Марші з химерами. Що спільного у "Безсмертного полку" і ході пам'яті дивізії SS "Галичина"

Цього року період "победобесної" істерії вийшов відносно коротким, але насиченим. Причому одним з її тригерів дуже до речі виявилася акція в Києві — Марш вишиванок на честь дня створення 14-ї гренадерської дивізії військ SS "Галичина" 28 квітня, на Арсенальній площі. Сенс такої акції міг бути тільки один: ідеологічний бій перед "9 Травня". Але хто його дав і кому — ось питання.

Дурна витівка чи російська провокація?

Реакція росіян і п'ятої колони Кремля в Україні була передбачувана: крики про "українських нацистів" до цих пір не стихли. Чітких ж проукраїнських реакцій не було взагалі. Це і наводить на думку про російську провокацію, що вчинена руками організаторів маршу: "Голосіївської криївки", ВО "Свободи" і що приєдналися до них С14 і "Правого сектора".

На провокацію вказувало і те, що першим і самим інформованим виданням, що анонсували марш, став сайт Strana.ua, який і пізніше лідирував у його освітленні. А, щоб ні у кого не залишилося сумнівів у тому, що марш проходить саме в честь і в пам'ять про бійців SS, було організовано і зіговання для телекартинки.

Як наслідок, інформація про марш звелася до того, що "в центрі Києва прославляли ветеранів SS". Марш відразу засудили представники Німеччини і Ізраїлю — вони не могли його не осудити.

Внутрішні реакції на марш явили звично-скорботне видовище. Зеленський промовчав. Його ОП засудив "прояви пропаганди тоталітарних режимів, зокрема націонал-соціалістичного", а також спроби "переглянути правду про Другу світову війну". Останню тезу було розгорнуто: "Не було і не могло бути ніяких українських інтересів у тому, що нацисти намагалися використовувати людей на захоплених територіях заради своїх цілей. Розгром нацизму був перемогою для нашого народу. Українці разом з іншими народами завоювали право на життя". Під таким коментарем підписався б будь-який Перший секретар ЦК КПУ.

У Верховній Раді пройшов мінішабаш "Безсмертного полку", розіграний силами депутатів ОПЖЗ і "Слуги народу", та так старанно, що навіть Володимир Соловйов його похвалив.

МЗС України теж засудив марш — це був крок на випередження, з тим, щоб перекрити потік засуджувальних заяв, що, в цілому, і спрацювало.

Марш засудили нинішній глава Інституту Національної пам'яті Антон Дробович і його попередник, а нині депутат ВР від "Європейської солідарності", Володимир В'ятрович. Обидва зробили при цьому застереження. Дробович закликав вивчати історію і розбиратися, "чому взагалі з'являлися нацистські добровольчі підрозділи, звідки бралися всі ці корпуси, дивізії, легіони і батальйони, чого хотіли люди, які там служили", а В'ятрович сказав, що "в німецькій і радянських арміях у Другій світовій українці сприймалися однаково — як гарматне м'ясо ", і додав, що різниця, втім, була: мобілізованих у дивізію "Галичина" навчали рік, перш ніж кинути в бій, а новобранців-українців радянської армії, що наступала, кидали в м'ясорубку відразу (часто навіть без зброї і в цивільному одязі, — прим. авт.). Але обидва зауваження були зроблені побіжно, і мало хто їх помітив. Тема розкрита не була.

Словом, імідж України в черговий раз успішно вимазали "нацизмом", причому зробили це прямо перед шабашами в честь "Великої Перемоги", давши їм додаткове паливо. Частина цих шабашів з прокльонами на адресу "Галичини" пройде і в Україні.

Мовчання України

Зрозуміло, що російська пропаганда зіграла на спрощення ситуації і порушення низинних інстинктів — вона завжди так грає. Мета її відома: розвести українське суспільство по різні боки фронту. На одному з них буде радянська армія, що "звільнила Україну", а з нею причепом будуть обілювати всі розстріли, табори і заслання, які принесли з собою "визволителі", всі сталінські полководці і карателі, і передвоєнний Голодомор, якого, ясна річ, "не було". На іншому — Третій Рейх, війська SS, всі репресії, вчинені німецькими окупаційними властями, а з ними і "Галичина", а слідом за нею — увесь український опір. У цьому і полягає мета російських пропагандистів: створити вразливу конструкцію, яка протистоїть радянській версії історії, і підсунути її українцям, які не приймають цієї версії.

Такі спроби завжди вимагають відповіді — але вони якраз і не прозвучали. Дробович і В'ятрович обмежилися короткими репліками. "Німецька хвиля" запідозривши, що "марш — частина інформаційної війни проти України", процитувала думки керівника Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки України (нова структура Мінкульту, нічим поки не відзначилася — але ж це був її перший шанс) Любові Цибульської та головного редактора англомовного видання Euromaidan Press Алі Шандри (НУО). Але ні Цибульська, ні Шандра не виступили з розгорнутим аналізом ситуації на ресурсах, доступних масовому українському читачеві, а було б добре ще й російському. Головне питання про те, як же все-таки слід оцінювати історію "Галичини" з українських позицій, що десь загубився. Ніхто не захотів зв'язуватися з гарячою темою, схожою на мінне поле, оскільки ніхто не знає, яка влада буде наступною: "в" або "на" Україні? Утім, і нинішня влада, судячи з реакції ОП і співучасті "Слуг" у шабаші в ВР, швидше за "на", ніж "в".

Герої чи жертви обставин

Усупереч твердженням ОП, що радянська армія, яка наступає, не звільняла Україну. Звільнити — значить дати свободу, а повернення радянської влади тягло за собою хвилю репресій і не тільки по відношенню до тих, хто співпрацював з німцями в будь-якій формі, в тому числі і в цивільній адміністрації, що відповідала за організацію прийнятного життя для мирного населення, але і всіх, хто опинився в окупації. Звичайно, не відразу всіх, інакше репресивна машина просто захлинулася б. Але паспорти тим, котрі побували "під німцями", видавали особливих серій, щоб не випустити з поля зору неблагонадійні елементи. Крім того, радянська влада була параноїдальна, кривава і злочинна і до початку війни, з моменту свого виникнення.

Чи можна в такому випадку вважати визволителями України німецьку армію та її союзників, викинувших з України Совєти, нехай і на час? Ні, не можна. Тому, що і вони не принесли Україні свободу. Просто одна окупація змінювала іншу. В обох випадках були репресії. І в Бабиному яру розстрілювали не самих лише євреїв, як нас зараз намагаються переконати, а й активістів ОУН. І Бандера сидів у німецькому концтаборі в умовах зовсім не курортних, як стверджують російські пропагандисти. Його брати, у всякому разі, на цьому "курорті" не вижили.

Було б, звичайно, великим перегином вважати всіх ветеранів Червоної армії, які воювали з німцями в Україні в період Другої світової, прямими співучасниками радянських злочинів. Але непрямими їх співучасниками вони були, і від цього нікуди дітися. І всі, хто співпрацював з радянською владою, до війни, в ході війни і після неї, теж були непрямими співучасниками радянських злочинів. Те, що чимало з них виявилося потім їх жертвами, не скасовує факту співучасті.

Рівно те ж можна сказати і про тих, хто співпрацював з німецькою окупаційною владою. Включаючи добровольців, що вступили в дивізію SS "Галичина". Останнє зовсім не означає, що ті з них, хто ще живий, не повинні отримувати соціальних пільг і гарантій. Повинні! Вони повинні бути реабілітовані і повністю зрівняні з радянськими ветеранами у всіх правах, причому з виплатою компенсацій за все, недоотримане ними в післявоєнні роки. Але вони повинні бути і дегероїзовані нарівні з тими, хто боровся на радянській стороні.

По-людськи спонукальні мотиви дивізійників зрозумілі. У прийдешньому радянському "звільненні" вони побачили більше зло, ніж у німецькій окупації і, ймовірно, мали рацію. Про це говорить хоча б те, що число українців, які прагнули піти з німцями від наступу Совєтов, на порядок перевищувала кількість тих, хто прагнув піти від німців у 1941 р. До речі, німці не штурмували з повітря мирні колони біженців. Отримати можна було тільки, якщо евакуювалися залізницею, або, якщо по дорозі упереміш з цивільними йшли війська з технікою. А ось радянські Іл-2 отримували завдання на штурм саме цивільних колон, з тим, щоб ніхто не пішов від "визволителів".

Звичайно, порівнювати німецьку окупацію, яка тривала від двох до трьох з хвостиком років, і сім десятиліть радянської окупації України дуже складно. Крім того, ні 70 років, ні навіть два-три роки не можуть складатися з суцільного кошмару — в них завжди є і радості. Так, багато українців за часів окупації в плані матеріальному жили краще, ніж у передвоєнному, і, тим більше, післявоєнному СРСР. І в плані особистої безпеки, коли не треба боятися, що вночі постукають у двері з ордером на обшук і арешт, багато хто з них при німцях теж відчували себе набагато впевненіше. Зате в СРСР, як ми знаємо, був смачний пломбір, і всі були молоді, здорові і позитивні. І жили довго і щасливо, поки не розстріляють.

Але, якщо взяти період 1939-1945 рр., обмежитися територією СРСР і Східної Європи і почати укладати факт за фактом на дві шальки терезів, то чаша радянських злочинів виразно переважить. А якщо додати ще років 10, до 1955-го, радянська чаша провалиться глибоко в Пекло. Проте, навіть більше радянське зло не виправдовує служіння меншому німецькому. Як не виправдовує його і бажання частини дивізійників зробити "Галичину" мобілізаційним резервом і джерелом зброї для УПА. Зрозуміти їх, повторюю, можна, прийняти їх вибір — теж, визнавши, що він був найкращим з доступних на той момент. Але героїзувати всю "Галичину" цілком і стверджувати, що вона боролася за Україну, немає підстав. Її добровольці, які непричетні до військових злочинів, як і непричетні ветерани радянської армії (включаючи, до речі, непричетність до штурмів цивільних колон), — все ж не герої, а жертви обставин, які не залишили їм іншого вибору. До речі, Бандера, який сидів у концтаборі, був різко проти вступу українців у "Галичину".

Така дегероїзація радянських ветеранів, поряд з недопущенням героїзації тих, хто боровся на німецькій стороні, повинна стати першим кроком до формування в українському суспільстві правдивих поглядів на історію Другої світової — і на історію України воєнних років.

Тінь Нюрнбергу проти резолюції ПАРЄ

Тут-то російських пропаганд..истів і починає ковбасити: вони впадають в істерику з криками "Нюрнберг, Нюрнберг!". Така реакція зрозуміла, оскільки саме в дегероїзації "великого подвигу всього радянського народу" лежить кощеєва голка всієї путінської Росії.

Посилання росіян на Нюрнберзький трибунал виглядають кумедно ще й тому, що більша частина його матеріалів так і не переведена на російську мову: вийшли тільки вісім зведених томів з 42-х, та й ще в 1999-му, мізерним тиражем, від чого вони недоступні навіть у більшості бібліотек. Чому не переведені? Картина виходить дуже вже прозора. Стає ясно, що процес був судом лише частково. Що ж до другої частини — то це було судилище, в якому елемент справедливого суду хоча і був, але був побічним і необов'язковим. При об'єктивному ж підході керівництво СРСР повинно було сісти на лаву підсудних поруч з керівництвом Третього Рейху. Воно уникнуло цього лише тому, що відкупилося гарматним м'ясом радянських рабів, за допомогою яких, озброївши їх через ленд-ліз, США і Великобританія перемололи більшу частину сухопутних сил Німеччини та її союзників. Тут можна нагадати, що акт про капітуляцію Німеччина підписала 7 травня, у французькому Реймсі. І тільки потім союзники організували для втіхи Сталіна спектакль з перекапітуляцією Німеччини, що капітулювала.

З чисто формальної точки зору на крики про Нюрнберг можна і потрібно відповідати згадкою резолюції ПАРЄ, що прирівняла сталінізм до нацизму. Трактуючи її як перший крок до виправлення очевидних недоліків Нюрнберзького процесу і до підготовки Нюрнберга-2, який засудить, нарешті, злочини СРСР і сучасної Росії, що успадкувала її.

Звичайно, на практиці до міжнародного суду над Росією ще далеко, а в доступній для огляду перспективі ЄС, скоріше за все, готовий зрозуміти, пробачити і покрити її злочини. Та й резолюція ПАРЄ носить "рекомендаційний характер" — 42 томи Нюрнберзького процесу виглядають важкими. І ПАРЄ з моменту прийняття резолюції в 2009 р. була з потрохами скуплена Кремлем. Але, тим не менше, точка опори для початку розмови є. А далі треба працювати на полі контрпропаганди, раз по раз, ставлячи питання про те, чому співпраця з нацистами після 22 червня 1941 р. гідне осуду, ніж співпраця з Совєтами? Чому воювати в радянській армії було правильніше, ніж у нацистській? Нюрнберг? Та ви не читали його матеріали! До того ж, ось вам резолюція ПАРЄ. Так що не треба йти від теми, а давайте порівнювати. Ось одна чаша терезів — ось друга. Кладіть на вашу чашу, що там у вас є.

Від жертв до героїв

Очевидно, що героями в рамках цієї логіки можуть вважатися тільки ті, хто боровся за Україну, вільну і від нацистської і від радянської окупації. Такі герої в нашій історії є, і вони билися, зокрема (але не тільки) в УПА — дуже, до речі, неоднорідної і яка роздирається внутрішніми конфліктами. Саме тому історія УПА з усіма її складними епізодами, і є для України державотворчою. Таку історію потрібно в деталях вивчати ще в школі — ось, до речі, питання: чому її там не вивчають?

Але історія УПА — тема окрема. Нам же зараз важливий один тільки штрих: всі лідери УПА і багато хто з пересічних її бійців були змушені ситуативно співпрацювати з однією з сторін Східного фронту Другої світової проти іншої. Це не була гра в одні ворота — епізодична співпраця УПА з Совєтами проти німців теж мала місце бути. Інше питання, що ці факти замовчуються росіянами, вони їм невигідні. Для підготовки нової агресії Росії потрібен нічим не замутнений образ нацистської України. Але нам ці факти вигідні, і їх треба витягувати на світ, оскільки вони створюють рівноважну картину: так, співпрацювали і з тими і з цими, але тільки в разі потреби.

Тут, утім, є важливий нюанс: і з німцями, і з Совєтами українські герої співпрацювали саме і тільки як жертви обставин. Героями вони ставали тоді, коли починали боротися з усіма окупантами. Це відноситься і до добровольців "Галичини", що йшли з неї в УПА, і до незаслужено забутого Тараса Бульби-Боровця, і до Романа Шухевича, ім'ям якого недавно був названий міський стадіон у Тернополі. До слова, це викликало цілком прогнозовану істерику в Росії і зрив у посла Ізраїлю в Україні (цей дипломат на нервовій українській роботі явно втрачає контроль над собою — чи не час натякнути ізраїльському МЗС, що цей посол зіпсувався і треба надіслати нового?).

Ця ясна межа між жертвами і героями принципова важлива. Жертв можна і потрібно пошкодувати, зрозуміти і пробачити їм невільні гріхи. Марші пам'яті жертв, вимушених боротися за неправу справу на одній з рівнозлочинних сторін — як радянської, так і німецької — були б цілком доречні. Але героїзація і тих і інших для України є неприйнятною. Героїзм в ім'я України передбачає вчинки іншого плану.

Рівність проти "победобесия"

Героїзація бійців "Галичини" не має широкого поширення в масовій свідомості, і з цієї причини не є проблемою. На жаль, цього не можна сказати про героїзацію радянських ветеранів.

Самі ветерани здебільшого вже померли, але залишився цілий пласт фільмів і художньої літератури, що героїзує їх. Саме на цій героїзації і збудовано сучасне російське "победобесие", а на ньому — російська спрага завойовницьких воєн, тому що "можемо повторити" і, взагалі, "Росія межує з ким хоче". Героїзація радянських ветеранів згуртовує і російську п'яту колону в колишніх республіках СРСР.

Але, якщо обидва режими однаково злочинні, то чому люди, що підпирали собою умисно, через незнання або від безвиході, радянські злочини, — герої, а ті, що підпирали гітлерівські, — злочинці? Елементарна справедливість вимагає рівного ставлення до них.