, You Lose)" — у перекладі щось на кшталт "Китайська демократія (Хто не встиг — той спізнився"). Звісно ж, це викликало велике невдоволення у Роуза, якому тоді було вже не до жартів.

У 2004-му у "Geffen" заявили, що лейбл відтепер покладає всі зобов'язання, які стосуються завершення багатостраждальної "Китайської демократії", виключно на Ексла Роуза – оскільки бюджет запису перевищено на мільйони доларів. У наступні роки в мережу почали потрапляти витоки зі студії – деякі треки навіть програвали на американських радіостанціях, але не більше. Нарешті, у січні 2007-го року Ексл нарешті записав остаточний варіант свого вокалу для безлічі пісень, які передбачалося включити до платівки – на той час з Роузом вже давно працював новий гітарист, Бамблфут, а одним із численних продюсерів був Боб Езрін, свого часу робив звук на "Стіні" "Pink Floyd". Але треба ще вибрати, які саме треки увійдуть у готовий альбом, який задовго до виходу став притчею в язицех.

Платівка, до якої було включено 14 треків, таки вийшла в листопаді 2008-го – і… виявилася просто гарним альбомом Guns N' Roses. "Chinese Democracy" не став одкровенням і не вразив шанувальників більше, ніж "Use Your Illusion" — хоча до нього не ставилися б так упереджено, якби диск вийшов наприкінці дев'яностих або на початку нульових. За великим рахунком, "Chinese Democracy" став уроком для багатьох у музичній індустрії. Коли, наприклад, Девід Боуї готував свій альбом-повернення "The Next Day", який у результаті вийшов у 2013-му після десятирічної паузи, про його підготовку знали одиниці – лише ті, хто брав участь у записі. The Next Day в результаті став більш ніж приємним сюрпризом, абсолютною несподіванкою. "Китайська демократія", на яку покладалося надто багато надій та сподівань, саме тому стала скоріше розчаруванням.

"Smile", втрачений шедевр шістдесятих від "The Beach Boys"

"Біч Бойз", одна з найважливіших американських груп в історії, завоювала любов підлітків у Штатах ще на початку шістдесятих, до "британського вторгнення" та повальної бітломанії. Вони починали з нехитрих пісеньок про радощі рідної Каліфорнії – серфінг, пляжі, засмаглі дівчата та спортивні автомобілі. Від інших виконавців їх відрізняло приголомшливе фірмове багатоголосся та явний композиторський талант Браяна Вілсона, одного з трьох братів Вілсонів, які співали та грали у гурті – саме Брайан писав численні хіти гурту.

Все почало змінюватися у 1965-му році. Вілсон почав писати все більш вдумливі пісні та приділяти велику увагу аранжуванням — вони ставали настільки витонченими, що не мали аналогів у поп-музиці того часу. У 1966-му на прилавках музичних магазинів з'явилася епохальна платівка "Pet Sounds" — приголомшливе у своїй красі і гармонійності полотно, намальоване найнесподіванішими для поп-музики (або для року, що на той час зароджувався), фарбами. Вілсон, який на той час не просто писав пісні, а відповідав за концепцію групи і напрямок, в якому рухалися "The Beach Boys" вирішив використати при записі безліч різних інструментів – до цього в буквальному сенсі нечуваних у популярних піснях. Навіть у наш час можна здивувати публіку звучанням терменвоксу чи клавесина – тоді ж, у середині шістдесятих, це сприймалося як частина музичної революції.

Американські шанувальники не були готовими до нових "Біч Бойз" – у рідних Штатах альбом купували не надто охоче. Зате за океаном, у Британії, диск мав великий успіх, і найбільшими поціновувачами нового напряму каліфорнійської групи стали "Бітлз" — платівка "Pet Sounds" була одним з головних джерел натхнення для канонічного "Сержанта Пеппера". Браян Вілсон, тим часом, перебуваючи на піку композиторської форми, вирішив піти ще далі. Так зародилася концепція альбому "Smile" — платівки, яка за задумом автора мала стати "підлітковою симфонією, зверненою до Бога".

Тоді Браян з головою поринув у все те, що було невід'ємною частиною життя новоявленої рок-аристократії – а саме в нескінченні томи про східні релігії та інші екзотичні речі та хімічні речовини, покликані "розширити свідомість". Якщо Браяну траплялося прочитати в черговій книзі особливо вдалий абзац, йому хотілося зобразити радість від прочитаного і зміст тексту в музиці. Більше того, якщо в пісні згадувалося сонячне світло, Браяну болісно хотілося, щоб музика не просто його нагадувала – пісня, за його задумом, і мала бути тим самим сонячним світлом. Такі цілі, у поєднанні з маніакальним перфекціонізмом, незаперечним талантом і постійними спалахами натхнення, могли стати серйозною перепоною для людини, яка за контрактом мала закінчувати роботу в строк і справно надавати своїй фірмі грамзаписи (у випадку з "Біч Бойз" — "Capitol" ) готовий новий матеріал.

Так і сталося. Пісня "Good Vibrations", один з найпрекрасніших творів шістдесятих, була не включена в платівку "Pet Sounds", тому що Вілсона не влаштовував якість запису на той момент. Браян упорався з проблемою, вирішивши записувати пісню не повністю, а фрагментами. "Хороші вібрації" були випущені як сингл, посіли перше місце – і від "Smile", який мав вийти у світ у грудні 1966-го, чекали чогось подібного, щемливих поп-симфоній.

Вілсон цілком і повністю віддався роботі – але його почало підводити почуття міри. Цього разу він використовував ще більше інструментів, ніж під час запису "Pet Sounds", і буквально зводив з розуму запрошених музикантів нескінченними вимогами зіграти ще один дубль. "Чудово, ідеально — ще раз?" — тільки й чув від Вілсона якийсь, скажімо, саксофоніст чи майстер гри на банджо.

У той же час Вілсон явно шкодило усе те, що він приймав, щоб посилити свою працездатність — дуже скоро у нього розвинулася параноя. Одного разу "Біч Бойз" працювали над треком "Fire" — за кілька днів згоріла вщент будівля через дорогу від студії, і Браян упевнився в тому, що це саме він начарував своєю музикою нещастя. Його перфекціонізм і бажання сказати про все на світі в трихвилинній пісні тільки посилювалися – аранжування змінювалися десятки разів під час запису тих чи інших фрагментів, але все одно не відповідали баченню автора. До грудня 1966-го альбом готовий не був, не було завершено запис і до наступного дедлайну – березня 1967-го. З настанням весни Вілсон сильно занепав духом — він уже встиг послухати новий сингл "Бітлз" з піснями "Strawberry Fields Forever" і "Penny Lane", і зізнався своїм колегам по групі, що англійський квартет вже знаходиться там, куди він поки що тільки прагне потрапити зі своїми новими піснями.

Вілсон продовжував працювати — але у нього стався нервовий зрив, і роботу над грандіозним проектом було вирішено припинити. Інші учасники "Біч Бойз", взявши кілька готових треків із сесій "Smile", швидко заповнили порожній простір дрібничками – так з'явилася платівка "Smiley Smile". Це було зовсім не те, про що мріяв Браян. Записи оригінальних сесій стали розходитися на бутлегах – і дуже скоро народився міф про "великий втрачений шедевр шістдесятих", платівку "Smile", яка могла б повернути хід музичної історії.

У перезаписаному вигляді деякі треки, призначені спочатку для "Smile", з'являлися на платівках "Біч Бойз" кінця шістдесятих і початку сімдесятих – але Вілсон так і не знаходив у собі сили і сміливості повернутися до проекту як до концептуального полотна. Тільки в 21-му столітті Браян нарешті підготував концертну програму – "Brian Wilson Presents Smile", цикл пісень, що максимально достовірно відтворював його оригінальний задум. У 2004-му вийшла і студійна версія "Brian Wilson Presents Smile", записана лише за три місяці – як сольний альбом Вілсона. Платівка стала однією з головних музичних подій року – нехай це вже не була "підліткова симфонія" за визначенням. Ну а у 2011-му і оригінальні студійні сесії "Smile" 1966-го та 1967-го років таки були видані офіційно – у вигляді бокс-сету "The Smile Sessions". Краса ніколи ще не була такою божевільною, як на тих записах.

"Invincible" Майкла Джексона

 До початку нового століття Майкл Джексон перетворився з чинного короля поп-музики на якусь маргінальну фігуру, схильну до самотності та ексцентричних вчинків. Джексон все частіше викликав подив і роздратування у широкої публіки, а не захоплення, як двадцятьма роками раніше – скандали зі звинуваченням у розбещенні неповнолітніх, центром яких він ставав, теж не робили його образ привабливішим. Тільки після смерті Джексона у 2009-му відбудеться переоцінка його ролі у культурі двадцятого століття – у 2001-му ж, коли на прилавках з'явився перший за шість років альбом Майкла з новим матеріалом, бравурно названий "Invincible" ("Непереможний"), співаку доводилося доводити, що на його кар'єрі та ньому ще рано ставити хрест.

Джексон розпочав роботу над альбомом ще у 1997-му — останній же трек було завершено лише за два місяці до появи диску в магазинах у жовтні 2001-го. Над записом "Непереможного" разом із Джексоном працював із десяток саундпродюсерів, зі своїм баченням загальної концепції та звукової картини – що тільки ускладнювало роботу. Джексон записувався в найдорожчих студіях по всьому американському континенту — від Нью-Йорка та Філадельфії до Лос-Анджелеса та Майамі. На запис було витрачено тридцять мільйонів доларів – що зробило Invincible найдорожчим альбомом на той час.

Результат скоріше розчаровував — насамперед якістю самих пісень. Що стосується "хітовості", то платівка не йшла в жодне порівняння з такими "монстрами" вісімдесятих як "Thriller" і "Bad", та й альбом початку дев'яностих "Dangerous" теж міг похвалитися значною кількістю завсідників радіоефіру. Навіть попередня платівка Майкла "HIStory", найменш успішна і вражаюча із записів його "супервідомого" періоду, була набагато яскравішою, ніж "Invincible" — і справа не тільки в студійній рутині, що затягнулася, яка позбавляла пісні початкової іскри. Тепер Майкл не створював моду і не був винахідником нових тенденцій та віянь у поп-музиці – головним його завданням було не відстати від цієї моди і здаватися сучасним. Єдиним по-справжньому гучним хітом альбому був трек You Rock My World — але і він не додавав нічого нового до образу Джексона.

Майкл зізнавався на той час в інтерв'ю, що більш ніж уважно стежить за тим, що відбувається у музичному світі – при цьому його цікавила не лише американська та британська сцена, а й усе, що мало успіх у публіки в Азії, Південній Америці чи країнах континентальної Європи. Джексон був вдумливим слухачем — але він не зміг запропонувати аудиторії нічого нового. Лише через роки, вже після смерті Майкла в 2009-му, такі ж вдумливі шанувальники стали звертати увагу на те, що, наприклад, трек "Heartbreaker" містив у собі елементи того, що трохи пізніше назвуть "дабстепом" — але в 2001-му Майкла, на жаль, ніхто не вважав за новатора.

Пітер Гебріел та його майбутній альбом-камбек "i/o"

У перший день зими трапиться маленьке диво – нарешті вийде перший альбом за понад два десятки років з новим авторським матеріалом від Пітера Гебріела, однією з найважливіших фігур у сучасній музиці. Що ж, Гебріел завжди вважав себе "повільною людиною" у творчому плані.

 Звичайно, у сімдесяті, у славні часи його лідерства в групі "Genesis", що була тоді найяскравішим прог-роковим колективом Англії у всіх сенсах (чого коштував один тільки Пітер у ролі фронтмена – він міг з'явитися на сцені, скажімо, у костюмі та образі брюссельської капусти), музикантові доводилося бути дуже продуктивним автором. Але вже його сольна кар'єра після бадьорого початку з випущеними майже одна за одною чотирма першими платівками пізніше змусила звикнути шанувальників до багаторічних пауз між довгоочікуваними релізами.

Інша річ, що альбоми Пітера завжди виправдовували очікування – а часто й перевершували їх. Так сталося, наприклад, із платівкою 1986 року "So". Тоді, після кількох попередніх, революційних у плані звуку та аранжувань, але лякаючих та депресивних по суті альбомів, "So" виявилася скарбницею, яка зберігала чудові, новаторські та підбадьорливі поп-хіти. Так було з диском початку дев'яностих "Us" – приголомшливим сплавом актуальної електроніки, фанкових танцювальних ритмів та етніки. У 2002-му вийшов альбом "Up", на якому Пітер повернувся до похмурої і неспокійної атмосфери платівки 1980-го "Peter Gabriel", що пробирає до кісток. Наступний диск, власне "i/o", мав з'явитися на прилавках уже через два роки, у 2004-му, але альбом так і не матеріалізувався ні в нульових, ні у наступному десятилітті. На той момент у Пітера в роботі було близько 150 нових пісень — він намагався писати виключно про народження, смерть і "трохи про секс десь посередині".

Тоді музикант відволікся на платівки "Scratch Mу Back" і "New Blood" — перша з яких являла собою збірку кавер-версій пісень його сучасників, що цінуються Гебріелом, від Боуї до "Talking Heads", друга — рімейки власної класики. Обидва альбоми були записані виключно із симфонічним оркестром. В інтерв'ю Пітер згадував про те, що насправді не закинув роботу над новими піснями — у 2013-му, за його словами, він зосередився на двадцяти нових піснях, деякі з яких він почав записувати ще в середині дев'яностих. Тоді, десять років тому, музикант записував та перезаписував треки у семи різних студіях – а пізніше, у 2016-му, перетворив на студію концертні зали, коли працював над новими піснями просто під час саундчеків свого спільного туру зі Стінгом. Гебріел зізнавався журналістам, що інші вже стали називати "i/o" його "Китайською демократією" та "Smile", а також що він намагається зробити нові пісні "бадьорими", оскільки йому дуже легко піддатися спокусі зробити суто "атмосферний" запис.

Потім, у другій половині минулого десятиліття, музикантові довелося надовго відволіктися від студійної роботи — він доглядав за дружиною, що серйозно захворіла. Пітер знову взявся за i/o у 2019-му, сподіваючись завершити розпочате до кінця року. Цього не сталося – і лише восени 2021-го Гейбріел за допомогою геніального саунпродюсера Брайана Іно нарешті записав у студії те, що стало кістяком для нових треків.

 У січні цього року Пітер став викладати нові пісні в мережу — один із двох існуючих міксів кожного треку ("Bright-Side"-мікс або "Dark-Side"-мікс) з'являвся в інтернеті в ніч повного місяця, інший — в молодик. Пісні звучать, начебто записувалися в місці, де немає часу — настільки самодостатні вони самі по собі, без прив'язки до будь-яких тенденцій останніх п'ятдесяти років. Крім того, до Гебріела явно повернулася чуттєвість часів ранніх "Genesis" — це відчувається насамперед у вокальній манері та фразуванні. Кожен із двох міксів має свої особливості, кожна окрема пісня сприймається як крок уперед або убік – остаточний реліз "i/o" включатиме обидва мікси. Хоча, знаючи Гебріела, 1 грудня від нього можна чекати й інших сюрпризів.