Музика війни. Що слухав світ у 2022 році

Насправді рік почався з приємної несподіванки, або навіть дива – а саме з виходу у світ нового альбому Девіда Боуї, що помер у 2016-му, платівки "Toy". Так, пісні записувалися ще у 2000-му, тоді ж "Іграшка" і мала з'явитися на прилавках музичних магазинів – але Боуї на той час так і не зміг переконати свою рекордингову компанію у доцільності релізу. Ні, нічого страшного в цих піснях не було і немає – особливо якщо не ставитися всерйоз до дивної та моторошної обкладинки альбому. Навіть навпаки, це були чи не найбезпосередніші, теплі й нехитрі пісні Боуї за всю його легендарну кар'єру. Що легко пояснюється – ці пісні були написані ще у шістдесятих, за світлові роки до суперзірковості, марсіанського альтер-его Девіда Зіггі Стардаста та інших експериментів з іміджем, саундом та структурою сучасної поп-музики. Теплота цих пісень, що відчувається шкірою, тоді допомагала пережити розгубленість перших днів війни – допоможе вона пережити і цю зиму.

Ще одна несподіванка перших місяців 2022-го – перший за 19 років альбом титанів прог-року Jethro Tull, платівка The Zealot Gene. По суті вона, як і багато альбомів Tull, цілком і повністю є дітищем найвіртуознішого флейтиста останніх 50-ти років, беззаперечного лідера гурту Іена Андерсона. Але цього разу Андерсон вирішив не випускати альбом під власним ім'ям, а знову відродити класичний бренд "Джетро Талл" (якщо пам'ятаєте, у далекому 1968-му група стала називатися так, тому що Андерсону сподобалося, як звучить ім'я винахідника плуга-сівалки, що жив у Англії у сімнадцятому столітті). В результаті до релізу було привернуто особливу увагу – справа була, по-перше, звичайно ж, у магії назви. Ну а по-друге і найголовніше — мабуть, ніхто з музикантів, що нині живуть з покоління Андерсона, не в змозі сьогодні замахнутися на ідею зробити повноцінну прог-рокову платівку в дусі початку сімдесятих і не виглядати при цьому смішним і незграбним. "Ген фанатика" – платівка з того часу, коли музику слухали саме альбомами, цілком, і це була подія, що дорівнювала як мінімум походу в кінотеатр. Андерсон із колегами мав приїхати з новими піснями до України у квітні – з очевидної причини цього не сталося. "Ми думатимемо про вас" — сказав тоді у відеозверненні 75-річний Андерсон.

Почалася війна – і на якийсь час музика не те щоб зникла з життя (ні, любов до конкретних пісень ніхто не скасовував і саме їхня чарівність ділилася своєю силою з тими, хто завжди знаходився в особливих стосунках з музикою), але відстеження музичних новинок природно стало потребою зовсім не першорядною. Проте навесні одна за одною почали з'являтися новинки, ігнорувати які було важко — особливо це стосувалося нових альбомів Red Hot Chili Peppers і Джека Уайта. Ці артисти, мабуть, твердо вирішили привернути увагу українського слухача цього року. Справді, якщо хтось серед весняного мороку не помітив чи не зміг гідно оцінити пристрасть, звірячий драйв і розжарення "Fear of the Dawn" Уайта і порадіти черговому поверненню до складу "RHCP" геніального гітариста Джона Фрушіанте на платівці "Unlimited Love" — то через кілька місяців ці ж музиканти випустили ще по альбому. І тут вже зовсім неможливо було не вразитися з тим, з якою любов'ю до справи був створений чудовий "Entering Heaven Alive" Уайта, цього разу набагато ніжніша і трепетніша, практично акустична платівка. А також тому, з яким неприхованим задоволенням "RHCP" на "Return of the Dream Canteen" без усіляких знижок на середньостатистичного слухача зайнялися тим, що виходить у них найкраще — а саме ексцентричним фанком, іноді з викличним рум'янцем психоделії, що так їм пасує. "Перцям", на відміну від Іена Андерсона, не довелося скасовувати українських концертів, але фронтмен гурту Ентоні Кіддіс виходив на сцену в Штатах з нашим прапором, а гурт закликав допомагати українським біженцям.

Але справжнім музичним одкровенням та подією незабутнього, великого та проклятого 2022-го став дебютний альбом гурту The Smile "A Light for Attracting Attention". Звичайно, дебютантами двох основних фігур головної британської групи останньої чверті століття "Radiohead", вокаліста Тома Йорка і гітариста Джонні Грінвуда, назвати не можна — як і барабанщика Тома Скіннера, який тяготить до джазу і афробіту барабанщика. Тим не менш, платівка звучить так, як і мав би звучати дебют голодних, амбітних і таких, хто свято вірить у себе та силу власних пісень музикантів. Так, всі шість років з часу виходу останнього альбому "Radiohead", замерзлого у своїй красі "A Moon Shaped Pool", Йорк продовжував випускати заправлені електронікою сольники, а Грінвуд — складати приголомшливу симфонічну музику до гучних фільмів, на кшталт "Примарної нитки" Андерсона або "Влади пса" Джейн Кемпіон. Вся ця продукція, як і раніше, викликала захоплення меломанів, але все-таки це були "чергові" захоплення, які вже не можна порівняти з тим культурним шоком, який слухач відчував колись від першого знайомства з шедеврами "Radiohead" на кшталт "OK Computer" і " Kid A". Новий запис Йорка і Грінвуда, тобто проекту "The Smile", діє як зустріч, скажімо, з колись коханою людиною через двадцять років. Тільки уявити собі потрібно не щемливі спогади і напад ностальгії, а нову закоханість у стару пасію, до того ж, яка взяла нове ім'я і взагалі поводиться зовсім не так, як колись.

Ще одна приємна зустріч із давно знайомим та улюбленим – новий альбом великого канадця Ніла Янга "World Record", що вийшов у листопаді. Взагалі новий альбом 77-річного Янга – не те, щоб подія надзвичайна. Один з останніх легендарних і самобутніх авторів пісень і гітаристів, які живуть, воістину, Янг справно випускає альбоми практично щороку. Новий альбом — уже третя платівка за останні три роки з акомпануючим гуртом "Crazy Horse", тим самим, з яким Янг іноді записується і виступає з кінця шістдесятих і з яким він звучить вигідніше, комфортніше і найчарівніше. Але чи то справа в плодючості Янга і його бажанні відразу зафіксувати і випустити в світ підсумок будь-якого спалаху натхнення – іноді з навмисне недбалими результатами, чи то в небажанні та нездатності критиків вихваляти музиканта з частотою, що відповідає обставинам, але… Багато релізів Янга в новому столітті зовсім не було оцінено як геніальні роботи живого класика. Вони не підтверджували вкотре його статус і не зміцнювали міф – як у випадку з новими альбомами, наприклад, Боба Ділана. Виняток становили, мабуть, двійник "Psychedelic Pill" і особливо робота 2010-го року "Le Noise", записана за участю мага і алхіміка атмосферного звуку, продюсера Даніеля Лануа, який свого часу робив приголомшливий саунд для "U2". Але торішній альбом Янга "Barn" мав усі ознаки того, що він ось-ось знову вийде на слід своєї музи, як це вже було з десяток разів за його більш ніж п'ятдесятирічну кар'єру. І ось, на новому альбомі це неминуче трапилося, знову ж таки, за допомогою легендарного саундпродюсера, яким цього разу виявився босоногий бородач Рік Рубін. І справа навіть не в самому звуку на новому альбомі – напористому та влучному. У нових піснях Янга знову з'явився нерв, від цих пісень, від цього оманливо юного голосу і, як завжди, звіриної та гіпнотизуючої гітари робиться неспокійно і тяжко, у правильному розумінні. І вони якнайкраще відповідають цьому світу, цьому часу і цьому рокові.

Ну а якщо говорити про якісь конкретні пісні, то, звичайно ж, не можна не згадати квітневий спільний запис "Ой у лузі червона калина" ("Hey, Hey, Rise Up!") Андрія Хливнюка, Девіда Гілмора та Ніка Мейсона – для випуску якої двоє останніх шановних джентльменів знову назвали себе "Pink Floyd". Що стосується самого запису, то тут можна упустити деталі – і проникливе виконання Хливнюка з Софіївської площі, і пронизливе "фірмове" соло Гілмора та відомі мейсонівські барабани. Ця пісня — у крові, і відчуття від її прослуховування не проаналізуєш жодними музикознавчими та меломанськими термінами та лексикою – до сучасної поп-культури, дискографії "Бумбокса" і тим більше "Pink Floyd" вона має дуже приблизне відношення.

До речі, давній близький друг Гілмора, сер Пол Маккартні, хоч і не записував дуетів з українськими виконавцями, але на кожному концерті свого весняно-літнього туру виходив на сцену з українським прапором – особливо вражаючий 80-річний Маккартні прапор тримав у міцних руках у Гластонбері (де виступили і переможці "Євробачення" "Kalush Orchestra"). Відзначились, до речі, і діти "бітлів". Так, молодший син Джона Леннона, Шон Леннон, записав разом із лідером "Gogol Bordello", уродженцем Боярки Євгеном Гудзем та одним з найкращих бас-гітаристів планети Лесом Клейпулом пісню з виразною назвою "Zelensky: The Man with the Iron Balls". Ну а старший син Леннона Джуліан уперше публічно виконав знамениту пісню батька "Imagine" — аби привернути увагу світу до війни та підтримати українських біженців. Що стосується привернення уваги музикантами, то весняний візит до України Боно (напевно, наймедійнішого музиканта із суперзірок від рок-музики) разом із колегою з "U2" Еджем, який включав поїздку до Київської області та виступ у столичному метро, впорався із завданням на всі сто. Але таки хотілося б, щоб наступного разу послухати класику ірландців у Києві можна було за інших обставин і з іншого приводу.

Україну підтримували та підтримують безліч музикантів зі світовим ім'ям. Але коли ще наприкінці лютого чудова Патті Сміт заспівала зі сцени в Нью-Йорку наш гімн, було ясно як день — ми переможемо. Втім, це було завжди зрозуміло.