Багатополярна віртуальність. Як виглядає світ, де США вмивають руки

Адміністрація Байдена прагне якомога швидше закрити тему Афганістану, зачистивши від афганського порядку інформаційний простір. Але чи обмежиться ця зачистка одним тільки Афганістаном?

Причини провалу саміту

Суть суперечностей, що спливли в ході зустрічі "сімки", гранично проста. Таліби вимагають завершити евакуацію до 31 серпня, погрожуючи, що після закінчення крайнього терміну, заарештують всіх американських і іноземних солдатів, які залишилися в країні, а якщо ті будуть пручатися, то "зробити їх своєю мішенню". Інтерес талібів до швидкого завершення західної евакуації зрозумілий і дуже простий: виїхати з Афганістану прагне зараз найбільш освічена частина його населення. Перспектива ж залишитися панувати в абсолютно дикій країні, сама дикість якої гарантує її повну ізоляцію від світу, зовсім не посміхається навіть ісламським фанатам.

Звичайно, таліби хочуть загнати в ісламське середньовіччя увесь світ — саме це і є їх остаточною програмною метою. Але до тих пір, поки такий відкат не став глобальною реальністю, їм необхідні європейськи освічені фахівці — на правах полонених, заручників або кого завгодно ще. Фахівці потрібні талібам хоча б для того, щоб обслуговувати техніку і зброю, що дісталися їм від афганської армії, яка розбіглася. Одним словом, масовий витік мізків талібам треба терміново припинити, це питання їх виживання при владі, і це розуміють навіть середньовічні мізки талібських лідерів. Утім, у головах лідерів, судячи з багатьох їхніх дій, панує не таке вже й Середньовіччя. Утримувати маси в темряві їм необхідно в цілях суто практичних — для контролю над ними.

Зі свого боку, США могли б вправити мізки талібам безліччю способами, незважаючи навіть на виведення військ, але Байдену це не потрібно. Байдену потрібно якомога швидше закрити токсичну для нього афганську тему, витіснивши її з інформаційного простору. Втягуватися в новий виток афганських розбірок він категорично не хоче.

У свою чергу, європейці розуміють, що форсоване завершення евакуації обернеться неорганізованою втечею з Афганістану, і що цей потік буде складатися не тільки з європейськи освічених афганців. Власне кажучи, таких в Афганістані вже і немає, їх убили і змусили виїхати ще в 80-х. З точки зору європейців все, що може виходити з Афганістану, заражене радикальним ісламом і тому для Європи вкрай токсично. А неорганізована втеча, помножена на спроби талібів перешкодити їй, на порядок у порівнянні з організованою евакуацією збільшить кількість біженців, що добралися до ЄС. Одночасно вона на порядок знизить і якість цих біженців з точки зору можливості їх соціалізації в європейських реаліях.

Європейці, включаючи британців, які ледь вибрались з минулої міграційної кризи, нової кризи категорично не хочуть. Але Байдену плювати на їх забаганки. У нього свої інтереси, і ці інтереси вимагають закрити афганське питання якомога швидше. Так що вимога талібів завершити евакуацію до 31 серпня, в поєднанні з погрозами з їхнього боку, Байдену тільки на руку.

У цьому трикутнику думок та інтересів і пройшов саміт, що завершився, як і слід було очікувати, нічим. Спроби європейців вплинути на позицію Байдена або хоча б виробити загальну для всіх країн ЄС стратегію вирішення майбутньої міграційної кризи, зазнали цілковитої невдачі.

Провал американського прогресорства

Крім внутрішньої кризи в США, що стала головною причиною квапливості Байдена, в наявності і провал афганських реформ, як таких. І не тільки афганських. Сама концепція соціального прогресорства, що реалізується через насадження на території реформованої країни структур, клішованих з західних, у черговий раз провалилася.

Гірше того, ця концепція ще жодного разу і не приводила до успіху, про що західні коментатори, втім, тільки починають говорити вголос. Тим часом на практиці мова ніколи не йшла про те, що більша або менша частина американської допомоги, яку виділяли для проведення реформ у тій чи іншій країні, виявилася розкраденою. Частка вкраденого була більшою в усіх випадках. Питання стояло зовсім інакше: чи досягала хоч якась частина західної допомоги своєї мети?

Досягнутою ж метою можна вважати появу довгострокових соціальних структур західного типу, що здатні брати активну участь у суспільному житті, не ухиляючись від послідовно-демократичного курсу, без додаткової фінансової підтримки Заходу.

На жаль, але навіть частковий успіх, що досягався в тих рідкісних випадках, коли в суспільстві, що реформується до моменту приходу західних реформаторів, вже був шар людей, соціалізованих на західний манер, що незмінно маскував загальний провал. В Афганістані ж відповідних соціальних груп не було зовсім.

Те, що відбувається, зовсім не було таємницею. Американські незалежні експерти десятиліттями констатували, що афганські чиновники купують посади, а потім беруть хабарі, щоб відбити витрати і отримати дохід, і що це є загальною практикою. Така системна корупція створювала мережі кланових зв'язків, по суті, що замінюють державу, а демократичні інституції залишалися при цьому мертвою декорацією.

Але такі мережі існували і до отримання допомоги, так що американська підтримка тільки зміцнювала їх. При цьому структури, які піднялися на американській допомозі, неминуче програвали аналогічним структурам, які могли дозволити собі адекватну своїм устроєм ідеологію, що не маскувапись на догоду американським спонсорам під "прогресивно-західні".

Провал в Афганістані порівнюють зараз з в'єтнамським провалом, що, загалом, справедливо. Але що призвело Південь до програшу? США і блок СРСР-КНР робили ставку на дуже схожі, по суті, режими, що спиралися на темні маси селян, які здатні сприйняти тільки віру, розкладену на прості гасла, і підкріплену страхом. При цьому радянсько-маоїстська зв'язка свідомо плекала диктатуру, вирощуючи свою зменшену подобу, і заохочувала репресивно-тоталітарні замашки режиму в Ханої. Це дозволило Хо Ші Міну вибудувати владну вертикаль, що спиралася на ті ж родоплемінні цінності, але при цьому відсікти від неї всі бічні гілки, по яким, якби не зробив він цього, витекла б велика частина дотацій. А США вимагали від Сайгона неможливого: багатопартійності, демократії і вільних виборів. І отримали в результаті пухкий і нежиттєздатний режим, тоталітарний по суті, але, що не мав можливості зміцнюватися єдиним доступним йому способом — з опорою на фанатичну віру, страх і репресії.

Рівно те ж, але з поправкою на місцеву специфіку, відбулося і в Афганістані, при тому що масштаби закордонної допомоги Північному В'єтнаму на кілька порядків перевершували закордонну допомогу, на яку могли розраховувати таліби.

Проте, корупційно-псевдодемократичний режим, що штучно збудований американцями в Афганістані, все одно виявився слабшим талібів. І не тому, що ті були такі вже сильні, а тому, що американське дитя, яке протистоїть їм, було нежиттєздатним спочатку. Афганістан, після радянських зачисток початку 80-х, відкотився в архаїку, навіть більш примітивну, ніж навіть північнов'єтнамська, так що навіть режим радянського типу там не прижився. Втім, причина радянського провалу була ще і в тому, що СРСР на той час постарів, і не зміг з достатньою жорсткістю проводити геноцид непокірного населення і спонукати до цього своїх ставлеників. Тим часом таліби здатні на репресії будь-якого ступеня жорстокості, до яких вони, не втрачаючи часу, зараз і приступили.

Чи розуміють це в США і в Європі? Розуміють, але не всі, до того ж роблять з цього різні висновки. Політологи згадують Фукуяму з його "персоналістичними" урядами, де влада заснована на узах сім'ї, дружби і спільного бізнесу, а не знеособлена до функцій в жорстко регламентованих інститутах. Звичайно, таке протиставлення теж трохи штучне. Знеособлена регламентація є і в тоталітарних, і в штучних корупційних режимах. Західні демократії, в свою чергу, зовсім не вільні від корупції, і замазаний скандальчик з Хантером Байденом відмінно це демонструє. Але, тим не менше, питання про те, який з двох впливів, інституційний або персоналістичний, виявляється вирішальним, або, щонайменше, вносить найбільший вклад у розвиток подій, абсолютно законний. І в кожному випадку на нього може бути дана відповідь, яка і визначає можливу еволюцію режиму. Фукуяма, звичайно, так собі теоретик, але в даному випадку він має цілковиту рацію!

Однак на практиці реформуванням failed states займаються не політологи і соціологи, яких у кращому випадку покличуть в якості сторонніх експертів, хоча можуть і не покликати. Failed states займаються політики і військові. Ці бюрократичні угруповання завжди знаходяться в перманентному жорсткому конфлікті, що само по собі породжує ситуативність їх дій, у рамках витонченої тактики протистояння, але без виразної, націленої на довгостроковий результат, загальної стратегії. Крім цього, обидва угруповання окремо теж більше тактики, ніж стратеги, які живуть від ротації до ротації, від бюджету до бюджету і від виборів до виборів. Що ж до структур, що безпосередньо зайняті реформами, то там все йде ще гірше. Такі структури за замовчуванням виходять від того, що будь-яку проблему можна вирішити, витративши на її рішення досить великі гроші. Це обумовлює їх специфічну звітність, в якій великі витрачені суми автоматично вважаються успіхом.

Чи можливе вироблення стратегії успішного прогресорства? Очевидно, так. Але вона вимагатиме усвідомлених зусиль і повного перегляду механізму реформування держав, які Захід хотів би направити за західним демократичним шляхом розвитку (звичайно, визначення "західний" і "демократичний" тут не найвдаліші, але, щоб не йти в нетрі, зупинимося на них). Але стара система прогресорства, як будь-яка система, пов'язана з поділом грошей, має лобі, політичне і експертне. Лобі, тим потужніше, що істотна частина викрадених, а потім відмитих коштів повертається по корупційних каналах до тих, хто визначає порочну тактику їх витрачання. І ця система зацікавлена в збереженні статус-кво, можливо, з незначними косметичними поправками.

Хто наступний за Афганістаном?

Зіставивши досвід Афганістану і Південного В'єтнаму з досвідом реформ на пострадянському просторі, легко побачити, що і там західні реформи провалилися рівно по тим ж схемам і причинам. У першу чергу вони ще на зламі 90-х провалилися в Росії, коли російські клани, які виросли з зрощування ОЗУ і спецслужб, провели заміну корупціонера Єльцина, який спився, на енергійного і завзятого Путіна, який поєднував в собі якості корупціонера, члена ОЗУ і офіцера спецслужб. Перехопивши ініціативу, "колективний Путін" запропонував Заходу компромісний варіант де-факто колонізації Росії, з використанням Кремля в якості колоніальної адміністрації. Нехай у міру норовливої, нехай, що торгується за свої інтереси, але, тим не менш, саме колоніальної, яка діє в інтересах Заходу, а не тільки своїх власних.

Ця конструкція, що спочатку підкинута Заходу через його власних корупціонерів, і зміцнюється з їх допомогою до теперішнього часу, виявилася надзвичайно стійкою. Вона щільно вбудована в західну економіку, і Захід, включаючи США, найменше схильний до спроб її демонтажу або реформації, виходячи з відомого принципу "працює — не чіпай". Єдине, чого побоюються на Заході, — це відхід російського сировинного хаба в Китай, що стало ще одним інструментом шантажу з боку Кремля.

Справедливості заради треба зауважити, що Росія завжди, починаючи, щонайменше, з Петра I, була західною сировинною та ресурсною колонією, і що Захід і раніше сприяв замін колоніальних керуючих, які такими вважають себе, на більш поступливих Наприклад, Миколу II не без західного сприяння поміняли на Тимчасовий уряд, а далі, в силу збігу низки обставин, на більшовиків. Рівно по тій же схемі може бути проведена і заміна Путіна, якщо він занадто зарветься, але із загальною демократизацією Росії це не пов'язано ніяк.

Щодо інших республік СРСР виникла невизначена пауза, яка розтяглася на три десятиліття. Не аналізуючи зараз всі ексрадянські республіки, що заслуговує на окрему статтю, обмежимося короткою західною дугою: Білорусія, Україна, Молдова і Грузія (довга включає також Вірменію і Азербайджан).

Великого економічного інтересу ця четвірка для Заходу не представляла. Але її модернізація в західному напрямку поліпшила б керованість колоніальною адміністрацією в Кремлі. І, ось, виходячи з помилкових уявлень про соціальне прогресорство, "колективний Захід" витратив тридцять років на безуспішні реформи. У підсумку західна допомога була витрачена на створення корупційних мереж, які, в силу загальної з Кремлем кримінальної сутності, тяжіють до нього.

І зараз, після відходу з Афганістану, питання про те, що робити з цими викиднями безуспішних реформ неминуче буде поставлений.

Білорусія Заходом, по суті, вже програна. Втім, вона і не викликала у нього великого інтересу. Щодо Молдови, наскільки можна судити, прийнято рішення жорстко реформувати її під зовнішнім управлінням. Таке рішення напевно далося непросто, але на користь Молдови зіграли її малі розміри і мовна, а також, частково, культурна близькість до Румунії — і живий інтерес останньої до молдавської проблематики. Все, втім, йде поки досить мляво, і, важко сказати, чи вийде щось у Молдові у Заходу, чи ні.

Рішення по Грузії зависло до осінніх виборів. Не виключено, що там теж спробують реалізувати близький до молдавського сценарію, хоча в Грузії це складніше, по довгому переліку причин. Багато в чому рішення буде залежати від того, як підуть справи в Молдови — а вони, повторюю, поки що йдуть ні добре, ні погано.

Залишається Україна. Занадто потрібна Кремлю як людський ресурс, як чорноземна зона, як ідеологічна конструкція в концепції "триєдиного народу", щоб Москва здала її без запеклого опору — в тому числі і через своє лобі на Заході. Занадто корумпована. Занадто прив'язана до Росії економічно. Занадто насичена російською агентурою, і з дуже значним відсотком населення, міцно підсадженим на російську пропаганду. Занадто велика і різна, щоб США, що обтяжені внутрішніми проблемами і, тим більше ЄС, що балансує на межі розвалу, ризикнули зіграти в боротьбі за неї ва-банк. До того ж, на відміну від Молдови, в України є протяжний сухопутний кордон з Росією плюс частина її території вже перебуває під російською окупацією. У Грузії, звичайно, подібні проблеми, але Грузія менша і протяжність кордону з Росією у неї менша. Втім, і Грузія, повторюся, теж поки залишається під питанням.

Виходячи з усього сказаного, якими можуть бути рішення Заходу щодо України? Аргументом на нашу користь могла б стати готовність більшості населення боротися за незалежність зі зброєю в руках. Але готовність — є, а більшості, на жаль, немає, і вибори це продемонстрували. Аргументом могла б стати і сильна прозахідна команда на чолі країни, і вона у нас була, але її не стало.

Ставши на західну точку зору, і об'єктивно зваживши всі "за" і "проти", важко не прийти до висновку, що рішення здати Україну Росії, як Афганістан — талібам, а потім дивитися, як таліби і Кремль будуть управлятися з цими придбаннями, виглядає як найбільш ймовірне. Кремль, зі свого боку, можливо, зробить якісь кроки під російські думські вибори 19 вересня. Складно сказати, які саме. Не можна виключати і пряму агресію, але розгойдування ситуації, аж до спроби путчу, в розрахунку на те, що "какаразница" не встане на захист своєї влади, виглядає швидше.

При цьому немає впевненості в тому, що громадянське суспільство, що склалося в Україні, не дуже численне, роз'єднане і інфантильне зможе ефективно протистояти схемам московських політтехнологів. Тим більше немає впевненості, що США і ЄС захочуть і зможуть дати такій спробі Кремля хоч скільки-небудь рішучу відповідь. Особливо, якщо все буде розіграно гібридно, як внутрішня проблема України, без явного втручання ззовні. Таліби — вони ж теж внутрішня афганська проблема. А чим ОПЗЖ гірше талібів? І чи тільки ОПЗЖ? Адже з політиків першої лінії на роль російського генерал-губернатора безумовно не підійдуть тільки двоє: Порошенко і Ющенко. Решта — під великим питанням.