Хто псує нерви Патріарху Московському
Публіка дружно підстрибнула і закричала. Однак така реакція говорить, скоріше, про нервовому стані публіки, ніж про потенційну ефективність звернення.
З точки зору Верховної Ради ефектність важливіше ефективності. Звернення прийнято дуже вчасно і доречно: публіка давно вимагає "незалежної української церкви", а Собор на Криті виступає дуже вигідним тлом для "автокефального" виступу. Вселенський патріарх, треба думати, теж задоволений: дубинка "українського питання", яке він пообіцяв не піднімати на Соборі, сама підстрибнула і красномовно зависла перед носом патріарха Московського.
У своєму зверненні українські парламентарі закликають Вселенського патріарха скасувати Томос 1686 року про передачу київської митрополії Московському патріархату, а замість цього - видати Україні Томос про автокефалію. У документі наведено підстави, на яких це можна і потрібно зробити - як канонічні, так і політичні. Але найбільший вагу цього документу надає навіть не те, що він задекларував політичну волю українського керівництва, а в тому, що він був прийнято дуже своєчасно.
Думаю, саме ця своєчасність - в більшій мірі, ніж зміст події - стала причиною такою нервовою реакції з боку Москви та її церковного представництва в Україні. Справжня причина нервового зриву - Всеправославний собор. Вірніше, те, що в історії з Собором РПЦ сама загнала себе в кут. В надії зірвати Собор або хоча б "понизити" його, РПЦ переконала своїх найближчих союзників відмовитися від поїздки на Крит та сама, зрештою, заявила про відмову. Це нічого не змінило - Собор все одно було вирішено проводити в тому статусі, який був визначений і в тому складі, який збереться. Якби Моспатриархия віддала перевагу позі політику - вона поїхала б на Крит, де у неї залишався б шанс вплинути на ситуацію прямо під час Собору. На худий кінець - "підірвати" Собор зсередини. Але, не поїхавши, вона зовсім втратила контроль над ситуацією. А втративши контроль над ситуацією, Моспатриархия і її куратори - втратили контроль заодно і над собою.
Нинішні "начальственні прочуханки" - що в Московській патріархії, що до Київської митрополії УПЦ МП - пошук винних і зрив зла на те, хто підвернувся під руку.
Залишивши їй невеликий і неприємний вибір - або попроситися тому, погодившись із загальними правилами, або гордо піти в ізоляцію.
Але, на відміну від Кремля, який може грати на "ізоляцію" і "обложену фортецю" якийсь час, Моспатриархия цього собі дозволити не може. З кількох причин. З яких найважливіша полягає в тому, що в православ'ї "ізоляція" означає "розкол". І в даному випадку це вже не буде "розрив спілкування між Константинополем і Москвою", яких в історії траплялося чимало. Це буде розрив Московської патріархії із соборної православної церквою. Причому тут аргумент про "найбільшої церкви" для патріарха Кирила обернеться вже не виправданням, а обтяженням провини. Друга важлива причина, по якій патріарх Кирило не може собі дозволити ізоляції, полягає в тому, що вихід з гри позбавить його можливості впливати на сам хід гри. А гра може піти таким чином, що РПЦ незабаром перестане бути "найбільшою православною церквою".
Тому ізоляція - дуже поганий варіант для РПЦ. Так що ж робити - "попроситься назад"? Визнати, що "погарячкував"? І "якщо вже все так просять - то так і бути, приїдемо?" До офіційного відкриття Всеправославного собору 20 червня у нього є ще можливість знайти зручну формулювання. Що буде складніше - переконати своїх кураторів в тому, що програш від ізоляції буде куди більш відчутним, ніж "іміджева втрата".
Україні є нагода обмінятись усмішками з Вселенським патріархом: противник зламав лад і заметушився - це вже досягнення. Але хто і як зможе скористатися цією перевагою - покаже час.