Музика літа. Кого слухати у найспекотніші літні місяці

Музика розфарбовує літо в будь-які кольори ще краще, ніж погода за вікном – і потім завжди може нагадати про найкращі та сонячні дні у житті. Ми згадуємо музику, яка буде поруч як у найбезтурботніші, так і найважчі літні дні – якщо про відпочинок ви тільки мрієте.

Getz/Gilberto

Боса-нова, головний подарунок Бразилії світу – це ще й жанр, що ідеально підходить для літньої пори. Але небезпека в тому, що цю музику дуже легко звульгарити – якщо не вміти поводитися з боса-новою належним чином. Платівка "Getz/Gilberto", випущена в 1964 році — зовсім не той випадок. У її записі, окрім джазового саксофоніста Стена Гетца, одного з перших популяризаторів боса-нови у Штатах, брали участь безпосередні "батьки" жанру – співак та гітарист Жуан Жілберту та піаніст Антоніу Карлус Жобін.

Гетца і Жілберту звів разом Крід Тейлор, людина, яка відвідала концерт Жуана в нью-йоркському Карнегі-холі і вирішила, що разом вони запишуть справжній шедевр боса-нови та джазу. До того ж, платівка мала бути комерційно успішною – популярність боса-нови у Штатах знаходилася на самому піку. Тейлор продюсував запис і в ті два дні, поки кипіла робота в студії, далеко не все йшло гладко — наприклад, Жілберту, який віддавав перевагу і сповідував вкрай делікатний підхід до виконання музики не влаштовував часом надто наполегливий напір саксофона Гетца. Жілберту не говорив англійською і одного разу, не витерпівши, попросив Жобіна — "Скажи цьому грінго, що він ідіот". Жобін дипломатично переклав, що "Жуан дуже щасливий працювати з вами". Запис продовжився.

Але була ще одна проблема. На альбомі мало бути кілька пісень, заспіваних англійською. Для пісні "Garota de Ipanema" ("Дівчина з Іпанеми"), написаної Жобіном, був написаний англійський текст, але Жілберту не міг його співати — просто не уявляючи, як це можна виконувати якоюсь іншою мовою, крім рідної португальської. На щастя, у Нью-Йорк він узяв із собою дружину Аструд – вона ніколи раніше не співала професійно, зате чудово володіла англійською за майже повної відсутності акценту. Тейлор попросив Аструд заспівати "Дівчину з Іпанеми" — вона заспівала так, як вміла, і в результаті вийшов історичний запис "The Girl from Ipanema", а саме виконання Аструд, буквально випадкове, стало взірцем того, як з того часу боса-нова виконувалася жінками.

Літо, що звучить у кожному шереху цього приголомшливого запису – це те ідеальне, нафантазоване літо з мрії або прикрашених спогадів слухача. Але саме завдяки цьому альбому мрії та фантазії стають реальністю – варто лиш почати слухати музику.

The Beach Boys "Pet Sounds"

"Beach Boys" — абсолютно особливе явище не тільки в американській, а й у світовій музиці. Саме музиці у найширшому сенсі, без прив'язки до жанрів, термінів та поп-культури загалом – згодом вони, а точніше основний композитор Брайан Вілсон, досягли саме цього високого рівня.

Але починалося все в сонячній Каліфорнії на самому початку шістдесятих із цілком нехитрих пісеньок про пляжі, серфінг, швидкі машини та дівчат. Але навіть тоді групу можна було безпомилково впізнати з перших же секунд — надто унікальними були вокальні гармонії братів Вілсон — Брайана, Карла і Денніса — і кузена Майка Лава, що приєднався до них, і єдиного учасника, що не перебував з іншими в родинних відносинах, Алла Жардіна.

Тим не менш, з кожним новим записом "Біч Бойз" було помітно, як стрімко розвивається композиторський талант Брайана Вілсона. Особливо явним цей захоплюючий для шанувальників групи процес став із появою "Бітлз". Брайан високо цінував музику ровесників-англійців, але відчував себе при цьому зобов'язаним бути залученим до здорової конкуренції і створювати нові пісні, які були б як мінімум не гірші за "бітлівські". Самі ж "Бітлз", особливо Пол Маккартні, теж були великими шанувальниками "Біч Бойз" — у результаті їхній вплив один на одного в середині шістдесятих було важко переоцінити.

У 1965-му вийшов альбом "Бітлз", етапна для них платівка "Rubber Soul" — на тому альбомі музика "бітлів" явно подорослішала і заграла новими фарбами. Браян Вілсон послухав "Rubber Soul" у день виходу і був вражений цілісністю та красою запису — а також тим, що на альбомі не було жодного "прохідного" треку. І це в той час, коли наголос робився на сингли, а сорокахвилинний простір альбому часто заповнювався безбарвними номерами. Вілсон надихнувся і вирішив будь-що записати найкращий альбом з усіх, що будь-коли з'являлися на прилавках музичних магазинів.

Сказати, що Брайан взявся за роботу із завзятістю та натхненням – не сказати нічого. Це було справжнісінькою маніакальною одержимістю. Вілсон працював над піснями та аранжуваннями буквально день і ніч, ночуючи та зрідка обідаючи за піаніно – якщо він згадував про їжу. Сам процес запису був не менш виснажливим як для закоренілого перфекціоніста Вілсона, так і для численного натовпу запрошених музикантів.

Це був справді безпрецедентний для поп-музики випадок. На початку 1966-го у записі брали участь скрипалі, віолончелісти, тромбоністи, вібрафоністи, виконавці на клавесині та акордеоні — на альбомі звучав навіть терменвокс. Здавалося, що немає такого інструменту, який Брайан не використав би в аранжуванні, щоб нарешті зловити потрібний йому нюанс і відтінок – і так воно і було насправді. Нарешті роботу було завершено і світові було явлено справжнє диво. Якщо літо "Біч Бойз" на ранніх альбомах було сонячним і безтурботним, але цілком пересічним з його простими радощами, то тепер вони придумали своє, унікальне літо. Це літо було тінистим, таким, що несе в собі прекрасну таємницю, надію і навіть глибину – пірнути на цю глибину дозволяло не так уява, як цілком реальні, хоч і дещо магічні, пісні альбому "Pet Sounds".

Bob Marley & Wailers "Catch a Fire"

Звичайно, будь-який із альбомів Боба Марлі, верховного божества реггей, можна було б вважати ідеальним саундтреком для вашого власного літа. Але найуніверсальніша в цьому сенсі платівка – безперечно, перший альбом Марлі та його гурту The Wailers, випущений на великому міжнародному лейблі "Island", диск 1973 року "Catch a Fire".

Далеко не для всіх літні місяці – час безтурботних відпусток, і пісня "Concrete Jungle" ("Бетонні джунглі"), яка відкриває альбом, якраз про це. А саме про те, яким особливо жорстоким та байдужим може бути велике місто, коли все, що потрібно виснаженій людині – трохи прохолоди та спокою. Ну а дах над головою, плече коханої людини чи друга, а ще трохи грошей – йому потрібні завжди. Не весь альбом настільки безпросвітний, звичайно ж – трапляються на платівці та моменти абсолютної сонячної млості, наприклад, пісня "Stir it Up".

А взагалі цього епохального альбому могло й не бути – якби не щедрість та далекоглядність продюсера запису Кріса Блеквелла. У 1972-му Марлі та The Wailers гастролювали Європою і сталося так, що у музикантів просто не залишилося грошей, щоб повернутися додому на Ямайку. Блеквелл позичив велику суму не тільки на зворотну дорогу, але і на запис альбому — з умовою, що він вийде на "Island" у такому вигляді, який вважає за потрібне. Так і сталося. Марлі повернувся до Лондона з готовим записом, а Блекуелл перемікшував її так, щоб пісні звучали більш привабливо для рок-аудиторії початку сімдесятих, наклавши до того ж кілька гітарних партій молодого американського гітариста Уейна Перкінса. Так починалася міжнародна слава Марлі – ось що означає залишитися без грошей у потрібному місці та у потрібний час.

Paul McCartney & Wings "Band On The Run"

Альбом Пола Маккартні "Band On the Run" — не тільки один з його найсвітліших і сонячних записів, а й одна з найкращих платівок Маккартні взагалі. Але цей легкий, невимушений, і водночас старанно сконструйований альбом, що сочився чудовими мелодіями, створювався в найважчих умовах — і з'явився скоріше завдяки почуттю суперництва, що зіграло у Пола, з самою долею, ніж будь-якому щастю чи удачі.

Тоді, влітку 1973-го року, Пол занудьгував і вирішив, що йому та його групі "Wings" настав час струснутися і записатися в якомусь незвичайному місці, а не в звичній студії "EMI" на Еббі Роуд у Лондоні. Лейбл надав Маккартні список місць по всьому світу, де "EMI" мала свою студію, і Пол вибрав Лагос, найбільш густонаселене місто Нігерії та Африки. Буквально в день відльоту Полу зателефонували барабанщик і гітарист "Wings", Денні Сайвелл та Генрі Маккалок, щоб повідомити, що вони не збираються летіти до Африки і взагалі йдуть із гурту. Маккартні був приголомшений, але стиснув зуби і кулаки — і поїздку не скасував, мало того, він дав собі обіцянку записати в Лагосі найкращий альбом, на який тільки буде здатний.

У Нігерію вирушало лише троє – Пол, його дружина Лінда і гітарист Денні Лейн. Те, що студія в Лагосі виявилася недобудованою і явно потребує ремонту, Маккартні вже не дивувало – він уже налаштувався на подолання труднощів та проблем. І вони не змусили на себе чекати. Якось, у перші дні в Лагосі, Пол з Ліндою прогулювалися пізно ввечері в малолюдному місці – що їх категорично просили не робити. Зупинився автомобіль, всі чотири дверцята відчинилися і звідти вийшли молоді люди з ножами – Маккартні довелося віддати камеру та магнітофон. Найбільше його засмутило те, що у магнітофоні була касета з демозаписами всіх нових пісень, які він збирався записати – тепер йому довелося відновлювати весь матеріал пам'яті.

Але й це не все – одного разу душної ночі під час запису він відчув себе зовсім погано, вийшов у повітря і там, під зоряним африканським небом, знепритомнів. Декілька хвилин Лінда була впевнена, що Пол мертвий. Лікар списав усе на перевтому і місцевий клімат — і порадив Маккартні якийсь час не курити. Були ще проблеми, а точніше "розбірки" з місцевим музичним авторитетом, зіркою та генієм афробіту Фела Куті. Той був упевнений, що Пол приїхав до Нігерії, щоб "красти" місцеву музику. Фела заявився прямо в студію — Маккартні довелося програвати йому зроблені записи, щоб пильний Куті і його друзі переконалися, що ні про яку крадіжку не йдеться. Конфлікт був улагоджений, Маккартні сходив на концерт Куті у його клубі – і це виявилося одним із найпотужніших музичних переживань у його житті.

Сама ж платівка "Band on the Run" у підсумку справді мала мало спільного з африканськими музичними традиціями. Зате в ній було все, що робить літо незабутнім – дух пригод, сльозогінна, стовідсоткова романтика, дбайливо збережена безтурботність і десь там, за нотами, відчуття того, що час минає і диво не вічне.

Beck "Colors"

Бек Гансен – не лише один із найшанованіших музикантів сучасності. Це людина, яка досі так і не знайшла для себе зручної ніші – щоразу включаючи її нові пісні, можна перебувати в повному невіданні, що і яким чином звучатиме цього разу. Ще в 90-х, з часів виходу свого першого глобального хіта, воістину великої пісні "Loser", Бек був втіленням "альтернативи" та "інді" — ніхто не диктував йому, яку саме музику грати, що співати і як при цьому поводитися та виглядати.

Він міг записати чудово роздовбайський дебют "Mellow Gold", що чергує підзабірну акустику з комічним, знущальним гранджем, а наступного разу — високобюджетний, аранжований найбільш винахідливим і модним чином диск "Odelay" або виконаний з найсерйозніших намірів кантрі-блюз. Але при цьому за цим стилістичним калейдоскопом завжди можна було розглянути одного і того ж художника, музиканта зі своїм особливим баченням світу і виконуваної ним музики.

У новому столітті Бек випустив кілька сумних, переважно акустичних, але при цьому багато і виразно оркестрованих платівок про розбиті серця — "Sea Change" та "Morning Phase". Альбом 2017-го "Colors" за всіма прогнозами мав виявитися таким самим, але Бек залишився вірним своїй здатності дивувати. У результаті вийшла найтанцювальніша, радісніша, святковіша і найлегша запис у його кар'єрі – це вічна, нескінченна дискотека посередині літа, що не збирається йти. Диск має приголомшливу здатність створювати свято, нехай навіть бездумне і ні до чого не зобов'язує, в розпал найсумніших, безпросвітних і важких буднів — навіть якщо у вас цього літа не намічається ніяких відпусток і канікул. І так, які кольори красуються на обкладинці альбому Colors? Правильно, жовтий та блакитний.