"Мегалополіс" на старті. Чому Коппола - великий режисер і які його фільми були незаслужено забуті

26 вересня в українському прокаті виходить фільм "Мегалополіс" — перший фільм 85-річного метра Френсіса Форда Копполи за 13 років

Френсіс Коппола та Адам Драйвер на прем'єрі фільму "Мегалополіс"

У картині в головній ролі архітектора з майбутнього, який перебудовує Нью-Йорк, знявся Адам Драйвер — можливо, тому про новий фільм режисера говорять більше і голосніше, ніж зазвичай. Згадуючи про Коппола, досі насамперед говорять переважно про його класичних "Хрещених батьків" і грандіозну військову драму "Апокаліпсис сьогодні". Деякі останні фільми майстра взагалі опинилися залишені без належної уваги — ми переглядаємо шедеври Копполи, які залишилися в тіні.

"Розмова" (1974)

Цей фільм вийшов на екрани в той самий рік, що і друга частина "Хрещеного батька", і останній абсолютно затьмарив і затулив собою "Розмову", не менш чудову картину, яка теж витримала перевірку часом. І потім, у "Розмові" абсолютно чудово зіграв Джин Хекмен. Роль Гаррі Кола, приватного фахівця з систем спостереження, тобто з прослуховування, одна з найкращих у кар'єрі легенди Голлівуду — але знову ж таки, кажучи про Гекмена, згадують, звісно ж, "Французького зв'язкового", "Міссісіпі у вогні", і "Непрощеного". А як же "Розмова"?

Тим часом, цей самий Гаррі Кол — особливий персонаж. Так, він великий професіонал у своїй справі, здатний підслухати і записати розмову з будь-якого місця, а потім у призначений час передати плівки замовнику. Героя Гекмана, педантичної і жорсткої до інших і до себе людини, абсолютно не цікавить тема розмов, які він записує, — як і подальша доля учасників бесіди. Його цікавить тільки якість запису.

Але Кол — ще й дуже віруюча людина, яка навіть регулярно ходить на сповідь. Ще за всієї своєї холодності та стриманості (а може, і завдяки їм) Кол подобається жінкам — а ще вечорами він подовгу захоплено грає на саксофоні, підігруючи платівкам Джеррі Маллігана зі своєї колекції.

Одного разу він записує розмову закоханої пари, що гуляє колами на жвавій площі, — плівки Кол мав віддати замовнику, директору якоїсь фірми, особисто в руки. Саме тому він відмовляється передати їх помічникові (Гаррісон Форд задовго до світової слави), коли директора не виявилося на місці. Тут-то і починаються душевні метання героя Хекмена, у якого загострюється параноя і виявляється совість.

Фільм, хоч і без розмаху "Хрещеного батька", вийшов не менш напруженим, з тими ж моральними дилемами, знятими крупним планом. І так, у 1974-му фільм разом із другою частиною "Хрещеного батька" висувався на "Оскар" — виграв останній, Коппола примудрився програти самому собі.

"Від щирого серця" (1982)

Через три роки після монументального шедевра "Апокаліпсис сьогодні" на екрани вийшов черговий фільм Копполи — тиха (якщо не брати до уваги сварок коханців) і затишна мелодрама під назвою "Від щирого серця". Дія відбувається в Лас-Вегасі — ось тільки справжнього Вегаса в картині ви не побачите. Фільм повністю знятий на майданчиках копполівської студії "Zoetrope Studios" — і ці намальовані заходи сонця над пустелею з кактусами тільки приводять у чисте розчулення, з огляду на всі реалістичні та масштабні сцени у військовому "Апокаліпсисі".

Сюжет теж здається намальованим, причому мало не дитиною — щоправда, старанно, а не кострубато. Перша реакція — ну як міг на той час уже практично великий Коппола взятися за таку банальщину? Механік Хенк (Фредерік Форрест, той самий Джей "Шеф" Хікс з "Апокаліпсису") і Френні, яка працює в турагентстві (Тері Гарр, пам'ятаєте безглузду подругу героя Дастіна Хоффмана з "Тутсі"?) святкують п'ятирічну річницю спільного життя. Ну як святкують — Френні повертається додому першою, а Хенк, поки його дівчина приймає душ, змушений підбирати продукти, які вона впустила з пакета біля ґанку, мити посуд і самостійно готувати вечерю. А Френні не хоче вечеряти вдома, вона хоче в місто — ну а Хенк бажає лишитися вдома і пограти на трубі, а Френні лізе до нього з обіймами і тим самим порушує його особистий простір.

Словом, коханці сваряться. Френні, мовляв, перестала стежити за собою, Хенк теж розтовстів, і взагалі обидва винні у всіх смертних гріхах. Вони таки вирушають у місто, той самий споруджений Копполою декоративний Лас-Вегас — не разом, а порізно — і кожен у той самий вечір знаходить Істинне Кохання. Френні — офіціанта Рея, який видає себе за піаніста, а Хенк — циркачку Лейлу з вуличного намету (як завжди чудова на тому етапі своєї кар'єри Настасья Кінскі). Рей хоче відвезти Френні на Бора-Бора, Лейла виконує номери для Хенка на капоті машини в штучній пустелі, а наступного ранку… Можна легко уявити, чим все закінчується.

Над усім цим — чудовий саундтрек, приджазовані пісні, заспівані культовим Томом Вейтсом і Крістал Гейл (це був останній раз, коли Вейтс виступав у ролі "звичайного" співака, а не музиканта, який заново винаходив тугу і відповідну їй музику). І що відчуває при цьому глядач? Що його надули? Підсунули обгортку замість цукерки, хоча він не хотів ні того, ні іншого? Ні. Від перегляду залишається дивне і чудове відчуття — ні, не чудової простоти, а геніальної помилки майстра. Хоча, може саме так генії дають собі відпочити.

"Клуб "Коттон" (1984)

Легендарний клуб "Коттон" насправді існував — і це був не просто нью-йоркський нічний клуб, а справжня Мекка джазу в двадцятих і тридцятих роках минулого століття, тобто в той час, коли джаз був зовсім молодим і дико модним. Так, це був час "сухого закону", гангстерів, Великої депресії та расової сегрегації — але тоді ж на сцену шикарного "Коттона" виходили великий Дюк Еллінгтон зі своїм оркестром, Каунт Бейсі, Фетс Уоллер, Кеб Келловей, Біллі Голідей та багато, багато інших. Виступали практично виключно чорні музиканти — але в сам клуб чорним було потрапити не можна.

Коппола, звісно, не міг обійтися без джазу у фільмі — але актори, які зображують, скажімо, того самого Еллінгтона або Келловея, з'являються в картині буквально на кілька секунд. Фільм зовсім не про музику — навпаки, якщо Коппола і зняв у своїй кар'єрі щось, що можна було б якось порівняти з першими частинами "Хрещеного батька", то "Клуб "Коттон" був саме цим. Так, головний герой на ім'я Майкл Дуайр (Річард Гір в одній зі своїх найкращих ролей) грає музиканта, який грає джаз на корнеті, — і мріє виступити в недосяжному для нього "Коттоні". Але завдяки фатальній випадковості він потрапляє у світ гангстерів — просто тоді, коли інстинктивно рятує життя якомусь Голландцю Шульцу, коли того намагаються вбити в тому закладі, в якому грав Дуайр.

Шульц, який, звісно ж, виявляється бандитом, оголошує себе боржником Дуайра — але насправді музикант стає просто хлопчиком на побігеньках у гангстера, хоч і шикарно одягненим. А ще закохується в ту дівчину, яку гангстер вважає своєю — а та відповідає Дуайру палкою взаємністю.

У фільмі є і гангстерські розбірки, і вкрай жорстокі сцени — так, після однієї різанини на щоки красунь з люстри падають краплі крові. Але той факт, що "Клуб" знято в середині оптимістичних вісімдесятих, та ще й на основі коміксу, вирішує багато чого — по-перше, це один із найстилістичніших стилістично вивірених фільмів Кополи, а по-друге, справедливість тут тріумфує у найнахабніший спосіб. І так, слід віддати належне Гіру — соло на корнеті він виконував сам.

"Дракула" (1992)

Цей фільм — особливий випадок. "Дракула" Копполи був кінохітом на початку дев'яностих — і взагалі дивним чином став дуже доречним тоді, в "гранжеві" часи. Але знімаючи картину, Коппола, здавалося, сам вампірським чином помолодшав років на двадцять — складалося абсолютно виразне враження, що "Дракула" зроблений якимось молодим, модним і амбітним режисером. І тим більше було незрозуміло, як співвідносити фільм з іншими роботами майстра — "Дракула" так і залишився осторонь від його канону.

Успіху сприяли зірки нового покоління — блискучий Гері Олдмен, зовсім молоді Вайнона Райдер і Кіану Рівз. Але у фільмі всю свою акторську міць продемонстрував і 55-річний на той час Ентоні Гопкінс, а ще нарешті на повний кінематографічний зріст став уже згаданий Том Вейтс, який зіграв одну зі своїх найпам'ятніших та найбільш "фрікових" ролей у кіно. Крім того, Копполі вдалося зняти пронизливу, нехай і страшну казку про кохання — можливо, одну з найбільш вражаючих в історії кіно. Звісно, це далеко не перша спроба екранізувати роман Брема Стокера (ще 1931 року в ролі Дракули відзначався міфічний Бела Лугоші), але найточніша і вочевидь найбільш натхненна.

Так-так, не секрет, що насправді більшість вампірських фільмів — пекучі любовні історії, в яких все "вампірство" може бути тільки приводом для безсоромно високого градуса романтики. І фільм "Копполи" — ще одне тому підтвердження. Смак фільму, який залишатиметься стійким, відчувається з перших кадрів — у п'ятнадцятому столітті граф Влад Дракула (Олдмен) змушений вирушити на битву з турками, залишивши свою гаряче кохану дружину Єлизавету (Райдер). Повернувшись додому з перемогою, Дракула застає Єлизавету мертвою, проклинає Бога і стає вампіром — ну а вже в 19-му столітті знову знаходить свою Єлизавету, тільки тепер уже в особі Міни (знову Райдер), нареченої агента з нерухомості Джоната Харкера (Рівз).

У фільмі безліч моментів, класичних рівно настільки, що вони могли бути придатні не тільки для цитування, а й для пародії (зовсім як у "Хрещеному батьку"). Це і максимально чуттєві моменти Міни в ліжку з Дракулою з церемоніальними укусами, і акти екзорцизму у виконанні професора Ван Хельсинга (Ентоні Гопкінс), і завивання і голосіння заточеного в дурдомі Ренфілда (Вейтс), попередника героя Рівза. Ще одне класичне кіно, про яке зараз чомусь рідко згадують, коли мова заходить про Френсіса Форда Коппола.

"Молодість без молодості" (2007)

Можливо, це найдивніший фільм у кар'єрі режисера. Ніколи Коппола ще не брався за таку звивисту історію, абсолютно відірвану від реальності — куди там буденним вампірам.

З перших кадрів ми маємо справу з літнім професором лінгвістики Домініком Матеєм (чудовий Тім Рот в одній з небагатьох своїх головних ролей) — він до сих пір не може забути кохання своєї молодості і всього життя Лауру (Александра Марія Лара), а ще він страждає від думки про те, що так і не встигне завершити працю свого життя. Ця праця — книга про походження мов, у якій професор намагається дістатися до самих витоків, сподіваючись у такий спосіб розкрити ледь не всі таємниці буття.

І тут починаються речі, що вражають уяву, і справжня жанрова свистопляска — можна подумати, що Коппола на той момент був режисером-дебютантом, який щосили намагався здивувати глядача всіма відомими йому фокусами. Професор збирається накласти на себе руки на Великдень у Бухаресті (фільм знято за книжкою румунського письменника Мірчі Еліаде), але в нього влучає блискавка просто посеред жвавої вулиці. Він дивом не гине — але, одужуючи в лікарні, він являє лікарям ще одне диво. Тепер йому на вигляд років сорок, у нього виросли нові зуби — а ще у професора Матея з'явився двійник, видимий йому одному.

Що ще? Через багато років Домінік, який анітрохи не змінився, зустрічає на гірській дорозі в Швейцарії дівчину, як дві краплі води схожу на його Лауру, тільки її звуть Вероніка (знову Алекасандра Марія Лара). Біля Вероніки теж вдаряє блискавка, але вона не обпалена — от тільки вона починає говорити спочатку санскритом, потім давньоєгипетською, вже як дівчина на ім'я Рупіні. Далі переказувати сюжет немає сенсу — головне те, що ми раптом починаємо спостерігати ще одну красиву історію кохання, зняту режисером.

Шкода, що Коппола не знімає серіали — з цього двогодинного фільму міг би вийти справжній серіальний хіт. Втім, у нульових час подібних серіалів ще не настав — натомість глядач залишився в легкому подиві. Як, мабуть, і сам Коппола, від створеного ним кінозлочину. У найкращому сенсі.