Я дуже добре розумію росіян.
Я був таким же.
На Майдан проти Кучми я прийшов один раз зі своїм товаришем Барнсом і ми весь день пили коньяк по барах "споглядаючи революцію". Нам було забавно дивитися на ці народні рухи, ми сміялися й обговорювали те, що відбувається упереміш з літературою, кіно і новим спектаклем в майстерні.
Майдан 13-го я зустрів 15-річним педагогічному стажем, кандидатськими на кафедрі режисури телебачення, роботою на дуже крутому каналі країни, власної продакшн-студією, майбутнім сином, першою машиною, Ірою.
У мої плани не входив Майдан.
Я, як людина специфічних професій не зміг залишитися осторонь і зайшов випити коньяку на цей чудовий фестиваль - Майдан. Художники і поети, музиканти та режисери, актори і літератори - всі кинулись на Майдан. У творчих людей чуйка на значущі події, ми завжди там.
Мене вразили вибухи шумових гранат під адміністрацій президента, газ і біжить натовп, але я був обурений трактором і провокаторами.
Бажання брати участь не було. Багато роботи, кредит за машину, цікаві шоу на телеке, своє виробництво, вистави.
Коли похолодало і стали надходити прохання принести ліки або їжу, я став іноді заходити на Майдан. Так робили багато представників середнього класу. Та що там говорити, навіть директор Майкрософт злегка волонтерил.
Чесно? Я шкодував убогих, завмерлих людей. У цій жалості проглядалося презирство - мовляв навіщо Ви тут стоїте, краще б працювали.
11 грудня 2013 року мені запам'яталося на все життя. Я заїхав на годину рознести чай і їжу для людей на площі. Прийшов твіт - буде штурм. Я подивився по сторонах - людей особливо немає: в основному пенсіонери, студентки, чоловіків мало. Перша думка - не буде штурму. Вирішив почекати до 12.
Більш страшного жаху я не відчував навіть на війні. Михайлівський, вперше за 500 років, бив на сполох цієї ночі. На наступний день я записався в самооборону.
Після, було багато перипетій, битв, загибелі товаришів по Майдану, розвідного мереж, підпілля, потім перший добровольчий батальйон, війна, гарячі вертольоти, обстріли, бої, загибелі нових товаришів, гради, Волонтерський рух, фонд, СЗГ, робота зі штабом, розвідкою - повне божевілля, яке не припиняє продовжаться.
І ось я, керівник благодійного фонду, власник двох невеликих фірм, співробітник великого каналу, батько двох синів, коханий чоловік, учасник бд - продовжую щомісяця їздити на війну, замість еміграції з країни, хоча до війни планував. Чому? Бо сини. Тікати можна все життя, але в якийсь момент і ти, і діти запитають - Хто ми? Чому втекли? Що ти зробив, що б врятувати країну?
Я розумію росіян. Я заздрю російським емігрантам, особливо творчих професій, але дуже сподіваюся, що знайдеться пару тисяч таких же дурників як і я, які перестануть терпіти диктатуру - вийдуть і не розійдуться, навіть під загрозою смерті.
Раніше я думав, що у випадки російського Майдану поїду допомагати, а тепер знаю - ні, поїду з дружиною та синами у відпустку.
Джерело: site.ua
