Кінець креативності? Навіщо музиканти створюють рімейки власних пісень

Незабаром, у березні, має вийти новий, перший за шість років альбом U2 — "Songs of Surrender". Фізичний реліз буде складатися з двох компакт-дисків і в списку треків шанувальник групи не знайде жодної незнайомої назви – ірландці вирішили, що нарешті досягли того рівня і віку в кар'єрі та житті, коли можна записувати рімейки власних пісень, класичних або навіть відносно недавніх. Це не електронні ремікси та не концертні "акустичні" чи "оркестрові" версії — "нові старі" обіцяють бути якимось художнім переосмисленням, яке претендує на рівноцінне місце в дискографії гурту. А ще стало відомо, що новий містер Неоднозначність Роджер Уотерс перезаписує в студії класику "Пінк Флойд", платівку "The Dark Side of the Moon" — звичайно ж, без участі Девіда Гілмора. Ми згадуємо аналогічні випадки поводження зі своєю власною спадщиною – іноді це закінчувалося катастрофою ("привіт, маразм"?), а іноді й тріумфом.

Paul McCartney "Give My Regards to Broad Street" (1984)

Як і в 70-х, на початку вісімдесятих років минулого століття Пол Маккартні багато в чому починав свою кар'єру з чистого листа. Його постбітлівський, теж мегауспішний гурт "Wings" розпався — цьому дуже сприяв арешт Пола в токійському аеропорту в січні 80-го. Маккартні прилетів до Японії на гастролі, але не забув узяти із собою солідного запасу марихуани — в результаті гастролі так і не відбулися. Десять днів Пол провів на тюремних нарах, а після повернення до Англії вирішив випустити сольний альбом "McCartney II", записаний цілком і повністю самостійно ще минулого літа. Це була яскрава, смілива і навіть експериментальна робота – із синтезаторами, більш традиційними інструментами та власним голосом Маккартні обходився, як божевільний, хуліганистий, але геніальний професор-роздовбай. До речі, у цьому унікальному образі Пол часто створював (і створює) одні зі своїх найкращих творів – але тоді Маккартні, мабуть, злякався власної хоробрості. Наступний альбом, "Tug of War", вже відрізнявся високим і навмисним професіоналізмом, вивіреністю кожної ноти та старанно відполірованим звуком. Платівка 1983-го "Pipes of Peace" складалася в основному з матеріалу і тих же сесій, і звучала ще нешкідливіше.

Ну а зовсім обережний, позбавлений будь-якого ризику і конформістський підхід до творчості 42-річний тоді Маккартні продемонстрував наступного року, на платівці "Give My Regards to Broad Street". Альбом був ще й саундтреком до однойменного художнього фільму, для якого Маккартні написав сценарій і знявся у головній ролі самого себе. Фільм можна або сильно любити, або так само ненавидіти — якщо ви гарячий і небайдужий шанувальник Маккартні. Більшу частину самого альбому складали перезаписані заново версії бітлівської класики, свого часу написаної і заспіваної переважно Полом, і навіть рімейки його хітів періоду "Wings" і пісень, випущених зовсім недавно.

Оскільки побоювання з приводу того, як публіка прийме сам фільм, були дуже обґрунтованими, альбом, на відміну від картини, був найнеризикованішим починанням Пола в його кар'єрі. Нові версії пісень "Бітлз" були старанними і сповненими трепету до самого себе, а відмінності в аранжуваннях могли помітити лише фахівці — справді, хто ще звертатиме увагу на те, що замість струнного квартету в "Yesterday" з'явилися духові? Версії пісень самого Маккартні та "Уінгз" були такими ж гладкими. На щастя тоді, в середині 80-х, Маккартні не перетворився остаточно на консерватора, що боїться змін і боїться робити дурниці – що довів уже його наступний альбом "Press to Play", але справжній творчий ренесанс стався з Полом вже в 21-му столітті.

Jimmy Page and Robert Plant "No Quarter. Unledded" (1994)

Так, "Лед Зепелін" були і залишаються найкультовішою групою з тих, на які ще в сімдесятих роках був приклеєний цінник "хард-рок" — як на товар, вельми ходовий у той час. Найкультовішою та ще найкреативнішою – на тому самому ціннику рідко вказувалися інші складові магії групи, а саме блюз, англійський фолк, каліфорнійська психоделія та музика Близького Сходу. І, зрештою, "Цепеліни" були одними з найважливіших — вони чудово усвідомлювали, чому і коли працює горезвісна "хімія" між ними як музикантами та особистостями. Тому, коли 1980-го помер не менш легендарний сам по собі, ніж, власне, сам гурт, барабанщик Джон Бонем, "ЛЗ" з честю та гідністю саморозпустилися та відкланялися.

Гітарист Джиммі Пейдж та вокаліст Роберт Плант у вісімдесятих кілька разів піднімалися разом на сцену, Плант заспівав на одному треку в альбомі Пейджа "Outrider", але повноцінна співпраця між складовими головної творчої сили "ЛЗ" відновилася лише в середині дев'яностих. Час для реюніону був більш ніж підходящим – мішури, обов'язкового позитивного настрою та синтезаторів потрібно менше, ніж у 80-х. До того ж, повернення до коріння та базових, натуральних речей теж відбувалося найприроднішим чином — хоч і не без урахування чергової зміни музичних епох та моди.

Власне, головний підсумок цього возз'єднання, альбом "No Quarter", був змонтований, зібраний та приготований з двох виступів у лондонській студії перед спеціально запрошеною аудиторією, а також записів, зроблених у Марокко, та, буквально – у лісах та каменоломнях Уельсу. Більшу частину альбому складали саме рімейки класики "Лед Зеппелін" — іноді це були вірні оригінальному аранжуванню та настрою спроби, але головна гідність, принадність і сила альбому виявилися не в них.

У таких треках, як "No Quarter" та "Nobody's Fault But Mine" (оригінальні версії яких були випущені, відповідно, у 1973-му та 1976-х роках) Пейдж і Плант не просто намагалися викликати старих духів – духи слухняно опинялися в новому часі і новій обстановці, демонструючи дивовижну здатність відбиватися у новому дзеркалі помахом зовсім іншої якості. І справді, від початкових згаданих треків тоді залишився лише текст Планта – в іншому це були зовсім інші світи, в яких існували, тим не менш, ті самі почуття та емоції, які спочатку надихнули ці пісні. Ну а версія однієї з центральних пісень "ЛЗ", "Kashmir", на цьому диску в чомусь навіть перевершувала оригінал — зіграна з єгипетським оркестром, вона включала ще більше драматичних переживань і пригод на шляху. Тим не менш, наступний альбом Пейджа і Планта, Walking into Clarksdale, вже цілком і повністю складався з нового матеріалу.

Peter Gabriel "New Blood" (2011)

Пітер Гебріел – один з найшанованіших музикантів нашого часу, який ніколи не дотримувався жодних правил, воліючи порушувати їх. У тому числі свої власні. У першій половині сімдесятих Гебріел був вокалістом, головною творчою силою та приголомшливим фронтменом групи "Genesis", легенди британського прог-року. 1973-го музиканти записали свій черговий шедевр, витончений і британський у кожній ноті та кожному русі музичної думки альбом "Selling England by the Pound". Після чого Пітер, побоюючись назавжди зав'язнути в англійських галявинах, надихнув групу здійснити різкий поворот і опинитися в урбаністичному і, стараннями самого Гебріела, постмодерністському і сюрреалістичному Нью-Йорку, на не менш приголомшливій платівці "The Lambwayes". Потім Пітер пішов з групи, і якщо перші два його сольні альбоми були найдивнішим гібридом прог-року і "нової хвилі", що народжується на очах, то третя платівка 1980-го року (яка, як і інші перші чотири альбоми Гебріела, називалася просто "Peter Gabriel") була абсолютною "річчю в собі". Платівка вийшла безжальною та безпросвітною, а звук був новаторським майже за межами здорового глузду – барабани звучали голосно і нещадно, акцентуючи хвилі болю та сум'яття, що виходили від персонажів пісень, але в цих барабанних партіях не було й натяку на звичний та неодмінний звук тарілок. При цьому навіть на цьому альбомі не обійшлося без хіта ("Games without frontiers"), оскільки вміння писати хіти Пітер якщо і приховував, то дуже невміло.

Потім, у середині 80-х, Гебріел, завдяки альбому "So" і відеокліпам, що вражають уяву, став справжньою поп-зіркою. Наступний альбом, що вийшов 1992-му "Us", незважаючи на всю свою послідовну експериментальність, знову виявився хітовим, а потім Пітер замовк до самого початку нового тисячоліття. У 21-му столітті, по суті, поки що вийшов лише один альбом Гебріела з новим матеріалом — ще одна платівка з традиційно лаконічною назвою, "Up". Була випущена на диску музика до мультимедійного шоу, був черговий інструментальний саундтрек, а ще 2010-го з'явився абсолютно несподіваний альбом каверів – "Scratch My Back". Тоді Пітер записав свої улюблені пісні інших авторів (серед них була до судом прониклива версія "Heroes" Боуї) у супроводі симфонічного оркестру, що дуже тривожно звучить – далеко не завжди він добивався такого ефекту за допомогою гучності.

Надихнувшись досвідом, Гебріел і свої власні пісні перезаписав з оркестром – і ця робота, альбом "New Blood", не мала нічого спільного з аналогічними опусами інших артистів. Інші (наприклад, "Металіка" або Стінг) записували з симфонічними музикантами, як правило, "живі" альбоми — і самі пісні при цьому відчайдушно намагалися жити своїм колишнім життям, а оркестр тим часом усіма відомими йому способами щомиті нагадував про своє існування. У випадку ж з роботою Пітера все було зовсім інакше — оркестр оголював у його і без того болісно відвертих і беззахисних піснях найуразливіші місця, і раптом струнні і духові робили силу, слабкість, радість і тугу абсолютно рівноцінними у своїй красі явищами. З того часу минуло 12 років – і цього року має нарешті з'явитися альбом Гебріела, який повністю складається з нових пісень.

Electric Light Orchestra "Mr. Blue Sky" (2012)

Звичайно, мультиінструменталіст, автор пісень та саундпродюсер Джефф Лінн — це і є "Electric Light Orchestra". Так було не завжди. Зрештою, перший альбом гурту тому так сильно відрізняється від решти спадщини "ELO", що один із засновників гурту Рой Вуд, постать не менш творча і іскрометна, відповідав за його зміст на рівних з Лінном, якщо не більшою мірою.

Але згодом схильність до авторитарності і гостро виражений перфекціонізм тільки посилювалися — Лінн все менше залежав від інших музикантів групи і все менше вони були йому потрібні для втілення своїх ідей. До того ж, у Лінна був не тільки самобутній авторський почерк і мелодійне чуття (нехай і з величезним впливом "Бітлз", але мало хто так вдало вбирав і переосмислював бітлівську манеру зразка 1967-го року, як Джефф), а й свій власний, ще характерніший і відомий звук. Це особливе, струнке звучання ударних, що вдовольняються акустичною і електричною ритм-гітарою багато хто називає "пластмасовим" і "синтетичним", але ще більша кількість народу називає його "магією Лінна". Пізніше Джефф додав до рецептури електронну лінію, яка то з'являлася, то зникала – залежно від моди, але звук Лінна залишався таким же характерним.

Коли йому набридло записуватись і гастролювати під маркою "Оркестра Електричного Світла", Джефф став робити свій фірмовий звук для таких видатних людей, як Джордж Харрісон, Том Петті та Рой Орбісон — і це були чудові, хітові платівки. І в той же час разом з ними ж і Бобом Діланом Лінн був учасником найчарівніших зборів легенд від рок-музики, колективу "Traveling Wilburys", що записав на рубежі вісімдесятих і дев'яностих два хитромудрих і позитивно налаштованих альбоми. Мало того, Джефф під власним ім'ям випустив сольник, ну а потім, у середині дев'яностих, і зовсім зайнявся справою однаково відповідальною та історично важливою – а саме продюсував нові записи "Бітлз" для проекту "Антологія", пісні "Free as a Bird " та "Real Love". Це була віха в його кар'єрі, і після цього Джефф знову вважав за можливе і правильне випускати свої власні нові пісні, використовуючи розкручений бренд "ELO". У 2001-му він записав альбом "Zoom" (для однієї з пісень Джордж Харрісон зіграв гітарне соло, і це один з його останніх записів), після чого замовк, більш ніж на десятиліття.

Але у 2012-му Лінн випустив одночасно відразу дві платівки, а саме "Long Wave", чудову збірку каверів пісень тих часів, коли ці самі пісні слухалися юним Джеффом через динамік лампового радіо, а ще — "Mr. Blue Sky: The Very Best of Electric Light Orchestra". Останній реліз був не просто черговою компіляцією класичних хітів "ELO". Лінн самостійно і особисто, зігравши практично на всіх інструментах, переписав заново до болю знайомі публіці пісні — причому з властивими йому ретельністю і скрупульозністю відтворив всі деталі та нюанси старих аранжувань. Мабуть, таким чином Лінн завершував гештальт — іншу причину для появи цього альбому уявити було важко. Ні, звичайно ж, сам Джефф пояснював, що нові версії звучать значно краще з точки зору звукорежисури — і може, хтось дійсно віддавав перевагу глухуватому новому звуку і віковому, помітно втомленому голосу Джеффа. Оригінали об'єктивно звучали у всіх сенсах яскравіше, дзвінкіше і завзятіше рімейків – хоч і були записані в інші часи та на іншій апаратурі.

Вже через три роки Джефф продовжив випускати альбоми – з новим матеріалом, наочно при цьому демонструючи те, що писати нові пісні йому виходить значно краще і цікавіше, ніж намагатися робити точні копії старих.

The Bryan Ferry Orchestra "The Jazz Age" (2012)

Браян Феррі — безсумнівно, один із двох найстильніших зі всіх рок-ветеранів, що нині живуть, якщо не найбільш стильний. Колись з ним, окрім нинішнього та давнього конкурента Міка Джаггера, міг змагатися Девід Боуї, такий же виплеканий глем-епохою початку сімдесятих суперзірковий британець. Але, як показав час, і Феррі, і Боуї, і особливо Джаггер, однаково добре і стильно себе почували і підносили світу і в будь-який інший час. Різниця між ними, серед іншого, була в тому, що Джаггер з Боуї – на відміну від Феррі – ніколи не відчували явної ностальгії за тими часами, коли жодного рок-н-ролу ще не існувало в принципі, а був лише старий добрий свінг.

Браян Феррі взагалі був одним із перших уражених щемливою ностальгією персонажів на рок-сцені. Ще 1973-го, паралельно з двома ультрасучасними альбомами свого гурту "Roxy Music", він випустив перший сольник "These Foolish Things", що складався в основному з версій класики першої половини шістдесятих. Потім Феррі випустив ще не один альбом каверів, найвидатнішим з яких був, безперечно, "As Time Goes By" 1999 року. На тій платівці Феррі виконував пісенну класику тридцятих років – виконував зі своєю вродженою вишуканістю, гіркуватим дендизмом та аристократизмом так, як міг це робити лише він. Феррі тоді ні в якому разі не намагався осучаснити ці пісні — чи то заголовну "As Time Goes By", що звучала в картині "Касабланка", або "Falling In Love Again", за допомогою якої свого часу зводила з розуму чоловіків Марлен Дітріх. Феррі акомпанували музиканти, які з любов'ю та вражаючою легкістю на автентичних інструментах того часу відтворювали музичний дух та смак тридцятих. На честь музикантів і Феррі, це не виглядало просто вправами в ретро-стилістиці, пісні дихали одним повітрям зі слухачем легко невимушено.

Через тринадцять років Феррі пішов далі. Він зібрав The Bryan Ferry Orchestra, куди увійшли нечисленні на планеті і в Британії зокрема майстри традиційного джазу – тобто джазу, який виконувався ще в 20-х роках минулого століття, тоді, коли він ще був справжнісінькою поп-музикою, дивовижною, зухвалою та свіжою. У 2012-му вийшов унікальний для нашого часу альбом "The Jazz Age" — будучи художнім керівником оркестру свого імені, Феррі переосмислив власні пісні часів "Roxy Music" та тривалої сольної кар'єри. Пісні, в минулому найчастіше найкрасивіші і не на жарт хвилюючі пісні, стали інструментальними п'єсами – і звучали вони буквально так, ніби були записані майже сто років тому, ніби ці млосні звуки долинали з труби грамофона.

Щоправда, Брайану не змінило почуття міри, і шип і тріск грамофонної платівки звучав уже в розпачливій цій красі уяві слухача. Це був дивовижний запис – все-таки мелодика пісень увібрала в собі занадто багато явищ сучасної культури і часом вона здавалася чужою та сторонньою стилістикою 20-х років. Але це працювало – вийшов альбом, який не міг не звернути на себе увагу, і цілком зрозумілим було б здивування людини необізнаної, яка задає питання, що знайшла цей скарб: "А що це таке ти слухаєш?".