Хто вбивця? Найзнаковіші екранізації романів Агати Крісті

Агата Крісті — одна з найбільш екранізованих авторів усіх часів, за винятком хіба що Шекспіра. Як і Шекспір, вона часто переспівувала себе. Через це багато її детективів схожі один на інший, немов близькі родичі.

На екрани кінотеатрів вийшла "Смерть на Нілі" Кеннета Брани. Раніше він уже зняв екранізацію "Вбивства у Східному експресі". І, зважаючи на все, Брана знайшов золоту жилу і навряд чи зупиниться.

Якщо ж говорити про найекзотичніші екранізації, то це, мабуть, "Шубхо Махурат" — бенгальська екранізація роману "Дзеркало тріснуло". І "Містерія" — боллівудський трилер за мотивами "Десяти негренят". Кадри з "Містерії" окремим епізодом показували у фільмі "Примарний світ" — це енергійний танець і дуже гарний.

"ДС" розповідає про найзнаковіші кіноверсії відомих детективів.

"Смерть на Нілі" (1978, реж. Джон Гіллермін)

У разі повторної екранізації варто говорити про особливості епохи. 70-ті – це час економічної рецесії, падіння ціни на кокаїн, а також популярність телевізійних шоу з елементами водевілю. Середній клас постхіпі відчував неабияку любов до "розірваного часу", простіше кажучи — регтайму: "Боні і Клайд", "Клуб "Коттон", "Одного разу в Америці" — жінки в пір'ї з сильно підведеними очима, чоловіки з квіткою в петлиці.

"Смерть на Нілі" абсолютно вписується у цю ностальгічну хвилю. До того ж після "Вбивства у Східному експресі" стало зрозуміло, що ансамбль із кінозірок – більш ніж вдала фішка. Адже кожен актор не просто стає персонажем роману Крісті, але приносить із собою концентрат, вичавку всіх своїх зіграних ролей. Бет Девіс, Мегі Сміт, Анджела Ленсбері, Девід Нівен та інші виступають тут у кемпівській манері. Альберт Фінні, не бажаючи паритися в гримі, поступився роллю Пуаро актору Пітеру Устінову. Роль головної жертви запропонували білявою Сібіл Шепард: на той час актриса самогубно відмовлялася від будь-якого фільму, який міг закріпити її успіх у "Останньому кіносеансі", — так сталося і цього разу.

Режисер Джон Гіллермін тільки перестав знімати "Кінг-Конга" і був готовий до хижаків покрупніше. Кожен актор у фільмі – символ, причому перехідний. Сміт, Ленсбері, Біркін з'являються у наступних екранізаціях Крісті. У деяких із них у ролі Пуаро – той самий Устінов.

Треба сказати, що коли зірок так багато, коли вони готові до самознижливої пародії, коли виявлення чергового трупа перемежується жартами, то історія про вбивство починає бути схожою на "Маппет-шоу". І, можливо, це головна причина успіху "Смерті на Нілі" — глядач сміється, а не ллє сльози крокодила.

"Зло під сонцем" (1982, реж. Гай Хемілтон)

У 1981 році Пітер Устінов зіграв у "Великому пограбуванні Маппетів" з Даяною Рігг. Через рік він у образі Пуаро розслідує вбивство Арлени Маршалл, яку зіграла та сама Рігг.

"Зло під сонцем" здається майже повністю відтворює конструкцію "Смерті на Нілі". І справа не тільки в тому, що у нас є група ексцентричних персонажів, які майже відкрито терпіти не можуть жертву вбивства, а, значить, у кожного є мотив. Повторюється й сам злочин: фатальна спокусниця крутить роман із красенем-чоловіком прямо під носом невдахи - його другої половини. Але боязка і відкинута жінка в кінці виявляється підступним лиходієм. Зважаючи на все, Крісті отримувала особливе задоволення від цієї комбінації, оскільки повторила її і у своїй повісті "Родоський трикутник".

Щоб двічі не вставати, "Зло під сонцем" позичає у "Смерті на Нілі" ще й актрис: Джейн Біркін та Мегі Сміт. І треба сказати, що без участі Сміт у нас не було б чудової і веселої напруги дуету мегери і супермегери Сміт і Рігг. Наче вдовствуюча графиня Грентем з "Абатства Даунтон" і леді Оленна Тирелл з "Ігри престолів" вирішили провести ревізію отрут власного виготовлення.

Закатованого чоловіка Даяни Рігг грає Денис Куїллі. Хоча у фільмі багато підморгування, саме це адресовано шанувальникам "Месників", де молода Рігг спокушала героя Куїллі.

Цікаво, що у 80-ті "Зло під сонцем" вважалося невдачею. Розглядаючи його ретроспективно, можна отримати задоволення навіть від самої ситуації: світське суспільство на відпочинку замість того, щоб безтурботно проводити час, обмінюється шпильками і перебуває в постійній напрузі. У 2007 році була випущена комп'ютерна гра в жанрі квеста Agatha Christie: Evil Under the Sun для любителів логічних головоломок. Кожен сьогодні може відчути себе Пуаро і для цього не обов'язково робити дикі маніпуляції з вусами.

"Свідок звинувачення" (1957, реж. Біллі Вайлдер)

В 1982 році Дайана Рігг зіграла в телевізійній картині "Свідок звинувачення". Рігг справедливо вважається видатною актрисою, але в цій ролі вона зазнала невдачі. На відміну від Марлен Дітріх. Фільм 1957 року іноді помилково приписують Хічкоку — через костюми Едіт Хед, яка раніше одягала знаменитих блондинок Хіча. Але перед нами шедевр Біллі Вайлдера.

Здавалося, Дітріх завжди грає приблизно одну й ту саму героїню – холодну та далеку жінку-вамп. У 50-ті вона, як і раніше, вважалася красунею, але вже швидше за колишні заслуги. Все це якнайкраще підходило для ролі Крістін Воул – дружини обвинуваченого Леонарда Стівена Воула. Холодної жінки, яка, зважаючи на все, не проти позбутися свого чоловіка – адже шлюб був за розрахунком. Вона – німкеня, яка не горить бажанням повернутися на батьківщину, він – благородний дурник.

Принаймні так здається на перший погляд. Режисер Біллі Вайлдер робив усе можливе, щоб уникнути спойлерів: акторам дали прочитати останні 10 сторінок перед зйомками, а з глядачів брали підписки про нерозголошення, навіть із членів королівської родини. Є версія, що Дітріх позбавили "Оскара" лише тому, що це могло розкрити сюжет фільму.

Марлен Дітріх була затятою антифашисткою. Разом із Біллі Вайлдером вона створила фонд допомоги євреям, які залишили Німеччину. Але через німецьке походження актори, які втекли від фашистського режиму, все одно здавалися американським глядачам зловісними і не викликали довіри навіть через десятиліття після війни. Це несправедливо, але людські забобони рідко бувають раціональними. Плюс полягав у тому, що її героїня у "Свідку звинувачення" мала викликати подібні почуття. Дітріх говорила, що ця роль ніби написана для неї — не в останню чергу і тому, що на зйомках вона по-справжньому закохалася у свого партнера Тайрона Пауера.

Якщо в "Смерті на Нілі" та "Злі під сонцем" ми бачимо вовків у овечій шкурі, то Дітріх грає тут щось протилежне – жертовне ягня під маскою хижака. До того ж Дітріх довелося перетворитися на ще одного персонажа – несподіваного нового свідка. Навіть ті, хто дивляться фільм далеко не вперше, захоплюються тим, як видозмінилася кінозірка. Але річ у тому, що у створенні картини взяв анонімну участь ще один геній: фальшивий грим для Марлен Дітріх допоміг створити Орсон Веллс.

"І не залишилося нікого" (1945, Рене Клер)

"10 негренят" — самий екранізований твір Агати Крісті. І якщо найточнішою версією вважається радянська, то найкращою – Рене Клера 1945 року.

У Крісті були проблеми з неполіткоректною назвою. Довелося поміняти її спочатку на "Десятеро маленьких індіанців", а потім на нейтральне "І не залишилося нікого". Сам роман був натхненний маловідомою п'єсою Гвен Брістоу та Брюса Меннінга "Невидимий господар".

Фільм Клера набагато грайливіший за тоном, ніж літературна основа, але при цьому зберігає прото-слешерську жахливість розповіді Крісті. Потрібно розгадати не лише особу вбивці, а й наступної жертви. При цьому персонажі продовжують обмінюватися жартами, найпохмуріший з яких – "краще померти, ніж бути вбитим" – звучить, коли одній із героїнь запропонують повіситися.

Початок фільму, коли герої ламають четверту стіну і представляються глядачам, надихнув режисера Вільяма Касла зробити такий самий трюк у "Будинку нічних привидів" (1959).

"Дзеркало тріснуло" (1980, реж. Гай Хемілтон)

Дітріх втратила "Оскара", швидше за все, тому, що автори хотіли залишити головну загадку "Свідка звинувачення" нерозкритою. З "Дзеркало тріснуло" все відбувалося з точністю до навпаки: відділ реклами складає пресрелізи про "зірку, яка вперше виступила в ролі вбивці". А, як відомо, головною зіркою фільму була Елізабет Тейлор. Звичайно, була ще Кім Новак, але в епізоді.

Вважається, що детектив Крісті заснований на трагічному випадку із життя голлівудської красуні Джин Тірні. Актриса народила розумово відсталу дитину. Через роки одна з її шанувальниць повідомила, що колись була хвора на краснуху, але порушила карантин тільки для того, щоб зустрітися з кінозіркою. "Після цього мені все одно, чи стану я знову чиєюсь улюбленою актрисою", — заявила Тірні в інтерв'ю 1959 року. А 1962 року Агата Крісті випустила роман, де недотримання карантину перетворилося на мотив для вбивства.

У "Дзеркало тріснуло" детективна складова відходить на другий план, щоби більше показати звичаї Голлівуду. На той час мода на Агату Крісті, яка почалася з екранізації "Вбивства у Східному експресі", майже зійшла нанівець. Як каже одна з героїнь "Дзеркала": "Я могла б з'їсти плівку Kodak і виблювати кращий фільм". Але сатира на шоу-бізнес завжди буде актуальною.

До речі, Кеннет Бран має чудову можливість зробити римейк цього фільму. Звичайно, він не матиме таких легендарних зірок. Натомість замість краснухи можна використовувати ковід. Тим більше, що у його команді "Смерті на Нілі" були антиваксери.

"Десять маленьких індіанців" (1965, реж. Джордж Поллок)

"Десять негренят" зазнавали настільки частої екранізації, по-перше, тому, що кінцівок було кілька: у романі – похмура, у п'єсі – оптимістична. Наприклад, фільм 1945 року мав би закінчитися добре – як якась компенсація після Другої світової війни. У комп'ютерній версії за мотивами твору Крісті все залежало від результату гри. А у картині 1965 року справа була взагалі не у вбивствах.

Джордж Поллок зняв чотири фільми, де головною героїнею була міс Марпл і, не отримавши "добро" на п'ятий, вирішив помститися.

У всякому разі, приблизно так подумала Агата Крісті, коли замість детективної історії побачила майже еротичне дійство в стилі малобюджетних стрічок 60-х років.

Головну жіночу роль зіграла "золота дівчина Бонда" Ширлі Ітон. Вона роздягається кілька разів протягом фільму, а також бере участь у сексуальній сцені. Крісті була дуже незадоволена, тим більше що ніякого сексу до свого роману не включала.

Замість літньої леді у ще одній жіночій ролі ми бачимо красуню Далію Лаві – просто удача, що її встигли вбити, а то б еротики в картині виявилося б у кілька разів більше.

Голос на платівці належав зірці студії "Хаммер" Крістоферу Лі. До речі, у версії 1974 року ми чуємо вже Орсона Уеллса — дивно, що ніхто цього не зробив раніше. Адже одним своїм голосом Уеллс підняв на ноги пів Америки у 1938 році.

Ну і головне нововведення цієї версії – перенести історію до засніженого особняка. Не дивно, що Тарантіно процитував стрічку Поллока у своїй "Мерзенній вісімці": на початку його фільму з'являється хрест, який дуже нагадує хрест із "Десяти маленьких індіанців".

"Вбивство в Східному експресі" (1974, реж. Сідні Люмет)

Насправді Агаті Крісті подобалися лише дві екранізації за її творами: "Свідок звинувачення" (1957) та "Вбивство у Східному експресі" (1974). Єдина претензія письменниці була до вусів Альберта Фінні у ролі Пуаро. Можливо, це причина, чому Брана так дбає за своїми власними вусами.

Фільм Люмета вийшов у тому ж році, що і "Китайський квартал", "Великий Гетсбі" та друга частина "Хрещеного батька". Це був час, коли Новий Голлівуд брав уроки майстерності у Старого Голлівуду. У "Вбивстві у Східному експресі" є і розсіяне світло і використання ширококутних об'єктивів у кадрах спогадів. Але особливо у візуальному плані запам'ятовуються два епізоди. Початок – випадкове поєднання кадрів кінохроніки, вирізок із газет та фотографій для преси. Стилізована короткометражка, що розповідає історію страшного злочину. Другий епізод – сцена у вагоні-ресторані, де Пуаро підбиває підсумки власного розслідування. Тут монтаж та акторська гра досягли своїх вершин. Треба сказати, що тоді технічні можливості були набагато слабкішими, ніж сьогодні. Фінні незліченну кількість разів повторював ті самі репліки, даючи можливість камері зняти себе з різних ракурсів. Інші учасники цієї сцени мали застигнути в статичних позах, щоб кадри не суперечили один одному.

Коли Рене Клер знімав "І не залишилося нікого", то відмовився від зірок, щоб усі герої подій однаково перебували під підозрою. Люмет пішов від зворотного — він вирішив зібрати склад настільки зірковий, щоб кожен персонаж виблискував однаковою мірою. Почав він із Шона Коннері, з яким співпрацював раніше, а вже до нього приєдналися й інші. Актори зізнавалися, що однією з причин дати згоду на зйомки була можливість поспілкуватися зі своїми колегами.

Чому ж ця екранізація вважається найкращою? Можливо, тому, що нас досі захоплює образ поїзда-примари – того самого, з якого починався кінематограф. Поїзд лиходіїв, що мчить крізь втрачену епоху.