Медалі як показник. Як оцінювати виступ України на Олімпіаді у Токіо

8 серпня завершились Олімпійські ігри в Токіо. Українці вибороли 19 медалей: одну золоту, 6 срібних та 12 бронзових. "ДС" розібралась, як оцінювати виступ українських спортсменів, що не так з підготовкою та фінансуванням, і як покращити результати в Парижі у 2024 році

Медалі — це показник

З одного боку, в Міністерстві спорту праві: 19 медалей — це успіх. Як мінімум це більше, ніж на попередній Олімпіаді (у Ріо Україна виборола 11 нагород). Але з іншого боку, претендували ми на значно більшу кількість медалей іншого ґатунку, тому присмак розчарування лишився. І думки про те, що ще 23 спортсмени зупинились за крок від нагород, не втішають.

Четверті місця не говорять про силу чи перспективу, йдеться про проблеми з психологією. Про цю проблему уже не перший рік говорить тренер збірної України з карате Антон Нікулін. Атлети не отримують відповідної психологічної підтримки. Через це часто у вирішальний момент "ламаються" і не показують результату, на який здатні. Нікулін намагається працювати зі спортсменами в цьому напрямку, проте це скоріше виняток, ніж правило серед наставників.

Провальна робота федерацій

Міністр спорту, підсумовуючи Олімпіаду, сказав, що його відомство забезпечило все, що просили федерації. Тут і криється одна з проблем розвитку українського спорту. Деякі федерації, до прикладу "боротьбисти", зробили висновки з попередніх невдач і показали результат. А головне — окрім переможців та призерів у них є ті, хто готові вже завтра їх замінити. Федерація з карате взагалі стала зразком роботи — як зі спортсменами, так і з вболівальниками, а відсоток їхньої результативності вражає. З трьох спортсменів, які кваліфікувались, двоє привезли медалі. Хоча кваліфікуватись представникам Європи було дуже важко через високу конкуренцію.

Найменша кількість спортсменів на Олімпіаді (усього 157) та дискваліфікації через не здані вчасно допінг-проби – це проблема організаційної роботи у федераціях. Саме функціонери мають слідкувати за всіма організаційними моментами.

Чи достатньо фінансування

На суб'єктивну думку автора — так, фінансування достатньо. Проблема не в кількості грошей, а в тому, як їх витрачають. У нас явні проблеми з розставлянням пріоритетів, якщо замість тренера на Олімпіаду їде керівник федерації.

Звичайно, можна себе тішити заголовками в ЗМІ про те, що "вперше завоювали медаль" чи "українці будуть представлені у фіналі". Але такі досягнення — не показник стабільного розвитку жодного виду спорту. Потрібно мати базу, достойну заміну, перспективу.

Містам і громадам теж варто подумати над тим, як вони стимулюють розвиток спорту на місцях. Для прикладу, із восьми спортсменів, які представляли Львівщину троє привезли нагороди. 10 спортсменів, які представляли Полтавщину, привезли чотири медалі. Це результат не тільки державної підтримки, а й дій місцевої влади. Яскравим прикладом цьому служить Людмила Лузан, яка здобула для Полтавщини бронзу і срібло. Вона уродженка Івано-Франківська і саме там починала займатись, але змінила область через якість підтримки.

Умови для тренування

Хороші умови для тренування, хай і не для всіх видів спорту, в Україні є. Троє важкоатлетів з інших країн, які стали призерами Олімпіади, готувались саме в нашій країні. До нас приїжджають збірні інших країн на тренувальні збори (наприклад, спортсмени, що займаються вільною боротьбою).

Звичайно, в Україні є достатньо проблем. У нас мало басейнів, не вистачає критих манежів, щоб тренуватись взимку, немає належної реабілітації. Проте, якщо у федерації немає можливості забезпечити тренування вдома, зазвичай спортсменам оплачують збори за кордоном. Усі топові українські атлети отримали потрібну підтримку. Проте цих атлетів стає все менше. Наша система підготовки перестала давати результат, в країні все менша конкуренція і менше топових спортсменів.

Варто зрозуміти, що вимагати від центральної влади підтримувати всіх — не зовсім правильно. Держава займається професійним спортом, спортом високих досягнень. Якщо людина досягає певного рівня і переходить у збірну, тоді вона отримує державну підтримку. До цього часу підтримка і розвиток спортсменів – це робота федерацій, органів місцевого самоврядування та спортивних організацій.

Спортсмени закриті для загалу

Спортсмен — це бренд. Але більшість наших атлетів цього не розуміють або не хочуть визнавати. Розвиваючи свій бренд, вони можуть залучити додаткові кошти як для свого життя, так і підготовки, а також — звернути більше уваги на спорт і його проблеми. Зміни творять особистості. Білодід, Горуна, Харлан – це ті люди, які вже давно перестали бути просто спортсменами. Вони — бренд українського спорту.

На жаль, більшість атлетів не готові до пильної уваги — як з боку ЗМІ, так і з боку звичайних вболівальників. Виходить замкнене коло: спорт не може розвиватись тільки коштом бюджетного фінансування, а бізнес не буде спонсорувати спортсменів, яких ніхто не знає.

Що робити

Якщо коротко – закрити Фізкультурно-спортивні товариства, реформувати систему підготовки молоді, створити систему спортивних клубів. Зменшення кількості спортсменів на Олімпіаді дуже добре свідчить якраз про падіння конкуренції в Україні й небажання молоді займатись спортом на професійному рівні. Якщо і далі так піде, то ДЮСШ не будуть давати достатньої кількості атлетів, що зможуть боротись хоча б за потрапляння на Олімпійські ігри. У збірних повинні з'явитись штатні реабілітологи та психологи, які постійно будуть працювати зі спортсменами. В ідеалі мають з'явитись і дієтологи, що будуть працювати з атлетами над їхнім режимом харчування. Фрази "тренер каже, що їсти, а що ні" мають відійти у минуле. Від якісного і збалансованого харчування теж залежить готовність організму до навантажень.

Зняти рожеві окуляри

Олімпіада показала, що ми живемо у світі ілюзій та обманюємо як інших, так і себе. Варто перестати говорити про ефективну радянську систему підготовки – світ змінився за 30 років. Варто залучати нових тренерів із сучасним баченням та розумінням спорту, а поняття "відновлення" та "реабілітація" повинні стати основними в роботі. Спортсменам пора зрозуміти, що збільшення доходів залежить від рівня їхньої роботи, а гроші просто так ніхто давати не буде.

Міністерству та федераціям пора зосередитись на головній причині низьких результатів — системі прийняття рішень та управління. Старі кадри, корупція та тотальна закритість — ось що зупиняє розвиток спорту в Україні.

У нас попереду — три роки відбору на Олімпіаду в Парижі, тож висновки треба робити вже зараз. Для прикладу, на наступних Іграх не буде карате, а це мінус потенційні нагороди. Ми можемо вчергове отримати зменшення кількості ліцензій у важкій атлетиці через допінгові скандали. На Олімпіаді в Токіо у нас знову не було командних видів спорту. 157 людей, які поїхали на Ігри, — це наразі верхня межа конкурентоздатних українських спортсменів на міжнародному рівні і якщо ситуацію не виправити, то на наступних змаганнях нас буде ще менше.