Музика з того світу. Кращі альбоми 2019-го, зіграні померлими зірками
Іноді повсталі з мертвих виглядають дуже навіть симпатично, іноді навіть більш привабливо, ніж в останні роки життя. Іноді їх повернення з того світу чекають, а іноді воно відбувається абсолютно несподівано. Мова йде не про якихось зомбі, а про нових альбомах померлих легенд музики - артистів, які переселилися на той світ і тепер балують своїх шанувальників прямо звідти.
Минає 2019-й у цьому сенсі є чи не найбільш урожайним і показовим роком за всю історію популярної музики. Звичайно, прецеденти траплялися - це і посмертний "Milk and Honey" Джона Леннона (1984), і "Made in Heaven" групи Queen (1995), та десятки альбомів з невиданою музикою Джимі Хендрікса. Але в цьому році в світ вийшли платівки відразу трьох померлих музикантів, яких інакше як "іконами" не назвеш: "Stay Around" тишайшего і найяскравішого американського гітарного оригіналу і автора пісень Джей-Джей Кейла, "Rubberband" великого джазмена Майлса Девіса і "Thanks for the Dance" ще одного титану, канадця Леонарда Коена.
При цьому мова йде не про якісь демозаписях, недоробки і збірниках речей, вибракуваних артистом за довгі-довгі роки кар'єри. Такого добра практично у будь-якого музиканта, та що там, у будь-якого художника в широкому сенсі цього слова набереться тонни, кілометри і терабайти. Ні, в даному випадку мова йде про повноцінне, закінченому музичному творі. Тобто альбомах, що складаються з абсолютно нового матеріалу. І, на щастя, тими, хто займався безпосередньо випуском пластинок (а це були найближчі родичі), судячи з усього, в першу чергу керувалися аж ніяк не бажання заробити на покійних.
J. J. Cale "Stay Around"
"Stay Around" Кейла вийшов у світ навесні без особливої помпи - як це було і за життя музиканта, що славиться своєю то зайвою скромністю, то відлюдькуватістю. Правда, вихід альбому супроводжувався появою в мережі відразу декількох кліпів на нові пісні. Один являв собою милу графічну фантазію, другий - нарізку з документальних кадрів гастрольно-кочового життя старовини Джей-Джея. Особливої любові до відеокліпів Кэйл не те, що ніколи не виявляв - не виявляв зовсім. Але справа, звичайно ж, не в кліпах. Справа була в самих піснях - просто в голові не вкладалося, як такі скарби взагалі могли порошитися в загашниках. Джей-Джей помер влітку 2013-го від серцевого нападу, йому було сімдесят чотири. Через рік його великий друг і шанувальник Ерік Клептон - а саме Кэйл був автором одного з найвідоміших хітів Клептона Cocaine, та й взагалі дуже сильно вплинув на нього і в творчому, і в особистому сенсі - випустив альбом-посвята Джей-Джея, платівку The Breeze. Здавалося б, все, крапка - але дива таки трапляються.
Коли Кэйл був живий, тільки одиниці знали що-небудь більш-менш значуще про його особисте життя. Гастролював він зовсім трохи, перерви між альбомами іноді було по десятку років. Будь-які інтерв'ю Кэйл теж давав вкрай рідко, на телебаченні практично не "світився" - навіть самі ревні шанувальники погано уявляли собі, як він взагалі виглядає. Жити він віддавав перевагу в трейлері в компанії вірних собак. Так, багато років - коли Кэйл все-таки, згнітивши серце, відправлявся в тур або в студію - з ним грала миловидна жіночка Крістін Лэйклэнд. Тобто щось там підігравала майстрові на гітарі і підспівувала - на неї звертали мало уваги, та й взагалі здавалося, що особливої потреби в її присутності на сцені і в студії немає. Після смерті Джей-Джея виявилося, що Лэйклэнд - його вдова. Саме вона і стала головним людиною, відповідальною за випуск нового альбому "Stay Around". Тобто, зібрала під однією обкладинкою пісні, які досить недбало ставиться до власної геніальності її чоловік, весь час, а особливо в останні роки, залишав "як-небудь потім".
Всі композиції були записані і смикшированы самим Кэйлом - а Джей-Джей був не тільки великим автором пісень і самобытнейшим гітаристом. Він був справжнім магом, алхіміком у студії - фахівці досі ламають голову, яким чином йому вдавалося отримати свій характерний саунд. Звук його пісень не сплутаєш ні з чим: Кэйл то співає, то шепоче, інструменти чи гримлять, то непомітно розчиняються в повітрі - здається, що все просякнуте електронікою, але ніякої електроніки немає і в помині. Звук на "Stay Around" - стовідсотково кэйловский, а самі пісні - на рівні його найкращих робіт, чого варті хоча б Lights Down Low або Tell You "Bout Her. У результаті через шість років після смерті автора вийшов один з кращих альбомів з коли-небудь випускалися під його ім'ям.
Leonard Cohen "Thanks for the Dance"
Ще за життя Леонарда Коена кожен його новий альбом чекали як одкровення Майстра - пафос цілком доречний, тому що Коен був один такий, і зараз з метрів, рівних йому, що залишився, мабуть, тільки Боб Ділан.
Ще в 2001-му, коли після дев'ятирічної перерви вийшла платівка з простою назвою "Десять нових пісень", те, що трапилося, здавалося справжнім дивом. Тоді Коен, після саморуйнівної туру в підтримку мрачнейшего альбому "The Future" (не дарма відразу кілька пісень звідти увійшли в саундтрек до фільму Олівера Стоуна "Природжені вбивці" і займали там центральне місце), пішов у буддійський монастир. Мабуть, були вагомі причини: Коену було близько шістдесяти, але в таку глибоку депресію він раніше ще не занурювався. Перед кожним концертом туру Коен випивав по кілька пляшок вина - природно, дорогого - але це допомагало впоратися тільки з всегдашним страхом сцени, а не з внутрішніми демонами. Загалом, майстер обірвав в середині дев'яностих всі зв'язки із зовнішнім світом і замовк - в буквальному сенсі. Але ті десять нових пісень все-таки якимось чином вирвалися назовні в на початку нового століття - багато хто вважав тоді платівку чи не найкращою у Коена. Але в тур Леонард і не думав рушати - здобутого заспокоєння і повернення Музи йому було цілком достатньо.
А потім виявилося, що багаторічний менеджер Коена його обманював і насправді 74-х річний майстер практично жебрак. І в 2008-му Коен змушений був знову вирушити в дорогу - це був світовий тур, який тривав кілька років, і це були найкращі концерти Коена в його кар'єрі. Виступи тривали майже три години, Леонард багато жартував. Наприклад, перед піснею ain't No Cure For Love ("Від любові немає ліків") зачитував довжелезний список всіляких медикаментів, які повинен був приймати, щоб підтримувати себе у формі - замість пляшок вина. Тур закінчився і Коен практично один за іншим (з перервами за два роки, але такий блискавичності його Муза не проявляла з кінця шістдесятих) видав одразу три альбоми. Це були приголомшливі роботи, в аранжуваннях був вивірений кожен звук, а в самих піснях не те що рядок, а кожне слово було на своєму, єдино можливий у Всесвіті місці.
Останній альбом, "You Want it Darker", вийшов за кілька тижнів до смерті Коена в листопаді 2016-го. Йому було 82, у нього була лейкемія, нещодавно померла одна з головних жінок в його житті на ім'я Маріанна, він уже не виходив з дому - але Муза і не збиралася залишати одного з кращих поетів і авторів пісень нашого часу. Під час тих останніх домашніх сесій Коен підводився зі стільця тільки коли відчував захоплення з приводу особливо вдало проспіваного дубля. Як виявилося зараз, в 2016-му, під керівництвом сина Адама, Леонард встиг записати матеріал відразу для декількох альбомів. Тим не менше, вихід нової платівки Коена, ім'ям якого вже встигли назвати вулиці і бібліотеки, був анонсований тільки на початку цієї осені, а з'явився він у листопаді.
Здавалося б, You Want it Darker був ідеальним "прощай" - альбомом мудрим, суворим, безжалісним і всепрощаючою одночасно. Але, мабуть, у Леонарда був заготовлений і інший спосіб попрощатися - Thanks for the Dance виявився трохи більш легкою і світлою платівкою. Дійсно, так не прощаються із світом - так прощаються з людиною, яку любиш, і знаєш, що більше не побачиш ніколи. Останній прощальний танець. В альбомі дев'ять пісень, кожну з яких можна не просто слухати, а, скажімо, читати як книгу - по одній книзі-пісні у день. Мало хто в наш час витримає навіть півгодини (саме стільки триває пластинка) відвертої розмови з Коеном віч-на-віч без відчутних наслідків - така сила його поезії і пісень.
Miles Davis "Rubberband"
У джазі - музиці, яка була свого часу справжнім притулком для музикантів такої міри обдарованості, що не будь цього самого джазу, пряма дорога багатьом з них була б в дурдом - завжди вистачало геніїв. Був Чарлі Паркер, був Телоніус Монк, був Джон Колтрейн, але ніхто не зробив так багато для того, щоб розсунути рамки і без того максимально вільного жанру, як Майлз Девіс. Він був не просто великим трубачем, великим композитором - Девіс, по суті, придумував джаз. Нову, нечувану у всіх сенсах музику. Спочатку це був стиль "кул", потім він записав шедевр модального джазу, саму легендарну платівку в історії жанру - альбом 1959 року "Kind of Blue".
В кінці 60-х Девіс набрав у свою групу музикантів, що грають на електричних інструментах, а також завів дружбу з Джимі Хендріксом та іншими суперхипповыми персонажами. Після чого записав те, що джазові пуристи рішуче не хотіли прийняти, а якщо і брали, то в багнети - альбоми "In Silent Way" і, особливо, "Bitches Brew". Так народився стиль "фьюжн". Це були справжні маніфести свободи - і творче, й особисте. Джаз знову став модним серед "просунутої" молоді, Девіс в який раз вдихнув у нього життя. До середини сімдесятих Майлс записував альбоми один безглуздіше іншого - цим звукам було складно підібрати який-небудь вже існуючий ярлик, досі складно уявити собі більш "неземну" музику. Здавалося, все це було складено і зіграно інопланетними істотами.
А потім Девіс просто "перегорів". На цілих п'ять років, до початку вісімдесятих, він пішов у добровільне вигнання, живучи справжнім відлюдником у своїй нью-йоркській квартирі. Іноді його відвідували друзі-музиканти, але це траплялося все рідше і рідше. Їх просто лякали страшний бардак і стан самого Девіса, який нагадував тоді съехавшего з котушок вампіра - він якщо і вибирався зі свого лігва, то виключно ночами і з метою роздобути собі якогось не дуже корисного для здоров'я речовини.
Але остаточно зав'язати з музикою все-таки не вийшло. Бажання грати виявилося сильнішим за бажання руйнувати себе - Девіс знову став складати і записувати музику. Але щось змінилося, змінилося необоротно. Якщо раніше Майлс не просто йшов в ногу з часом, а створював її, то тепер йому хотілося тримати ніс за вітром і не відставати від нових тенденцій, передусім стосовно звуку та звукових технологій. А звук у вісімдесятих в основній своїй масі був донезмоги синтезованим і синтетичним - Майлс з усіх сил намагався не покритися пилом і нафталіном. Йому здавалося, у нього виходить. Але зараз альбоми того періоду кшталт "Tutu" і "You're Under Arrest", при всій їх музикальності, звучать саме як записи з скрині з яскравим написом "вісімдесяті". У той же час Девіс працював над іншим проектом, "Rubberband", дуже фанкової записом з незвично великою дозою вокалу і сильним впливом набирає обертів хіп-хопу. Результат виявився настільки нетиповим для Девіса, що боси його тодішнього лейбла вмовили музиканта покласти матеріал на полицю. Девіс не дуже заперечував - це був чи не єдиний раз, коли патологічно норовливий Майлс йшов у когось на поводу.
Девіс помер у 91-му - з тих пір у світ вийшла маса перевидань його старих робіт з величезною кількістю невикористаних дублів в якості бонусів для справжніх цінителів і колекціонерів. Але про "Rubberband" згадали тільки зараз. За справу взявся улюблений племінник Девіса - з рідними дітьми, не рахуючи дочки, у Девіса відносини ніколи не складалися. Новий альбом Майлса - перший з часів останньої прижиттєвої запису Doo-Bop, що вийшла у 92-му - з'явився у вересні 2019-го.
Початкові партії залишилися незмінними, але записів більш ніж тридцятирічної давності за допомогою ухищренного саундпродюса надали сучасний лиск - створюється стійке відчуття, що Девіс (а в цьому році йому виповнилося б 93) все ще живий, і все ще намагається не відставати від часу ні на крок. Так, у звуці альбому аж надто багато поступок масового смаку, але сама гра Девіса, як завжди, незрівнянна - ще один дзвінок з того світу пролунав більш ніж переконливо.
