Міку Джаггеру – 80. Як пише, закохується і грає у кіно легендарний "Роллінг"

Сольна кар'єра

Джаггер досить пізно почав випускати сольні альбоми — дебютний сольник "She's the Boss" вийшов тільки в 1985-му році, на той час Мік вже понад двадцять років вірою та правдою прослужив на посаді фронтмена "Ролінг Стоунз". Можна тільки здогадуватися, що саме спонукало Джаггера вирушити в одиночне плавання – можливо, це був приголомшливий успіх альбому Let's Dance близького друга Джаггера, Девіда Боуї. Тоді Боуї свідомо записав гранично "попсовий" альбом за допомогою саундпродюсера Найла Роджерса — не забувши при цьому написати чудові пісні. З іншого боку, "Стоунз" тоді переживали не найкращі часи. Після успіху трилогії платівок кінця сімдесятих-початку вісімдесятих ("Some Girls", "Emotional Rescue" і "Tattoo You"), коли гурт, надихнувшись панком, заново винайшов себе, вийшов альбом "Undercover" — і тут вже були помітні протиріччя між Джаггером і Кітом. Джаггер був обома руками за сучасний звук і сучасні технології — "серце" групи Річардс волів триматися коріння і не уподібнюватися модним одноденкам з телевізора.

Як би там не було, після виходу "Undercover" Джаггер вважав за краще не їхати в черговий тур зі "Стоунз" на підтримку альбому — а записувати сольник зі згаданим Найлом Роджером, який працював з Боуї. Платівка, що вийшла в результаті, виявилася спрощеною, "дискотечною" версією "Стоунз" — і цілком відповідала оптимістичним віянням середини вісімдесятих. Тому, що альбом "She's the Boss" досить активно розкуповували по обидві сторони Атлантики, сприяв задерикуватий виступ Міка на благодійному марафоні "Live Aid" разом з Тіною Тернер (у той час як колеги по групі Річардс і Ронні Вуд виступили з Бобом Діланом), а також успішний сингл "Dancing in the Streets" — дует із Девідом Боуї.

Після цього Джаггер таки знову опинився в студії з рештою "Стоунз", але процес запису платівки "Dirty Work" обернувся справжнім пеклом. Річардс все ще точив зуб на друга і партнера за те, що він "зрадив" групу, випустивши сольник, його все більше дратувала поведінка Міка, який віддалився від решти "ролінгів". Мік і Кіт практично не перетиналися в студії, працюючи в різний час доби — альбом вийшов, але про гастролі не йшлося зовсім. Здавалося, це був кінець легендарного гурту – тепер уже Річардс записував свій перший сольник "Talk is Cheap", а Джаггер, надихнувшись успіхом дебюту, захоплено працював над наступним альбомом, другим самостійним записом "Primitive Cool".

"Primitive Cool" виявився більш особистим та щирим записом, ніж попередня робота Джаггера — Мік навіть дозволив собі висловитися з приводу нападок Кіта у пісні "Shoot Off Your Mouth" ("Закрий свій рот"). Річардс на той час вже дійшов до того, що називав Джаггера в інтерв'ю "Брендою" і звинувачував співавтора у всіх бідах, катастрофах та нещастях. Було ясно, що так відносини між собою можуть з'ясовувати лише дуже близькі люди. Річардс теж присвятив розладу з Міком пісню You Don't Move Me зі свого альбому. Але далі так продовжуватися не могло – завдяки дипломатичним зусиллям Ронні Вуда, який грав із групою з середини сімдесятих, Мік та Кіт зустрілися, щиро поговорили та закопали сокиру війни. Потім був успішний камбек-альбом "Стоунз" "Steel Wheels", грандіозне світове турне та… знову сольна кар'єра. Ось тільки тепер усе було зовсім інакше.

Тоді, на початку дев'яностих, настала нова епоха у популярній музиці, історія якої так стрімко змінювалася у другій половині ХХ століття. Це був час, коли раптом мегапопулярними стали гурти, які ще в другій половині вісімдесятих вважалися "андеграундними", "альтернативними" та "інді", загалом музикою не для всіх – зокрема, "Nirvana", "Red Hot Chilli Peppers" та "Metallica". Променистість і часто удаваний білозубий оптимізм вісімдесятих раптом стали забуті — музика знову ставала скуйовдженою, вона нервово реагувала на те, що відбувається навколо і в багатому внутрішньому світі виконавця. Повернулися нахабні гітари, "живі" барабани та бажання подражнити істеблішмент та добропорядних обивателів, а не розважити їх. Багато рок-зірок старшого покоління відчули тоді, що саме час повернутися до коріння – і Джаггер був одним із них.

У 1993-му Мік випустив чудовий альбом "Wandering Spirit" — записаний за допомогою саундпродюсера Ріка Рубіна, тієї самої людини, яка стояла за успіхом нещодавньої платівки "RHCP" "Blood Sugar Sex Magic". Платівка звучала наполегливо і з природним драйвом – у піснях був нерв, характерний для кращих записів "Стоунз". Парадоксально це чи закономірно, але найкращим сольником Джаггера виявився альбом, максимально близький за духом гурту, який прославив його – хоча ці пісні Мік складав і записував для того, щоб у черговий раз довести собі та світові, що він здатний на щось ще.

Але наступний сольний запис Джаггера, альбом 2001-го "Goddes in the Doorway" виявився скоріше розчаруванням — і перш за все, для самого Міка, враховуючи дуже низькі продажі. На платівці красувався один із найвідоміших сольних хітів Джаггера, бадьорий прямолінійний рок-номер "God Gave Me Everything", записаний з Ленні Кравітцем, але в основному звук платівки з танцювальними бітами і самі пісні були натхнені тим, що творилося в розрахованій на широкі маси поп-музиці нульових. Ця робота залишається останнім на сьогоднішній день сольним альбомом Міка, хоча попереду була ще участь у примітній зірковій групі "SuperHeavy" (куди, крім Джаггера, увійшли Дейв Стюарт з "Eurythmics", син Боба Марлі Дам'єн, індійський музикант Алла Ракха Рахман і соул-співачка Джосс Стоун, а також кілька сольних пісень у 2017-му, натхненних поточною політичною ситуацією у Британії.

Жінки Джаггера

Мік – один із найлегендарніших ловеласів у шоу-бізнесі, хоча офіційно він був одружений лише один раз, на уродженці Нікарагуа Б'янке Перес-Мора Масіас, з початку сімдесятих більш відомій як Б'янка Джаггер. До несподіваного для всіх шлюбу з Б'янкою найбільшим захопленням Міка (а можливо, і найбільшим коханням його життя) була співачка, актриса і найвидніша лондонська тусовщиця Маріанна Фейтфул. Вони познайомилися у 1964-му, на вечірці, влаштованій "Стоунз" — Джаггера одразу привабила краса та природна аристократичність та витонченість Фейтфул. Також його зацікавило походження Маріанни – одним із її предків по материнській лінії був Леопольд фон Захер-Мазох.

Їхній роман розвивався не дуже стрімко — Маріанна на той час зустрічалася з лондонським галеристом Джоном Данбаром і була досить холодна в спілкуванні з Міком, який до того ж пролив на неї келих вина при першій зустрічі. Тим не менш, Джаггер не приховував своїх почуттів, а після того, як тодішній менеджер "Стоунз" Ендрю Луг Олдхем взявся зробити з Фейтфул поп-зірку, написав з Кітом Річардсом для Маріанни її перший хіт, зворушливу меланхолійну баладу "As Tears".

Маріанна справді стала зіркою, вийшла заміж за Джона Данбара, але вже через рік розлучилася з ним і почала зустрічатися з Джаггером. Завдяки впливу Маріанни Джаггер у другій половині шістдесятих став більше цікавитись літературою, кіно, театром та живописом. Якби не Маріанна, Джаггер ніколи не написав би такої пісні, як класична "Sympathy for the Devil", до того ж Фейтфул була співавтором "Sister Morhine" з одного з найголовніших альбомів "Ролінг Стоунз", платівки "Sticky Fingers". Балада "Wild Horses" з того ж альбому теж була натхненна Маріанною — за легендою, саме вона вимовила Міку фразу "wild horses couldn't drag me away" ("дикі коні не змогли забрати мене"). Це були перші слова Фейтфул, сказані після того, як вона повернулася з того світу — Маріанна опинилася в комі на кілька днів після передозування наркотиками. Це сталося в Австралії, куди вони разом із Міком прилетіли на зйомки фільму "Нед Келлі". Можливо, передозування було свідомим – їхні стосунки з Джагерром на той час уже були не найкращими.

Мік розлучився з Маріанною після завершення зйомок – тепер йому вже не потрібно було приховувати від неї роман із чорною американською співачкою та актрисою Маршою Хант. Марша, зухвало сексуальна каліфорнійка, опинилася в Англії кількома роками раніше і вже встигла вийти заміж за клавішника групи The Soft Machine Майка Ретліджа – головним чином для того, щоб продовжити візу. Тоді ж вона мала короткочасні інтрижки з "батьком" британського блюзу Джоном Майаллом і майбутньою суперзіркою англійського глем-року Марком Боланом. Майал присвятив Марші пісню "Brown Sugar" — через кілька років вийде набагато хітовіша пісня "Стоунз" з такою ж назвою, теж натхненна Хант.

У 1968-му Хант уже прославилася на лондонській театральній сцені, блищачи у мюзиклі "Волосся" — саме вона приковувала до себе увагу публіки, хоча вимовляла лише кілька рядків тексту за всю виставу. Мік запропонував Марші позувати для реклами нового синглу "Стоунз", розгульного рок-номера "Honky Tonk Women", проте Хант, за її словами, не хотілося виглядати так, ніби її "мали всі учасники гурту". Вона відмовилася, але це було початком відносин з Джаггером, якого Хант вважала "чарівно сором'язливим" — відносин, що тривали трохи менше року.

Саме Марша народила Міку його першу дитину, дочку Каріс. Джаггер і Хант ніколи не планували одружуватися — було вирішено, що Мік буде "батьком на відстані". Джаггер був і залишається у близьких стосунках зі старшою дочкою – крім іншого, він платив за її навчання у приватній школі та університеті, а потім вона неодноразово працювала у команді "Стоунз", починаючи з підготовки документального фільму про групу наприкінці вісімдесятих. Джаггер був присутній не тільки на випускному дочки в університеті, а й на її весіллі, і навіть чергував у пологовому будинку, коли Каріс народжувала первістка.

Мік не одружився ні з Маріаною, ні з Маршею, тому великою несподіванкою було його одруження зі згаданою Б'янкою Масіас у 1971-му. Весілля відбулося на Лазурному березі при великому скупченні журналістів та друзів-музикантів – "ролінги" якраз поїхали надовго до Франції, рятуючись від непомірних податків. Мік і познайомився з Б'янкою у Парижі, ще до переїзду. Б'янка вивчала у Франції політологію – у дівчини ще залишався час на тусовки, і одного разу вона потрапила на вечірку після концерту "Стоунз". Пристрасть між Б'янкою та Міком виникла відразу ж – вони вперше побачили один одного у вересні 1970-го, а весілля відбулося вже у травні наступного року, наречена була на четвертому місяці вагітності.

Їхній восьмирічний шлюб був чуттєвим і зворушливим, зі своїми драматичними моментами. Наприклад, коли в столиці Нікарагуа Манагуа, рідному місті Б'янки, стався землетрус, що забрав тисячі життів, Джаггер у січні 1973-го став ініціатором благодійного концерту "Ролінг Стоунз" – першого в цій якості для гурту, який до цього був не надто щедрим на подібні акції. З того часу Б'янка активно займалася саме благодійністю і водночас відвідувала всі найгламурніші вечірки Нью-Йорка – а також вважалася музою Енді Воргола. У 1978-му вона подала на розлучення – останньою краплею стало нове захоплення Джаггера, модель Джеррі Голл.

Джеррі була родом з Техасу, виросла в передмісті Далласа, в юному віці вирушила підкорювати Париж — і стала однією з найпопулярніших моделей у бізнесі. У 1975-му Голл знялася для обкладинки альбому гурту "Roxy Music" "Siren" — тоді ж почався її роман із лідером гурту Браяном Феррі, одним із найстильніших чоловіків у музичній індустрії. Мік успішно вкрав Джеррі у Феррі, який збентежився від такого повороту подій – йому нічого не залишалося, крім як висловити свої гіркі почуття в пронизаному тугою альбомі "The Bride Stripped Bare" 1978-го року.

Союз з Джеррі був напрочуд стабільним і тривалим – пара навіть влаштувала весільну церемонію на Балі у 1990-му. Церемонія була неофіційною – через дев'ять років Високий суд Лондона визнав шлюб недійсним. На той час Джеррі вже пішла від Міка – не вибачивши йому зради з бразильською моделлю Лусіаною Хіменес, яка народила від Джаггера дитину. Сама ж Джеррі стала матір'ю чотирьох дітей Міка, двох дочок та двох синів. Ще коли Джаггер та Голл вважалися парою, Мік на початку дев'яностих таємно зустрічався з Карлою Бруні, майбутньою першою леді Франції.

З початком нового століття Джаггер завів чергові тривалі та чуттєві стосунки – з американською моделлю та дизайнеркою Л'Рен Скотт. Цей роман тривав довгі тринадцять років – аж до несподіваного самогубства Скотт у березні 2014-го. Тоді Мік, який вважав її не лише коханкою, а й найближчим другом, щиро дивувався і сильно сумував з приводу трагедії – тієї весни "Стоунз" довелося скасувати кілька концертів, що траплялося вкрай рідко. Своє майно у кілька мільйонів доларів Скотт заповіла Джаггеру. Зараз Мік зустрічається з американською балериною Мелані Гемрік – вона народила йому дитину 2016-го.

Джаггер у кіно

Особлива харизма Міка не могла не залучити режисерів. Вперше Джаггер знявся в кіно в 1968-му, в картині Дональда Кеммелла і Ніколаса Роуга "Вистава" ("Performance"), що тепер вважається культовою класикою британського кіно. Мік зіграв якусь таємничу і дуже дивну рок-зірку на заході слави на ім'я Тернер, яка веде спосіб життя пустельника в лондонському особняку.

За сюжетом, Тернер живе там із двома дівчатами, вдається до похмурого неробства і впивається атмосферою розкішного декадансу. Одну з кімнат герой Джаггера здає заради розваги – і одного разу до нього вселяється лондонський ганстер, який рятується від відплати своїх дружків-бандитів. Джаггер ідеально підходив для цієї ролі – до того ж, на той час ніхто не знав, наскільки образ загадкового Тернера, що втрачає зв'язок з реальністю, близький самому Міку, і чи є між ними насправді щось спільне. Реальний Джаггер на той час цілком міг перетворитися на свого героя за дуже короткий час – хто ж міг наприкінці шістдесятих подумати, що попереду ще багато десятків років блискучої активної кар'єри. Не можна так само не згадати чудову музику, що звучить у фільмі – саундтрек "Performance" може похвалитися однією з найкращих сольних пісень Міка, натхненною та багатослівною "Memo From Turner". Джаггер – не тільки найбільший фронтмен, а й найяскравіший вокаліст з особливим, "театральним" підходом до виконання, якщо розповідь у пісні йде від першої особи. І в "Memo From Turner" (як і в багатьох класичних номерах "Стоунз"), ця чудова якість Джаггера-вокаліста виявляється повною мірою.

Наступна картина, в якій знявся Мік — вже згаданий "Нед Келлі" про знаменитого австралійського розбійника дев'ятнадцятого століття, такого собі "Робіна Гуда" з буша. Картина не вважалася особливо вдалою ні у рік появи на екрані, 1970-му, ні в наступні десятиліття. Якщо у випадку з "Виставою" образ справжнього Джаггера лише посилював образ його кіногероя, то в "Неді Келлі" все було навпаки — глядачі бачили на екрані не бушрейнджера часів колонізації Австралії, а сучасну рок-зірку, яка намагається щосили не бути схожою на себе. Тим не менш, час ушляхетнив цей фільм — зараз не можна не відзначити прекрасну операторську роботу і неспішну, не розраховану на ефектність манеру оповіді.

Тоді, у 1970-му, Джаггер навіть не з'явився на прем'єрі "Неда Келлі" — у його акторській кар'єрі була перерва, що тривала довгі роки. У дев'яностих Мік знявся в не надто примітному фантастичному бойовику "Freejack" і майнув у військовій драмі "Схильність". Але вже у новому столітті Джаггер з'явився у кількох картинах, гідних його легендарного статусу. У першій з них, "Людина з Єлисейських полів" 2001-го року, Мік грає загадкового, диявольськи привабливого господаря ескорт-фірми "Єлисейські поля" Лютера Фокса — одного разу Лютер пропонує роботу у фірмі письменнику-невдасі Байрону Тіллеру (Енді Гарсіа). У результаті спостерігати за дуетом Джаггера і Гарсіа, спокусника та жертви, було суцільним задоволенням.

В останньому на сьогодні фільмі зі своєю участю, "Спалена помаранчева брехня" ("Burnt Orange Heresy") 2019-го року, Мік зіграв схожого персонажа — цього разу ще більш аристократичного, навіть зловісного містера Джозефа Кессіді, арт-дилера. Більшість глядачів знову бачили в цих образах тільки самого сера Міка Джаггера – найбільшу рок-зірку, людину насправді ще більш таємничу та незбагненну, ніж її кіногерої – але тепер це йшло лише на користь загальному враженню від картин.