Кількість або якість. Чи зміг Майдан зробити революцію в культурі

Події 2013-2014 рр. в центрі української столиці і що послідувала за цим військова агресія Росії в Криму і на сході України стали своєрідним великим вибухом для української культури. Більшість наших діячів мистецтва (на жаль, не всі) перестали дивитися в бік Росії, на перший план вийшли суто українські реалії, наша історія і традиції. Українцем стало бути модно. На арт-ринку з'явилося безліч нових імен, пожвавилися культурні зв'язки з європейськими та іншими країнами. Але чи змогли наші художники, кінематографісти, літератори повною мірою осмислити події, які чотири роки тому сколихнули країну? "ДС" запитала в експертів в різних областях, породив Майдан нових геніїв.

Ганна Улюра, літературний критик

Є аксіома: соціальні потрясіння сприяють оновленню літератури. У випадку Майдану ця аксіома стає теоремою і доказів відчутно бракує. Тему цю наша проза і поезія не оминула, а від як говорити про неї — нікому не ясно. Ті, що Майдан — переламний етап в історії країни, сумнівів у літераторів не викликає. Ця тема надійно входити у словесність останніх років, переважно сполучаючись із темою АТО. Альо виключно як тема. Майдан роблять тлом для вульгарних любовних історій, для пошуків себе, для автобіографій і ура-патріотичних біографій тощо. Навіть перетворюють на комп'ютерній ютерну іграшку (рідкісній треш складається).

Альо проблему становить художня мова, якої потребує опис і рефлексія історичної події. І з цим наразі біда. До естетичного осмислення подій 2013-14 рр. не готова хіба поезія (вона у нас стабільно в авангарді). Назву, наприклад, антологію-білінгву "Листи з України" (2016). До неї увійшли твори десятка українських поетів, написані якраз в тому доленосному грудні. Та й найкращі тексти про Майдан наразі — це колонки, створені теж тоді, під час безпосередніх подій (їх видають як окремими тематичними збірниками, так і в складі авторських книжок). Часова дистанція, котрої потребує проза, і поезії, і есеїстиці, схоже, шкодити, тому Майдан у нас найкраще опрацювала саме документалістика і лірика. Між тім переконливий репортаж про Майдан і досі перекладний: це "Вбити дракона" Катаржини Квятковської-Москалевич. Зрештою, "головної" книжки про Помаранчеву революції свого часу так і не з'єднання явилося. І це теж причина, чому й досі не прозвучала гідно тема Революції гідності.

Дмитро Десятерик, журналіст, кінокритик, газета "День"

Поза всяких сумнівів, Майдан надав колосальний поштовх розвитку українського кіно. В першу чергу це, звичайно, стосується документалістики. Революція і війна надали кінематографістам практично невичерпний запас сюжетів і героїв, а такі фільми, як "Майдан" Сергія Лозниці, "Все палає" Олександра Течинського, Олексія Солодунова і Дмитра Стойкова і "Сильніше, ніж зброя" групи "Вавилон 13" вже фактично стали нашою неігровий класикою. Проте і поза політичних і фронтових колізій з'являється документалістика світового рівня - "Головна роль" Сергія Буковського, "Українські шерифи" Романа Бондарчука, "Дельта" того ж Течинського. Причому все це тільки мала частина імен і назв. В ігровому кіно ситуація більш суперечлива. Історичні події останніх років не призвели поки що до якісного стрибка, тобто появи досить переконливих екранних історій. З іншого боку, саме в 2014 р. вийшло "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, без перебільшення видатний фільм, рівних якому по успіху за кордоном не було з часів "Тіней забутих предків" Параджанова. Ігрові режисери поки що ще тільки вчаться писати цікаві сценарії і працювати з акторами (що складно, оскільки саме киноактерской школи у нас, по суті, немає).

Саме, втім, головне, що нарешті-то було налагоджено прозоре державне фінансування нових проектів на конкурсній основі, завдяки чому наша кіноіндустрія здобула право називатися такою: кожен місяць відбуваються по дві-три прем'єри українських фільмів — результат, який важко повірити тим, хто пам'ятає "бескартинье" 1990-х. Поява таких гідних ігрових робіт, як "Припутні" Аркадія Непиталюка, "Стрімголов" Марини Степанской, "Межа" (Петер Бебьяк, Україна–Словаччина), багато в чому результат виразної економічної політики щодо кіно.
Проблем більш ніж достатньо — налагодження просування українських фільмів за кордоном, стимулювання кінотеатрів, які все ще неохоче беруть вітчизняні фільми в прокат, збільшення фінансування, але в цілому можна сказати, що наше кіно нарешті стало одужувати після довгих років коми.

Олександр Заклецький, арт-менеджер, куратор проектів "Карась галереї"

Митці, як опініонмейкери, багато в чому передбачили та інспірували Революцію гідності. Варто пригадати і сумнозвісний мурал Кузнєцова "Страшний суд" в Арсеналі, який у підсумку замалювали, і проект Івана Семесюка, Олекси Манна, Андрея Єрмоленка та інших під кураторством Антіна Мухарського "Жлобологія" та інші проекти. Однак на Майдані були не тільки молоді митці, а й такі метри, як Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Борис Михайлов. На Майдані утворювалися стихійні арт-простори та художні угруповання, як від: "Мистецький Барбакан" та "Мистецька сотня". Революція стала креативним повстанням проти Пшонка-стайлу та естетики межигірського блатняка. З'єднання явилися навіть "майданні художники", альо смороду так само швидко зникли, як і набрали популярності, бо жодних нових сенсів створити не змогли. Революція була, мабуть, наймасовішим колективним мистецьким проектом.

А тема війни наразі не так ґрунтовно осмислена. Війна триває, і вона не настільки естетично приваблива, як революція, в якій була досить велика частина карнавальності. Війна — це тортури, відірвані руки і ноги, обгорілі трупи. Я б відзначив роботи донецького художника Сергія Захарова, який почав свою художню партизанську війну в окупованому Донецьку, за що був кинутий "на підвал". Після звільнення у видавництві "Люта Справа" вийшов його графічний роман "Діра" — це дійсно нове слово в українському мистецтві. З останніх проектів відзначу масштабну інсталяцію на Софіївській площі Даші Кольцової "Лабіринт", присвячену зниклим безвісти.

Між тім одним з головних досягнення я б міг назвати той факт, що художники перестали весь час дивитися на Москву, це накладало серйозний відбиток постколоніалізму на весь мистецький арт-процес в Україні. Ми нарешті виходимо з "тіні Москви" не тільки в галузі книговидавництва, кіно, музики, але й високого мистецтва. Ембарго на ввезення поліграфічної продукції з Росії дало нарешті розгорнутися нашим книговидавцям. В результаті ми зараз маємо багато дуже цікавої художньо-мистецької літератури українського виробництва. Це і література про ті, як прочитувати сучасний культурний код і, звичайно ж, розкішні артбуки.

У тієї ж годину український арт-ринок відчутно просів — твори мистецтва сьогодні продаються за дуже невисокими цінами. Однак наших митців усе більше визнають у США та Європі, тому таке затишшя тимчасове. До того ж багатії нарешті почали відмовлятись від Пшонка-стайлу — попит на сучасне мистецтво зростає. Українці почали розуміти, що пропуск до міжнародного закритого клубу багатих інтелектуалів — це розуміння сучасного мистецтва та власна колекція творів актуальних митців, а не склад-магазин серійних ікон ХІХ–ХХ століття вдома і в офісі.