Містифікація чи обман. Як музиканти вигадували собі альтер его і чого це призводило

"The Fireman" та Пол Маккартні

Двадцять п'ять років тому, у жовтні 1988 року, загадковий британський електронний дует "The Fireman" займався розкруткою свого альбому під назвою "Rushes" — на сайті "Пожежника" був проведений чат з шанувальниками, під час якого один із музикантів, не називаючи свого імені, дуже туманно відповідав на досить-таки каверзні запитання. Цього музиканта насправді звали Пол Маккартні, а "The Fireman", дует Маккартні та людини, яка виступала під псевдонімом Youth (Юз), був однією з найвдаліших містифікацій в історії музики.

Насправді "Rushes" був уже другим альбомом проекту "The Fireman" — перший реліз вийшов п'ятьма роками раніше, у 1993-му, і називався дуже химерно — "Strawberries Oceans Ships Forest". Тоді Маккартні спочатку не збирався водити шанувальників за ніс — альбом замислювався як збірка реміксів на треки з останньої на той момент платівки Маккартні, "Off the Ground". Пол довірив зробити електроні ремікси згаданому Юзу, колишньому басисту пост-панкової групи "Killing Joke", а пізніше — учаснику успішного техно-дуету "Blue Pearl".

Юз був майже на 20 років молодший за Пола, представляв зовсім інше музичне покоління – але Маккартні завжди був відкритим до нових віянь і хотів, щоб результат був максимально далеким від його "звичайної" музики. Пол був більш ніж задоволеним і заінтригованим роботою Юза. Той займався реміксами в домашній студії Маккартні, розташованій на території старовинного млина в Східному Сассексі — і Маккартні, разом з дружиною Ліндою, не спав ночами безперервно, спостерігаючи за маніпуляціями Юза.

У результаті Пол цілком стихійно залучився до процесу ще на ранніх етапах – під час роботи використовувалися окремі семпли з треків альбому "Off the Ground", але потім Маккартні та Юз стали додавати нову музику, зокрема Пол, зіграв ще й на незвичних для себе банджо та флейті. Альбом на очах перетворювався на самостійну, повноцінну роботу, яка не має, на перший погляд, нічого спільного зі "стандартною" поп-роковою платівкою "Off the Ground". Тягучий трансовий біт, що мав усі шанси загіпнотизувати слухача, і справді дуже відрізнявся від звичної продукції Маккартні. У результаті вирішено було видати ці записи анонімно, під вивіскою "The Fireman" (пожежник, до речі, був одним із персонажів бітлівської пісні "Penny Lane" авторства Пола). Альбом "Strawberries Oceans Ships Forest", вийшов на компакт-диску в листопаді 1993-го, прізвища Маккартні в буклеті не було, і хоча в пресу вже встигли просочитися чутки про те, що цей самий "Пожежник" і є Маккартні, рецензенти в своїй більшості намагалися бути тактовними та підігравати законспірованому екс-бітлу.

Згаданий "Rushes" вже не мав нічого спільного з реміксами. Це була розпочата з нуля робота, що стала особистою для Маккартні, – медитативна музика платівки була записана в лютому 1998-го, і вона явно відображала всі ті почуття, які відчував Пол у той час, як Лінда Маккартні доживала останні місяці свого життя в боротьбі з раком. Як сказав пізніше Юз, коли "Пожежник" нарешті офіційно вийшов з підпілля, цей альбом був не чим іншим, як реквіємом за Ліндою.

Маккартні розкрив усі карти щодо "The Fireman" лише у 2008-му, коли вийшов третій альбом проекту, чудовий диск "Electric Arguments". Тоді, п'ятнадцять років тому, все змінилося — на обкладинці, крім, власне, "The Fireman", красувалися імена Маккартні та Юза, а сам Пол нарешті давав інтерв'ю з приводу виходу нового диска і не приховував свого прямого відношення до "Пожежника". Що ж до самої музики, то тепер це були пісні – експериментальні та безстрашні, записані з явним азартом. Тоді Маккартні дещо кокетливо заявляв про свій страх щодо того, що альбом може зруйнувати його кар'єру – але вийшло навпаки, оскільки багато старих шанувальників порахували "Electric Arguments" одним з кращих творів Маккартні за довгі роки.

Дехто Персі Тріллінгтон

До речі, це був не перший випадок, коли Маккартні грав із публікою у подібні дивні ігри. Навесні 1971-го Маккартні випустив свій другий сольний альбом "Ram", а влітку того ж року було записано інструментальну версію платівки. Маккартні випустив цей запис лише 1977-го, під псевдонімом Тріллінгтон, а сам диск так і називався — "Thrillington". Більше того, Пол вигадав біографію цього самого Персі Тріллінгтона і замовив у кількох музичних виданнях кілька матеріалів, присвячених переміщенню невловимого та таємничого містера Тріллінгтона світом. Було випущено навіть прес-реліз із біографією цієї загадкової особистості. Тоді шанувальникам Маккартні пропонували повірити, що Персі Тріллінгтон народився наприкінці тридцятих у Ковентрі, в молодості поїхав до Штатів, де довгий час музикував у штаті Луїзіана, а потім повернувся до Британії, заснував ірландський духовий оркестр, познайомився з Полом Маккартні – і той нібито допоміг йому випустити дебютний альбом, оркестрові версії пісень з його власної платівки "Ram".

У цій авантюрі Пол зізнався тільки в 1989-му році, а вже в 2012-му альбом "Ram" (один з найбільш шанованих у дискографії Маккартні) був перевиданий — у комплект перевидання входив і диск містера Тріллінгтона, чарівно консервативні варіації бездоганно мелодійних пісень платівки "Ram".

"Мандрівні Вілбурі"

Розхоже поняття "супергрупа" існувало ще з другої половини шістдесятих років, коли Ерік Клептон, Джек Брюс і Джинджер Бейкер об'єдналися в колектив під назвою "Cream" — до цього вони вже були відомими музикантами, які грали у різних впливових складах.

Але банда музикантів The Traveling Wilburys ніколи не позиціонувала себе як супергрупа – хоча мала для цього всі підстави. У цьому колективі грали екс-бітл Джордж Гаррісон, визнаний усіма геній Боб Ділан, один із найчарівніших голосів раннього рок-н-ролу (та й усієї поп-музики) Рой Орбісон, а також лідер "Electric Light Orchestra" Джефф Лінн та один з найкращих авторів пісень в історії американської музики, Том Петті. Це був більш ніж вражаючий склад, може, найдивовижніший за всю історію "супергруп" — і, мабуть, тому, сама ідея спільного музикування таких іменитих зборів музикантів передбачала повне заперечення будь-якого пафосу.

Ця гра в непретензійність зайшла настільки далеко, що коли в 1988 році вийшов однойменний дебют "The Traveling Wilburys", на обкладинці не були вказані імена Гаррісона, Ділана, Петті, Лінна та Орбісона. Натомість учасники колективу "Мандрівні Вілбурі" взяли собі псевдоніми Нельсон Вілбурі (Джордж), Отіс Вілбурі (Джефф), Чарлі Т. Вілбурі (Том), Лефті (Лівша) Вілбурі (Рой) та Лакі (Щасливчик) Вілбурі (Боб) Всі вони, як запевняла створена легенда, були не просто однією сім'єю, а представниками цілого племені Вілбурі. Ці Вілбурі були музикантами, які любили подорожувати, і чиї мандри з кожним разом ставали все тривалішими і загадковішими, а їхні пригоди могла описати тільки проста пісня з простим ритмом, вигадана на акустичній гітарі.

У цьому й полягала досконалість "Мандрівних Вілбурі". Всі ці великі музиканти розуміли, що нарешті їм випала можливість бути простими, навіть простецькими — і під маркою "Вілбурі" вони справді видали найкраще, на що були на той момент здатні. А починалося все більш ніж прозово – Джорджу Гаррісону потрібно було записати пісню на зворотний бік синглу This is Love з його камбек-альбому Cloud Nine. Джордж обідав у Лос-Анджелесі разом із Джеффом Лінном (саунд-продюсером "Cloud Nine"), і Гаррісон запропонував Лінну та Орбісону взяти участь у записі. Терміни підтискали, і оскільки вільної професійної студії поблизу не виявилося, Джордж зателефонував Бобу Ділану і попросив дозволу записатися у його домашній студії в Малібу – точніше, у його гаражі. Ділана та Гаррісона пов'язувала давня дружба, але іноді Джордж не міг додзвонитися до Боба буквально роками — цього ж разу Ділан відповів відразу ж і з радістю запропонував свої послуги. Гітара Гаррісона того вечора виявилася вдома у Тома Петті — Джордж забрав її і, звичайно ж, запросив Тома взяти участь у записі.

Дебютний альбом "Мандрівних Вілбурі" виявився більш ніж успішним – незважаючи на анонімність, було продано мільйони екземплярів платівки. Успіх проекту затьмарила лише смерть Роя Орбісона внаслідок серцевого нападу у грудні 1988-го. Вілбурі записали ще один альбом, вже без Орбісона — це була друга платівка групи, але називалася вона "Мандрівні Вілбурі, том третій". Крім цього, Гаррісон, Ділан, Лінн і Петті, не церемонячись, придумали собі нові псевдоніми – Спайк Вілбурі, Бу Вілбурі, Клайтон Вілбурі та Мадді Вілбурі відповідно. Музика на платівці знову була абсолютно геніальною у своїй простоті – на жаль, це диво більше не повториться, оскільки в наш час живими залишилися лише двоє Вілбурі, Боб Ділан та Джефф Лінн.

"Елвіс у масці", співак Оріон

Як відомо, Елвіс Преслі, один із найвпливовіших співаків двадцятого століття, помер у серпні 1977-го. Але Преслі був занадто міфічний сам по собі, щоб з його смертю з цим самим міфом було легко покінчено. Так, майже відразу ж поповзли чутки про те, що Преслі насправді живий і інсценував свою смерть – були навіть люди, які стверджували, що бачили його в аеропорту Мемфіса в перші години після того, як було офіційно оголошено про смерть музиканта.

У 1978-му, через рік після смерті Елвіса, американський письменник Гейл Брюер Джорджіо опублікував роман під назвою "Оріон" — про якогось співака, який інсценував власну смерть, щоб почати нове життя, далеко від слави та настирливої уваги публіки. У головному герої, Оріоні, легко вгадувався Елвіс Преслі. У той же час на мемфіському лейблі "Sun" (тому, на якому виходили найперші записи Елвіса в середині п'ятдесятих) вийшов альбом співака, який називав себе Оріон, що носив маску і співав точнісінько як Преслі. Платівка називалася дуже багатозначно, а саме "Reborn", тобто "Переродження". На обкладинці красувався, власне, сам Оріон — у масці та одязі, що дуже нагадував сценічні костюми Преслі сімдесятих років. Але найбільш душевною деталлю оформлення обкладинки була зображена позаду Оріона труна, в якій лежав він же, у тій же багатозначній масці. Тисячі шанувальників Преслі, які ще не оговталися від горя, купили платівку — і переконали себе в тому, що Оріон і є Елвіс.

Оріон записав ще кілька альбомів для лейблу "Sun" до початку вісімдесятих, одним із найпримітніших його записів була версія хіта гурту "Queen" "Crazy Little Thing Called Love" — свого часу Фредді Мерк'юрі написав цю пісню в стилі раннього рок-н-ролу, як наслідування та данину Елвісу. Оріон зняв свою маску під час чергового концерту тільки в 1983-му році — виявилося, що він не так уже й схожий на Елвіса, звуть його насправді Джиммі Елліс, і він на цілих десять років молодший за справжнього Преслі. Елліс загинув у 1998-му році — "переродженого Елвіса" застрелили під час пограбування магазину, що належав йому.

Обдурювання "Milli Vanilli"

На рубежі 80-х і 90-х однією з найуспішніших поп-груп у світі були "Milli Vanilli", дует Феба Морвана та Роба Пілатуса. Француз Морван і німець Пілатус познайомилися в Мюнхені — їх зблизило те, що обидва були чорношкірими, відчували всі незручності бути такими в європейському місті, крім того, обидва молодики мріяли про славу і кар'єру поп-зірки. Незабаром вони познайомилися з вульгарним менеджером Френком Фаріаном, який ще в сімдесятих розкрутив диско-легенду "Boney M." Фаріана привабила насамперед миловидна зовнішність Морвана та Пілатуса, він придумав назву "Milli Vanilli" і підготував до релізу пісню "Girl You Know It's True", на доріжках якої замість парочки заспівали професійні студійні вокалісти, а самих Феба та Роба відправив на гастролі під фонограму.

Незабаром вийшов альбом "All or Nothing", на якому Морван і Пілатус не заспівали жодного рядка, тим часом платівка пробилася до першої п'ятірки американського хіт-параду, а дует отримав премію "Греммі" як "найкращі нові артисти". Потім трапилося одне з найганебніших падінь в історії поп-музики – почалося все з того, що у дуету просто заїла фонограма під час нібито "живого" виступу на церемонії "MTV". Для західної публіки, не розпещеної на той час якимось "Ласковим маєм", такий конфуз став справжньою сенсацією – дуже скоро з'ясувалося, що насправді учасники дуету не співали на жодному зі своїх записів. Пізніше Фаріан випустив альбом колективу "The Real Milli Vanilli" ("Справжні Міллі Ваніллі"), на якому співали ті самі вокалісти, які віддувались за Феба та Роба у студії – але він уже нікому не був потрібен. 1998-го Морван і Пілатус задумали альбом-повернення, який вони записували самотужки – але Роб Пілатус помер від передозування ліків ще до того, як роботу було завершено.