Кримський намаз. Чи був Богдан Хмельницький захисником Ісламу

У романі "Фламандська дошка", що приніс славу Артуро Перес-Реверте, детективна історія закручується довкола картини, що містить таємницю. Та іспанський белетрист, певно, був би чимало здивований, що дещо подібний сюжет мав місце в житті.

В книзі "Collectanea z dziejopisów tureckich" ("Збірка турецьких літописів"), що вийшла друком далекого 1824 року, польський історик Осип Сенковський навів дивну гравюру. На ній зображено буцім Богдана Хмельницького (правда високою шапкою та довгою бородою той більше схожий на Петра Конашевича-Сагайдачного) та кримського хана Ісляма Ґерая III, що здійснюють спільний намаз. Оригінал гравюри загубився в часі й не факт, що існує нині - проте його було створено десь наприкінці XVII сторіччя. Тобто кількадесят років по смерті обох. З огляду на темпи розповсюдження новин у тодішньому світі - відносно злободенно й водночас цілком трендово та впізнавано.

Докази з квітника

А відтак постає питання: що намагався сказати автор таємничої гравюри? Чи він поширював наклеп на славетного гетьмана, який кісткою в горлі став сусіднім правителям? Чи ілюстрував відомий тодішньому загалу сюжет? Чи можна в такому разі говорити про чорний піар і чи мали сучасники підстави підозрювати Хмельницького у зраді руської віри та наверненні до ісламу? І коли так, наскільки серйозними були ці підстави?

Пошук відповідей неминуче приведе нас до часів Хотинської війни. В жовтні 1620 року майбутній гетьман разом із батьком брали участь у битві під Цецорою, яка обернулася катастрофою: турецько-татарське військо вщент розгромило союзницькі сили Речі Посполитої й Молдавського князівства. Хмельницький-старший загинув у бою, молодшого ж узяли в полон.

Ці події описані літописцем XVII ст. Мустафою Наїмом (до українського майже однойменного нардепа він стосунку не має) в літописі під назвою "Квітник Гюссейна у викладі подій Сходу та Заходу". Схоже, цей літопис є чи не першим джерелом, в якому є згадка й про перенавернення Хмельницького в іслам.

До питання було це, чи ні, ми ще повернемось надалі. Наразі ж завважимо, що два роки, проведені в полоні, не стали згаяним часом. Навпаки, Хмельницький встигає навдивовижу багато: вивчає мову татарів і турок, знайомиться з їхніми традиціями. Більше того, його знань достатньо, аби служити перекладачем - тлумачем, як тоді говорили - у капудан-паші, тобто, командувача флотом в Османській Імперії. За якийсь час Хмельницький мешкає в досить пристойному кварталі турецької столиці, що зветься Касим-Паша. І взагалі, за два роки полону обзаводиться чималою кількістю друзів і в Бахчисараї, й у Стамбулі і навіть братається із орським мурзою Тугай-беєм (згодом саме цей вельможа посприяє звільненню Хмельницького, а через багато років зіграє ще й важливу роль у Визвольній війні).

Умова Ґірая

З одного боку, за тодішніми звичаями полонені шляхетного походження, насамперед ті, за чиє звільнення було кому заплатити, нерідко могли розраховувати на становище гостя й відповідне ставлення - достатньо було дати слово, що не спробуєш втекти й, певна річ, дотримати його. Та з іншого - чи не забагато для невільника?

Вже в наш час цим питанням зацікавився кандидат філологічних наук, сходознавець та тюрколог Олесь Кульчинський. Наприкінці 2012 року на шпальтах Першого українського ісламського інформаційного агентства УММА він висловив думку, що гетьман таємно сповідував іслам, а все його православ'я було лише обманом, аби не дратувати козаків та селян, що з величезною підозрою ставились до мультиконфесійності.

І цьому, за словами філолога, є незаперечні документальні докази - як тюркомовні документи початку ХVII століття, так і польські джерела. Серед яких згадані вже гравюра, книга та оповідь Наїма.

"Згідно з правилами тогочасного османського суспільства, - пише Кульчинський - лише вільна людина могла настільки впевнено почуватися серед мусульман, щоб заводити серед них коло друзів. Волю ж бранцям із Речі Посполитої могло принести, власне, навернення до ісламу".

Заведені зв'язки Богдан активно використовуватиме у майбутньому, для розв'язання політичних хитросплетінь між Україною, Польщею, Високою Портою й Кримським Ханством. Тут варто згадати одну подію, яка сталася напередодні Визвольної війни та мала серйозний вплив на її хід.

Знаючи, що поляки готують каральну експедицію, Хмельницький посилає з Січі посольство до Криму, шукаючи допомоги в сусідів. Іслям Ґірай III не відмовляє послам, але однією з умов надання своєї допомоги висуває вимогу прийняття гетьманом ісламу. І якщо Хмельницький пристане на цю пропозицію, хай готується до відповідних обрядів. Постановка такої умови за всіма законами мистецтва перемовин - це ввічливий спосіб сказати "ні". Проте з огляду на подальші події нам ніщо не заважає сприймати це як реальну умову контракту. Цей епізод наводить кримськотатарський хроніст Мегмед Сенаї - і на його свідчення посилається у своїй розвідці Кульчинський. Уточнюючи при тому, що готуватись насправді було ні до чого, адже з полону гетьман повернувся правовірним мусульманином.

Ширма для натовпу

Подальші події й насправді дають підстави для конспірологічних теорій. Перш за все варто зазначити, що прохання Хмельницького про військову підтримку було для Бахчисарая не на часі: Туреччина якраз воювала з Венецією, й Стамбул вимагав, аби його васал приєднався до цієї кампанії. Проте Ґерай погодився об'єднати своїх аскерів із козаками. Але за яку ціну? Наїм наводить слова Хмельницького, сказані кримському ханові: "Прагнучи надалі вашого заступництва, ми душею і тілом в союзі з вами служитимемо успіху віри ісламської у наступних війнах; із ляхами ж ми абсолютно припинили всілякі зв'язки. Ми просимо вас: візьміть у нас заручників і дайте згоду укласти з нами вищезазначений союз". З одного боку, це звичайна для тих часів формула прийняття васалітету. Це підтверждується хоча б тим фактом, що в числі заручників до Бахчисарая відправився син Хмельницького Тиміш.

З іншого боку - лишається відкритим питання: які саме аргументи дозволили гетьману переконати хана? Звісно, можна припустити лобіювання з боку того ж таки Тугай-бея, який насправді був вельми впливовою особою. Страж прикордоння був єдиним серед беїв, який мав військовий прапор і трьохтисячний загін особистої гвардії. Під його орудою були гарнізон Ор-Капи (сучасний Перекоп) та чотири ногайські орди. Та чи лише в аргументах богданова побратима справа?

Згадуваний вже Мустафа Наїм описав також подію 1652 року, коли Хмельницький через довіреного посланця направив листа стамбульському муфтію. Посланець нібито розповів йому, що саме відбулося чотирма роками раніше в Бахчисараї. Прибувши до ханського палацу, Хмельницький приватно повідомив Ісляму Ґіраєві, що вони з ханом - єдиновірці. "Потому ханові про свої справи звістивши, зустрівся з ним; коли ж хан не повірив, звершив із ним вечірній намаз - відтак голосом співочим високошанований Коран прочитав; отоді хан довірився". Цей уривок хроніки "Справи північні" цитує Кульчинський, його ж, вочевидь, ілюструє й та сама загадкова гравюра з праці Сенковського.

"Його душа належить ісламу. Православ'я - лише ширма для легковірного натовпу. Паном та духовним лідером для козацького гетьмана є захисник ісламу та володар Світу - Султан Оттоманської Порти. Саме падишахові й Аллаху таємно служив Хмельницький, й підпорядковував їм і свою волю, й волю своїх підданих. "Нині маючи зо триста тисяч козаків, - цитує Кульчинський лист - покладаюся я рабствувати падишаху Ісламу; хай відразу велять мені служити, і я стану до праці серцем та головою".

Свій серед чужих

Цей пасаж викликає декілька питань. Насамперед, чи не забагато людей знає Богданову таємницю - та ще й вочевидь не надто зацікавлених у її збереженні? Ще одне - постать загадкового посланця. Який з усією очевидністю був по-перше, мусульманином, а по-друге - дуже близькою до Хмельницького особою. І при тому - не Тугай-беєм. Нарешті, чому останнє наведене речення за духом дуже нагадує згадувану вже формулу прийняття васалітету?

Особа муфтія теж цікава. Посилаючись на ті таки "Справи північні", Кульчинський згадує, що Хмельницький звертався до якогось муфтія із позовом щодо вбивства командувача корпусу яничарів Бекташ-Аги внаслідок придворних інтриг. Ага був ще одним впливовим другом гетьмана в ісламському світі. Що, яким би дивним це не здавалося сьогодні, було справою звичною: Оттоманська Порта, попри всю її войовничість і загарбницьку політику, була одним із провідних центрів тодішньої цивілізації, і той таки Стамбул в цьому сенсі добряче нагадував нинішні Лондон чи Нью-Йорк. І, як у будь-якому мультикультурному середовищі, аби мати кращі ґешефти, краще, коли контраґент сприймає тебе за свого. І найпереконливіший спосіб досягти цього - якомога краще вжитися в роль.

Проблеми виникають тоді, коли свої починають підозрювати в тобі чужого. Так, до речі, сталося, коли до Січі дійшла звістка про спільний намаз Хмельницького й Ґірея. І хоча гетьману вдалося загасити бунт в зародку, прочитавши на підвищених тонах цілу лекцію про особливості міжнародної політики, тут усе ж таки варто порушити питання способу розповсюдження цієї новини. Чи, бува, не доклали до цього руку польські шпигуни? Тим більше, що і можливості, й резони, й ресурси корона для цього мала.

Гетьман-ренегат

Зрештою, й сама по собі історія з буцім ренегатством Хмельницького була надто вигідною, адже щонайменше досить переконливо пояснювала загалу причини, що спонукали повноправного підданого Речі Посполитої розпочати громадянську війну у власній країні. Тож польські історики романтичної доби - на кшталт Сенковського - навряд чи могли оминути цей "смаколик".

Водночас, логіка сучасного світу змушує припустити, що в розповсюджені подібних чуток могли бути зацікавлені й у Бахчисараї на випадок незручних питань щодо союзу з невірними - от тільки подібна практика зовсім не була чимось надзвичайним.

Та чи міг насправді Хмельницький бути "криптомусульманином"? Об'єктивно така ймовірність, звісно, існує: полон, навіть почесний, - річ не надто комфортна, й за таких умов люди здатні зробити багато чого, аби покращити своє становище. Втім, це не обов'язково: історії відомі приклади й цілком щирого навернення, не пов'язаного ані з порятунком життя, ані з кар'єрними міркуваннями. Скажімо, колишній писар Війська Запорізького Петро Суховій, обраний гетьманом після вбивства у 1668 році Івана Брюховецького, невдовзі склав з себе повноваження та, як пише Дмитро Яворницький, "пішов до татар, з якими він так зблизився, що згодом прийняв іслам і взяв собі ім'я Шамай або Ашпат-мурза; і з ним було лише близько трьохсот запорожців..."

Втім, історію про навернення Хмельницького спростовує загальновідомий факт. Під час битви з поляками під Берестечком 1651 року, союзники козаків - татари - відступили з поля бою, захопивши з собою в якості заручника Хмельницького. Певний час гетьман перебував у їхній повній владі. Але згідно з мусульманською традицією, відступники від віри заслуговують лише на смерть. Якби татари знали, що Хмельницький - мусульманин і зрадив віру, то навряд чи він повернувся б назад живим. Адже співаючи в церкві Символ Віри (а він співав його перед битвою) гетьман прилюдно зраджував іслам. Зрештою, й похований Хмельницький за православним обрядом, що робить його лицемірне мусульманство - якщо воно мало місце - щонайменше, беззмістовним.