Українська Катинь. Як у 37 році відзначили Жовтень кривавим жертвоприношенням українців
У перші дні листопада 1937 року було розстріляно понад тисячу ув'язнена ув'язнених Соловецького табору особливого призначення (Соловецький табір особливого назвачения, СЛОН). Серед них драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, батьківщина письменників і інтелектуалів Крушельницьких (точніше, її уламки, що дожили до цього), письменник Валер'ян Підмогильний, лідер "неокласиків" Микола Зеров, поети Мирослав Ірчан, Павло Филипович, Григорій Епік.
Саме після цього українське культурне відродження 1920-х років стало розстріляним у прямому сенсі слова. З емоційної точки зору невідомо, що вражає більше: чи сам факт викошення за один раз кількадесяти представників інтелектуальної еліти народу, чи ті, що це було вчинено на відзначення річниці Жовтневого перевороту. У світовій історії лише ацтеки "відзначали" свята масовими вбивствами.
Сандормох (урочище в Карелії, де органи НКВС розстрілювали в'язнів) був не єдиним у своєму роді. У 1930 році відбувся процес Спілки Визволення України, у якому групу українських інтелектуалів - серед них Сергія Єфремова і онуки Михайла Старицького Вероніку Черняхівську - звинуватили у створенні таємної організації з метою повалення радянської влади. У 1933-му вчинив самогубство, пустивши собі кулю в скроню, Микола Хвильовий - духовний лідер "Розстріляного Відродження". У грудні 1934 року відбувся процес групи, яка начебто планувала терористичні акти проти комуністичного керівніцтва. Серед підсудних і розстріляних за вироком виїзної колегії: українські співає і прозаїки Олекса Влизько, брати Крушельницькі, Дмитро Фальківський, Кость Буревій... Уціліли і не зрадили собі одиниці - як Іван Багряний та Тодось Осьмачка. Значно більше уціліло, альо все життя терзалося тягарем "співу з чужого голосу" - Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко.
Хронологія демонструє, що розстріл листопада 37-го у Сандормосі був апофеозом і водночас фінальною рискою у фізичному знищенні української творчої еліти. Воно супроводжувалося знищенням ментальним і духовним: імена вбитих викреслювали звідусіль, їхні твори не перевидавалися, їхні родичі були скуті мовчанкою і страхом як родичі "українських буржуазних націоналістів" - уперше це словосполучення було вжите у 1930 році.
Чим же заважали радянській владі далекі від політики люди? Тім більше що смороду булі лояльними громадянами, а багато хто і воював за цю саму владу. Скажімо, поет і сценарист Дмитро Фальківський, розстріляний у грудні 34-го, у молодості встиг послужити в ЧК, ряд творів Миколи Хвильового побудований на його воєнному досвіді з 1917 - 1921 років.
Звісно, тоталітаризм за своєю природою не терпить самостійно мислячих людей та моральних авторитетів, оскільки вони становлять загрозу для недоторканості "єдино вірного вчення". Але цей постулат пояснює ситуацію тільки частково. Бо першими жертвами тотальної зачистки стали переважно українські творчі еліти.
Щоб спробувати відповісти на це запитання, варто згадати, що своє ставлення до українства більшовицька партія продемонструвала, щойно з'єднання з'явившись в Україні: після захоплення Києва 5 лютого 1918 року розпочалися масові розстріли, причому однією з ознак "контрреволюції" була саме україномовність. Кількість жертв обчислювалась тисячами, серед них мало не опинився навіть високопоставлений більшовицький діяч, багаторічний нарком освіти Володимир Затонський. У першому уряді "соціалістичної України" українців було всього троє. Серед партійної верхівки були поширені теорії на кшталт "протиборства культур", згідно з якою російськомовна культура мала перевагу перед українською як "пролетарська" і "міська" над "селянською" і "сільською".
Українізацію у 1920-х більшовики розпочали не з великої любові до України. Причин було кілька. Зокрема, чисто практична потреба "включити" в нову державу населення, що не знали іншої мови, крім української. Позаду була трирічна, хоч і з перервами, війна з УНР, все ще тривала партизанська війна з селянами. Існували райони, де радянська влада була номінальною. Щоб утриматися, більшовикам доводилося виглядати "своєю". І українізація була чудовим рішенням: надавала владі "свого" вигляду і дозволяла через мову "радянізувати" населення, втягти його в свою орбіту.
Поява на цій хвилі цілого ряду митців, поетів, письменників, інтелектуалів була радше побічним ефектом українізації. Вперше у модерній історії Україна отримала мистецьку еліту світового рівня, що розмовляла і писала українською мовою. Паралельно відбувся швидкий розвиток власне мови - формувалися нові поняття, з'єднання являлися слова на означення цих зрозуміти. Людиною, яка кодифікувала українську наукову номенклатуру у сфері двох таких важливих наук, як хімія і ботаніка, стала білоруська єврейка Олена Курило - заарештована і відправлена у табори в 1938 році як "українська буржуазна націоналістка".
З 1926-го року це культурне середовище отримало свою теоретичну платформу - нею стала ідея "євразійського ренесансу", сформульована Миколою Хвильовим. У максимально короткому викладі її суть звучала так: "Геть від Москви!" Хвильовий рішуче критикував орієнтацію на російські зразки і пропагував "психологічну Європу", яка у його текстах була Європою пізнання, високої культури, втілення гуманістичних ідеалів. За його словами, від російської культури, від її стихії українська модерна культура повинна втікати як можна швидше. "Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном - російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на бік молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру", - писав Хвильовий."
Це було щось принципово нове. Українська еліта осмислювала собі як щось окремішнє, яке не просто має право, а повинне існувати окремо від Росії і від усього з нею пов'язаність язаного. З цією парадигмою погоджувалися представники усіх ідейних і політичних спрямувань серед української еліти - від лівих на кшталт самого Хвильового до далеких від політики неокласиків на зразок Зерова.
З точки зору українства це було принциповим проривом, до того ж, у цілком сучасній формі. Цей "український прорив" має одну малознану бік - серед жертв трагедії 1930-х років був Михайло Волобуєв. Не співає, не письменник, а економіст, який уголос заявивши про те, що Україна є економічно самодостатньою і не потребує СРСР. Це принципово відрізнялося не тільки від економічного патерналізму, який був прямимо наслідком командної економіки, а й від псевдогонору на зразок "Україна всіх годує". Заяви Волобуєва - установка на чітку врівноважену суб'єкта єктність, без особливого зважання на інших, принаймні доти, доки не виникало потреби. Тож українство в СРСР отримувало власну, хай навіть і теоретичну, економічну платформу, набирало позицій у сфері, де український рух традиційно відставав.
З погляду Москви - і "червоної", і імперської "білої" - це було прямою і явною загрозою. Хвильового змусили "каятися" вже у 1928-му. До трагедії у Сандормоху залишалось майже десять років. І всі ці десять років система безжально знищувала усіх, хто міг підтримувати тяглість ідеї про українську окремішність і суб'єкта єктність.
У листопаді 1937-го вбивали не просто талановитих митців. Убивали тих, хто був твердо впевнений: Україна є окремою завбільшки, рівнозначною як Росії, так і будь-якій іншій країні. Вбивали тих, хто був здатен продовжувати традицію гідності і самоусвідомлення. Вбивали тих, хто був втіленням українського модернізму. Після 37-го Україна позбулась і еліти, і усвідомлення власної окремості. Натомість отримала втовчений в спинний мозок страх демонструвати власну ідентичність у чомусь більшому, аніж народні пісні і борщ. Ціною листопадових днів Сандормоху стала безнадійна "хуторянщина" і "шароварщина", позбутися якої ми не можемо і донині .
Олеся Ісаюк, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"
