Місце, де народжується музика. Легендарні студії звукозапису, без яких важко уявити сучасний рок

Студія "Electric Lady Studios"

Отже, документальний фільм режисера Джона Макдермотта під назвою "Electric Lady Studios: A Jimi Hendrix Vision" буде присвячений процесу створення студії в богемному районі Грінвіч-Віллідж на Мангеттені — "Електрик Леді" була першою в історії комерційною студією звукозапису, що належить популярному музикантові.

В принципі, у наш час будь-хто може записати альбом у домашніх умовах, маючи під рукою мінімум – комп'ютер і мікрофон. Але навіть зараз, з усіма можливими комп'ютерними програмами та технологіями, результат не зрівняється з плодом роботи у професійній студії – з її мікшерним пультом, акустикою, тими ж ретельно обраними мікрофонами та атмосферою. Ну а в той час, наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих, тільки люди на кшталт Пола Маккартні могли дозволити собі розпочати запис сольного альбому у власній вітальні – маючи під рукою інструменти та чотиридоріжковий магнітофон. Більшість популярних музикантів наприкінці шістдесятих володіли чимось подібним до домашньої студії – але вони підходили, як правило, лише для того, щоб записувати демо.

Джимі Гендрікс, не тільки гітарист від Бога, а й перфекціоніст до мозку кісток, був буквально одержимий звукозаписом та процесом роботи в студії. Він дуже швидко опанував багато премудростей роботи звукоінженера і саундпродюсера вже під час роботи над своїм першим альбомом, дебютною платівкою тріо The Jimi Hendrix Experience під назвою "Are You Experienced" — у лондонських студіях "De Lane Lea" та "Olympic". На час запису другого альбому "Axis: Bold as Love", що вийшов наприкінці 1967-го, Джимі вже дуже активно втручався в дії Часа Чендлера, який номінально значився як продюсер — ну а до наступного року, коли почалася робота над амбітним проектом під назвою "Electric Ladyland", подвійною платівкою, що являла собою справжнє звукове полотно і "фільм для вух", Гендрікс вже повністю контролював процес запису.

Але ця робота над альбомом "Electric Ladyland" обходилася Джимі в астрономічні суми — запис тривав близько року в студіях Лондона і Нью-Йорка, і саме тоді Гендрікс почав подумувати про те, щоб або купити, або побудувати власну студію. Це мало бути місцем, в якому не тільки існувала б можливість цілодобово записувати новий матеріал – у студії музикант хотів зустрічатися з друзями, джемувати до світанку і просто чудово проводити час у сприятливій для цього обстановці.

У 1968-му Гендрікс разом зі своїм менеджером Майклом Джеффрі став власником клубу під назвою "Generation" у Грінвіч-Віллідж — на той час він часто грав там у неформальній обстановці з артистами, які виступали в клубі. Постійний звукорежисер Джимі, Едді Крамер, порадив Гендріксові переробити щойно куплене приміщення клубу в студію – Джимі з ентузіазмом ухопився за цю ідею.

Тут же був запрошений молодий і прогресивний архітектор і фахівець з акустики Джон Сторік, який одразу взявся за роботу – але переобладнання приміщень та будівництво студії обійшлося у суму, набагато більшу, ніж уявляв Гендрікс, до того ж на це знадобилося вдвічі більше часу, ніж планувалося спочатку. Справа ускладнювалася тим, що під час будівельних робіт йшли сильні зливи, крім цього виявилося, що під будівлею знаходиться приплив підземної річки — але все-таки до літа 1970-го будівництво "Electric Lady Studios" було завершено.

Дизайн приміщень повністю відповідав баченню Джимі та його побажанням – круглі вікна, лампи, що випромінюють світло всіх можливих кольорів. Декілька поверхів студії все ще нагадували нічний клуб — але тут збиралися в першу чергу не з метою розслабитися, а для того, щоб як слід попрацювати. "Електрик Леді" була оснащена найсучаснішим обладнанням, але Гендрікс, на жаль, встиг лише близько двох місяців попрацювати у стінах свого дітища.

Тоді Джимі корпів над записом свого четвертого альбому. Імовірна платівка під робочою назвою "First Rays Of the New Rising Sun", як і "Electric Ladyland" у 1968-му, обіцяла бути подвійною. Гендрікс вже майже два роки не випускав нових студійних записів – він відчайдушно шукав нову мову та нові форми музичного самовираження, часто залишаючись незадоволеним результатами своїх пошуків та експериментів.

Але того літа Джимі, здавалося, нарешті намацав нову золоту жилу. У його свіжоствореній музиці було набагато більше фанку та чорних впливів — дався взнаки досвід гри з барабанщиком Бадді Майлсом, результати співпраці з яким можна було почути на чудовому концертному альбомі "Band of Gypsys", що вийшов навесні 1970-го). Але все одно будь-які впливи і стилі Джимі переінакшував на свій неповторний манер — в музичному калейдоскопі Гендрікса, що захоплює дух, було дуже важко розрізняти окремі кольори.

У серпні 1970-го Джимі повністю записав у своїй студії ще чотири номери для свого нового альбому – а наприкінці місяця нарешті відбулося урочисте відкриття "Electric Lady Studios" та вечірка з цього приводу. Відразу після цього Гендрікс відлетів до Європи – виступати на фестивалі, що проводився на англійському острові Вайт. У вересні музикант помер у Лондоні. Пісні, над якими Джимі працював перед смертю, побачили світ вже наступного року, на платівці під назвою "Cry of Love".

Але, звичайно, студія не пустувала в сімдесятих – тут Стіві Вандер записував свої перші "дорослі" альбоми (зокрема, платівки "Music of My Mind" та "Talking Book"), тут Джон Леннон та Девід Боуї записали спільну пісню "Fame", яка стала хітом номер один у Штатах. У студії в перше десятиліття її існування записувалися "Led Zeppelin", "Blondie", Патті Сміт та Лу Рід, а у вісімдесятих та дев'яностих – "The Clash", "AC/DC", "The Cars" та Карлос Сантана. У двадцять першому столітті "Електрик Леді" облюбували репери, схильні до експериментів — D'Angelo і The Roots, а нещодавно свої нові альбоми в студії записували Тейлор Свіфт і "Ролінг Стоунз".

Студія "Abbey Road"

Взагалі-то знаменита лондонська студія "Еббі-Роуд" спочатку називалася "EMI Recording Studios", а в "Еббі-Роуд" її перейменували лише у сімдесятих, вже після виходу знаменитого альбому "Бітлз", який був записаний у студії, і який так і називався — "Abbey Road". "Бітлз" записали в "EMI Recording Studios" (що знаходилася за адресою Еббі-Роуд, 3) більшість своїх пісень. Саме тут, влітку 1962 року бітлів прослуховував їхній майбутній саундпродюсер Джордж Мартін, і тут же у вересні того ж року вони записали свій перший сингл, пісню "Love Me Do". "Бітлз", що приїхали з Ліверпуля, вперше записувалися в настільки професійно оснащеній студії — і (хоч і намагалися не подавати виду) були дуже схвильованими. Це хвилювання і навіть боязкість досі дуже навіть чути у згаданій "Love Me Do" — тільки послухайте, як співає цю фразу "Love me do-oo" Пол Маккартні перед програшем Джона Леннона на губній гармоніці.

На середину шістдесятих "Бітлз" вже були повновладними королями поп-музики – у світовому масштабі. Їхній контракт із лейблом "EMI" передбачав, що бітли могли знаходитися необмежену кількість часу в студії лейблу на Еббі-Роуд. Вже до 1966-го року бітли зрозуміли, що їхнє покликання – саме запис нової музики в найвигідніших умовах із усіма максимально вражаючими результатами. Так народився культовий альбом "Sergeant Pepper's Lonely Hearts Club Band" — і ніхто з музикантів, ні до, ні після, ще не використав усі можливості студійного звукозапису з такою фантазією, що межує з пустощами.

"Бітлз" фактично днювали та ночували у студії на Еббі-Роуд, яка стала їхнім другим домом. Іноді, як під час запису того ж "Сержанта Пеппера", Джону Леннону могло стати погано — через вживання речовин, що розширюють свідомість. У таких випадках Джордж Мартін виправджував Джона на дах, щоб той подихав свіжим повітрям і помилувався зірками — і Леннон, прийшовши до тями, повертався в студію номер 2 — для того, щоб записати несамовиту партію вокалу для епічної пісні "A Day in the Life".

У той же час, коли "Бітлз" записували на студії свого епохального "Сержанта", по сусідству з ними "Pink Floyd" працювали над своїм дебютним альбомом "Piper at the Gates of Dawn" — і якщо "Сержант" був колективною звуковою п'єсою, що ідеально відображає час, то "Волинщик" був геніально навіженим твором музикантів (насамперед – лідера групи Сіда Барретта), яким для втілення своїх божевільних ідей потрібні були лише адекватні та професійні звукоінженери.

До речі, одного разу ті ж бітли втомилися від звукового високого професіоналізму – і записали один із найкращих треків "Білого альбому" (платівки 1968-го року, що послідувала за "Сержантом") не в просторій студії номер 2 – а в крихітній підсобці, в якій зберігалися інструменти. Так народилася "Yer Blues", одна з найбільш драйвових та відчайдушних записів гурту. Студія, одна з найідеальніших у світі, функціонує досі.

Студія "Sound City" у Лос-Анджелесі

У Лос-Анджелесі, одному з двох центрів рок-музики західних штатів (поряд із Сан-Франциско), було достатньо відмінних студій звукозапису – але тільки "Sound City" могла похвалитися таким чудовим звучанням барабанів. Насправді, до того, як у 1979-му Том Петті та його гурт "The Heartbreakers" записали в цьому запльованому і брудному на перший погляд приміщенні свою платівку "Damn the Torpedoes", барабани в поп-музиці звучали не так, як треба — тобто зовсім не так, як у реальному житті.

Звук ударної установки — перше, на що звертає людина, яка хоч щось розуміє в записі "живої" групи, а саме людей, які створюють загальне полотно саунду буквально своїми руками, ногами та інтуїцією. У бетонному, вистеленому килимами приміщенні "Sound City" барабани звучали ідеально — і найкращим доказом цього був другий альбом "Нірвани", платівка "Nevermind". Тим не менш, невимушена та максимально розслаблена атмосфера "Саунд Сіті" сприяла запису і таких переважно акустичних шедеврів, як альбом Джонні Кеша "Unchained" у дев'яностих.

У 2017-му році, після кількох років забуття, студія знову відкрилася для всіх охочих – хоча знаменитий мікшерський пульт із "Sound City" тепер належить екс-барабанщику "Нірвани" та лідеру "Foo Fighters" Дейву Гролу. Пульт-скарб знаходиться в його власній студії під назвою "606".