Шлях до успіху. Чому в Україні не буде свого Гаррі Поттера
З усіх питань про долю української книги я найбільше люблю ось цей: "Коли з'явиться український Гаррі Поттер?" Не знаю, за що саме я так люблю це питання. Напевно, вся справа у вихованні Хемінгуеєм. Адже на це питання можна відповісти цілком в його стилі, коротко і сакраментально: ніколи.
Цей мій відповідь геть позбавлений надриву - я зовсім не бачу необхідності плодити гаррипоттеров, цілком вистачить одного, і він вже написаний. А ось тим, хто вважає за необхідне дати відповідь Чемберлену", я можу тільки поспівчувати. Є об'єктивні причини та навіть непереборні. А є ніби переборні в принципі, але ніхто не поспішає їх долати. Можливо, тому, що не бачить проблеми.
Ось тут стає сумно, надривно і драматично. Адже одна з основних причин, через які не бачити нам вітчизняного Гаррі Поттера, полягає в тому, що ми одна з найбільш малочитающих країн Європи. І малоиздающих теж. Причому визначити, де тут першопричина - в недоробці видавців або індиферентності читачів - так само важко, як у випадку з куркою та яйцем.
Книги для нас означають мало. Згідно найлояльнішої статистикою, читає - в принципі читає - близько 50% дорослого населення нашої країни. Звичайно, ми зі школи знаємо, що Шевченко/Пушкін - "наше все". Книга - "святе" і т. д. Думка про "святості" книги, яку ми то заразилися в школі - там взагалі підозріло багато "святого", - то підхопили разом з іншими мыслевирусами вже в дорослому житті, виявляється заряджена неабиякою часткою лукавства. У світі затятих акул капіталізму, де книга - це товар нарівні з мішком картоплі, а книжковий ринок - це просто ринок, де "немає нічого святого" і "все продається і купується", культ читання, тим не менш, існує, і він зрощений з культом успіху. У нас же "святе" виявляється синонімом "необов'язкового". "Святість" якимось дивним, парадоксальним чином заперечує "культ".
"Культ читання" - це "у них". Наприклад, з усіх тем, виступів і персон нинішнього економічного форуму в Давосі на західних медіа-майданчиках, включаючи блог-платформи, пальма першості належить не Китаю, не Меркель і не Олланду. А списку книг, які прочитали за останній рік найбільш багаті та успішні люди планети. Чи треба говорити, що наші вітчизняні майданчики навіть не звернули уваги на цю інформацію, розтиражовану західними колегами? Ми люди серйозні, нас цікавить криза глобальної економіки, причини неприбуття глав європейських країн та сніданок Пінчука. А що вони там читають на дозвіллі, ці "багаті і успішні", і навіть сам факт, що "вони ще й читають" - справа десята.
Кожен з опитаних в Давосі "акул бізнесу", зміг назвати хоча б кілька новинок книжкового ринку. Звичайно, вони знали, що їх про це запитають - запитувати про книгах і колі читання вважається звичайною справою у журналістів. І підготувалися. Втім, їм і не потрібно було особливо готуватися саме до Давосу, як до контрольної з літератури - серед успішних людей на Заході вважається добрим тоном публікувати свої "мастриды" в соцмережах, а під кінець року, як правило, всі провідні ЗМІ публікують "мастриды від зірок", включаючи зірок бізнесу, науки, політики і просто "блакитного екрану". Читати книги - не просто мейнстрім. Це щось на кшталт "знаку якості".
Але нам просто "колись", правда? Ми люди зайняті, а читання - вид розваги. Красивого, нехай навіть корисного дозвілля. Але, виявляється, варто лише змінити кут зору - і читання вже не виглядає "розвагою". Треба сказати, той, хто дійсно багато читає і читає не тільки жіночі романи і бойовики в пейпербеках, хоча б здогадується про те, що читання - не зовсім розвага, "розслабон" і спосіб вбивства часу. Що ж стосується "брак часу", то це просто відмовка. Я сумніваюся, що у якогось Уоррена Баффета вільного часу більше, ніж у середнього київського менеджера. А адже саме йому, за легендою, належить своєрідний рецепт успіху: потрібно читати 500 сторінок в день - якщо ви, звичайно, всерйоз хочете чогось досягти в житті.
Слова "самого багатого старого в світі" багато хто сприймає, як виклик. Читацькі челенджи - досить популярний жанр на англомовних блог-платформах. Деякі з них підтримують і моніторять провідні ЗМІ. Виклики різноманітні: читати книги зі списку, підбирати книги за певним принципом (наприклад, тільки автори-жінки чи книги, в назві яких є числівники) - вибирайте на свій смак і беріть участь. З усіх українських аналогів можу назвати лише @bookchallenge_ua Катерини Бабкіної та Марка Ливина, що завершився в середині минулого року. На жаль, великої популярності ця ініціатива не здобула.
Чому у нас читання залишається необов'язковим, в той час як на Заході, здається, звичка читати прямо пов'язується з успішністю людини? Тому ж, чому у нас "не працюють" і інші зв'язки між "успішністю" (читай - матеріальним і соціальним становищем) та особистими якостями людини.
Те, що вони мають, ніяк не пов'язано з тим, що вони з себе представляють. Немає нічого дивного в тому, що ми не знаємо, що читають наші багаті й успішні - їх ніхто про це не питає. Не про що питати. І нікому. І просто в голову не приходить про таке запитати. Та й навіщо? Є питання важливіші.
Відсутність масового читання та попиту на книги згубно позначається на книжковому ринку. Який не має достатньо коштів, ні досить пасіонарності для розширення і розрив порочного кола. Чому у нас ніколи не буде "українського Гаррі Поттера"? Тому що "Гаррі Поттер" - це ринковий успіх. Можливий тільки на багатому і великому ринку англомовної літератури, на якому видавець готовий ризикнути своїми грошима, вклавши їх у текст безвісною вчительки - і зірвати, якщо пощастить, великий куш. Від якого, до речі, чимала частина дістанеться саме колись безвісною вчитель, відразу осиявшей в рейтингу найбагатших жінок Британії. Серед українських письменників ви не наберете навіть п'ятьох, ледве зводять кінці з кінцями тільки за рахунок літературної творчості. І зовсім не тому, що вони не пишуть "українських Гаррі Поттерів". А тому, що вони працюють на дуже малому ринку.
"Гаррі Поттер" - це бізнес-проект. В Україні книжкового бізнесу нема - не може бути і бізнес-проектів. Українські видавці мало чим відрізняються від українських читачів. Одні вважають книги і читання "необов'язковим", хоч і нешкідливим розвагою. Інші, як можуть, влаштовуються у вузькій ніші, де доводиться задовольнятися крихтами, зокрема, що впали з бюджетного столу, зате майже немає конкуренції, і при цьому забалтивать свою ринкову неповноцінність "місією", "культуртрегерством" та іншими душеспасительными слоганами на тему "це ж книги, а не картопля яка-небудь". Обидва учасника майже відсутнього ринку - виробник і споживач - гармонійно доповнюють один одного, демонструючи один одному повна байдужість.
Чому ж не буде "українського Гаррі Поттера"? Тому що він, насправді, нікому не потрібен.
