Без контексту. Чому в Моз заявили, що усі хворі на рак помруть
"Кожен четвертий лікується за кордоном неефективно. Друзі, колеги! Це рак. Вони всі помруть. Вони всі помруть без варіантів. І ефективність цієї програми нуль відсотків!" — ці слова, сказані заступником міністра охорони здоров'я Олександром Линчевским, викликали в українському інформпросторі бурю обурення. Чиновника тут же звинуватили в тому, що він хоче приректи на смерть всіх онкохворих, порадили сказати це в очі хворій дитині або навіть написати заяву про відставку у прямому ефірі. У Моз заявили, що Лінчевський справді трохи погарячкував, але при цьому нарікають, що слова міністра вирвали з контексту. Так чи був хлопчик?
Для початку слід зазначити, що скандальну заяву про те, що "всі помруть", Лінчевський зробив ще на початку травня на закритому заході — під час звіту перед Рахунковою палатою. Тобто там, де з чиновника без натяків запитують, скільки державних грошей було витрачено і на що. Надбанням громадськості виступ Лінчевського стало після того, як стенограму його промови запросила нардеп Ольга Богомолець, затята противниця дій Моз. Причому левова частка ЗМІ, обурюючись словами Лінчевського, цитувала саме той фрагмент, де йшлося про неефективність програми лікування за кордоном. Мовляв, злі і безсердечні реформатори, як язик повернувся таке говорити і взагалі.
Той факт, що слова ці для широкої аудиторії не призначалися, а також те, що насправді Лінчевський підняв питання про необхідність розвитку трансплантаційної медицини в Україні, залишилися за кадром. Зрада, як завжди, перемогла. Між тим, якщо уважно прочитати стенограму, виявиться, що заступник міністра неодноразово підкреслював: правильного і красивого вирішення цієї проблеми сьогодні немає. Кошти, які виділяють на лікування 100 онкохворих, можуть допомогти тисячам людей з хворобами серця. І як тут вирішиш, чиє життя гідна порятунку? Лікування за кордоном дуже дороге, до того ж людей з трансплантованими органами треба якось перевезти на батьківщину, а це можливо тільки після дуже тривалої реабілітації. Отже, в ідеалі потрібно створити систему, яка дозволить допомагати онкохворим в Україні. Але завдяки нашим законодавцям довгі роки в країні була заборонена трансплантація від нерідного донора — закон, який дозволяє використовувати для пересадки органи чужих людей, нардепи прийняли лише кілька тижнів тому. Однак тепер з'являється ще одна проблема: перед тим як поставити на потік трансплантацію того ж кісткового мозку, наших лікарів потрібно цього навчити. А це і час, і гроші. До того ж, як випливає з тієї ж стенограми виступу Лінчевського, Моз хотів би перетворити в національний Київський центр трансплантації кісткового мозку, проте столиця поки не горить бажанням віддавати установа.
Говорив Лінчевський і те, що дуже часто гроші на лікування збирають благодійники, а механізм сооплаты (частина — держава, частину — благодійники) в українському законодавстві не прописаний. Крім того, нерідкі випадки, коли гроші на операції збирають шахраї. Словом, проблем тут маса. Але все це в новини не потрапило.
Обурення населення зрозуміти можна: нікому не хочеться визнавати, що держава дійсно не може вилікувати всіх хворих. Будь то туберкульоз, рак або проста ангіна. Українці захоплюються системою охорони здоров'я в Німеччині, де за кожного пацієнта будуть боротися до кінця кращі уми країни, але при цьому забувають, що німці платять за медстраховку кілька сотень євро щомісяця. Готові коментатори, плює жовчю в Лінчевського, офіційно віддавати пару тисяч гривень на місяць на медицину? Питання риторичне. Як і питання про те, кому віддати мільйон гривень — онкохворій дитині або сотні дітей, хворих на туберкульоз. У будь-етичні і моральні норми ці питання не укладаються, але вирішувати їх якось треба, раз на всіх не вистачає.
У намаганні реформувати систему охорони здоров'я, щоб гроші на медицину нарешті не виділялися за залишковим принципом, в Моз і запропонували запровадити механізм сооплаты на вторинному ланці. Щоб пацієнт, збираючись до хірурга, знав, що, наприклад, 60% плати за огляд внесе держава, а 40% — він сам. Але ініціатива не пройшла: нардепи, які в більшості своїй звичайну лікарню і не бачили, раптом почали зображати небачені напади любові до населення і кричати, що бабусь, мовляв, зібралися грабувати на державному рівні. Про те, скільки ці бабусі і їхні родичі кладуть в кишеню лікарям, медсестрам, санітаркам і фармацевтам в умовах "безкоштовної" медицини, народні обранці вирішили промовчати. У телевізорі б погано виглядало. В результаті і виходить, що грошей-то на банальну первинку зі скрипом вистачає, що вже казати про куди більш серйозних захворюваннях.
Але в епоху постправды емоції завжди переважають над логікою. Сухі цифри держбюджету здатні зворушити населення так, як фото хворої дитини. І замість дискусії про те, як же знайти гроші, щоб Моз не довелося вибирати, кого рятувати, у нас виходить загальне обурення неприємною правдою. Тільки от від криків у Facebook онкохворим навряд чи стане легше.