"Книга для дітей" А.С. Баєтт: якщо ростити дітей для війни

Бідні сирітки завжди актуальні

Вікторіанська доба в Англії сягає фіналу. Баєтт віддає їй пошану, обираючи для "Книги" форму панорамного роману, еталонну вікторіанську романну форму. У густо населеному художному просторі збираються герої з різних верств і з різними досвідами, між ними виникає напруження через повсюдні секрети. Напруження переросте в моральний конфлікт. Але всі будуть до кінця розвиватися в кращу версію себе. Ну чи помирати, якщо не захочуть зростати. І ясно, що мусить бути бідний сирітка в центрі цього всього процесу. В компанії такої-от дікенісівської сирітки ми в роман Баєтт і входимо (він таки дуже нагадує Девіда Коперфільда).

Червень 1895 року. У підвальних приміщеннях Галереї, що згодом стане Музеєм Альберта і Вікторії, знаходять підлітка. Філіп Воррен живе в одному з експонатів — в мавзолеї, а ночами замальовує Ґлостерський свічник, за тим його й злапали Джуліан Кейн, син майора Проспера Кейна, директора музею, і Том Веллвуд, син письменниці Олів Веллвуд, яка приїхала до музею в пошуках сюжету для пригодницької дитячої книжки. Філіп здається їй всім гномом-у-шахті з якоїсь такої ж дитячої казки.

Філіп походить із родини робітників фаянсової фабрики, його матір розписувала вироби, Філіп успадкував її талант. Окрім Філіпа в родині чимало дітей, а злидні такі, що діти, які помирали від лихоманки, до ранку чекати на поховання в ліжках поруч із поки що живими. Філіп із дому втік. У Олів схожа доля, вона з бідноти, разом із сестрою перебралися в місто працювати на фабриці, на відкритій лекції познайомилися з економістом Веллвудом, за якого Олів вийшла заміж. Хоча родину утримує саме Олів зі своїх літературних вправ, вона і нині гарує, як проклята. Але історія Філіпа її зачіпає.

Майор береться опікатися Філіпом, Олів пропонує свої послуги. Так Філіп спочатку опиняється в будинку Веллвудів, а ті згодом його влаштовують учнем в дім по сусідству — там живе геніальний скульптуро-дивак Бенджамін Флад.

Так Філіп Воррен занурює нас в таємниці семи родин, взаємодія між якими і складе сюжет "Книги". А історія, за якою Олів приїхала в музей, книжкою не стала; Кейн запропонував їй хай би малята в книжці шукали Елетенберзьку релікварію, що міняла власника за власником, потрапляла в авантюри і щоразу якийсь її елемент замінювали на підробку. Тепер вона тут — ця оригінальна прикраса, що складається зі сфальшованих деталей. Олів цей сюжет відхиляє, бо він для неї надто правдоподібний: "Тут забагато фактів, замало простору для необхідних вигадок, які видаватимуться просто брехнею". Письменниця відхиляє байку про дорогоцінність-"підмінку" і забирає з собою з музею юнака-"зозулятко".

Філіп доживе до кінця роману, до речі, а дуже небагатьом героям так пощастить.

Сюжет до короткого переказу не надається

Кентські Веллвуди: Олів і Гамфрі, її сестра Вайолет, семеро дітей, яких виховує Олів, але не всім вона є біологічною матір’ю, так само як і Гамфрі не всім є біологічним батьком; безпосередньо про дітей дбає Вайолет і когось із цих дітей таки вона й народила. Три дівчинки. Чотири хлопчика, ну п’ять, по правді. В кінці книжки з дітей Веллвудів троє вціліють, серед них не буде дітей, що їх народила Олів. 

Лондонські Веллвуди: старший брат Гамфрі, його дружина, їхній син і донька.

Кейни: майор-удівець, його син і донька.

Флади: божевільний скульптор, його дружина-наркоманка, їхні дві доньки і старший син.  

Воррени: скульптор Філіп і його сестра, що знайде брата у Фладів і влаштується бути там домоправителькою, скоро вона народить позашлюбну дитину, яку згодом всиновить лондонський Веллвуд.

Письменник Герберт Метлі і його дружина — родина сусідів кентських Веллвудів, яка примудряється втрутитися в життя чи не всіх персонажів.

Стерни: німецька родина складається з театрального ляльковода, його дружини, двох синів і позашлюбної доньки. Один із синів Стерна уціліє в фіналі роману і житиме в Англії (проти якої воював), взявши за дружину дівчину з Кейнів.

Кожен із цих персонажів матиме в романі свою історію — повнокровну і драматичну. Ми проведемо з ними наступні 20 років. Всі їхні історії перетинаються. Формальний тип організації роману Баєтт — "мильна опера" (власне, це інша назва для панорамного роману): в сюжет ніхто не увійде без того, щоби не виявитися чимсь батьком чи давно загубленим братом. Приховані таємниці і випадкові збіги визначають рух сюжету, кожен предмет в кімнаті може стати артефактом-ключем, який відкриє фінальну велику тайну.

Сон літньої ночі  

Вперше всі персонажі "Книги" збираються на славетній вечірці у Веллвудів з приводу літнього сонцестояння. Веллвуди — фабіанці. Був такий в 1890-х шалено популярний лівацький, соціально-ліберальний рух. Фабіанці прагнули соціальних перетворень, пропонуючи практики чистого спрощеного життя і соціальної справедливості. Такі собі гіппі вікторіанської доби. Друзі, запрошення на їхню вечірку — однодумці: вільні духом, які переживають кожну мить свободи як диво (хіба що це не свобода для чогось, а свобода від чогось і іще свобода не для всіх).

Цього року у Веллвудів анонсовано виставу за "Сном літньої ночі" Шекспіра. Колись з такої ж почався роман Олів і Гамфрі, вона була ясно що в ролі феї Титанії. Виконує цю роль і зараз. Її дівчатка вирядилися в фей, корім однієї, яка завжди вдягається відьмою (ця мала виросте в суфражистку-мілітантку). Том, старший син, виконує роль лукавого Пака — істоти, яка уміє зачарувати людей і фей собі на забавку. І яка мусить в кінці вистави за свої витівки вибачитися.

Том Веллвуд в романі має одну з найсильніших і найдраматичніших історій. Мамин мазунчик, обдарована, але надто чутлива дитина, йому добре в родині і серед лісу. Олів пише про Тома і для Тома історію хлопчика, якого викрали у зачарований ліс. Тим часом Тома віддають у школу для юних джентльменів. Звідки від повертається травмованою, ледь не знищеною людиною. Фактично він переселяється до лісу. Але люди ніяк не можуть його залишити в спокої. Том — перша священна жертва, яка має гармоніювати чарівливий лад будиночку Веллвудів. Він — той, завдяки якому може тривати чарівна казка. Це казка про Попелюшку, до речі: чарівна вечірка триває до півночі, коли карета перетвориться на гарбуз.

Маєток Веллвудів тим більше створює ілюзію такої собі пасторалі, бо поруч є будинок Фладів, куди зрештою після свята переїде Філіп. І це суто готичний простір. Там ходять отруєні опіумом жінки, які не дуже розуміють, де перебувають. Там живе усамітнений геній. Там вибухають печі для обпалення глини. Там дівчата-сновиди приходять до ліжка юнака і випивають з нього життєві сили. Там у потаємних коморах, від яких є ключі, заплямовані кров’ю, ховаються, ні, не мертві дружини, а порнографічні портрети зґвалтованих доньок. Не всі чарівні казки — милі. Бо це страшна казка про "Синю Бороду", з тієї ж збірки Шарля Перро.

Олів дає інтерв’ю про свої книжки. Під час розмови з кореспонденткою, всі її діти всілися навколо матусі, мов тієї Матінки Гуски з дитячої книжки. Олів розказує журналістці, що з моменту народження малят, вона кожному з них пише власну книжку і кожному розказує власну історію. Хороша матір і мудра книжниця. Потім Олів ті історії почне оприлюднювати, уже не змозі відділити своїх реальних дітей від вигаданих про них історій. І поруч Флад — зло, яке заради мистецького імпульсу знищує тіла і душі людей. Ті двоє в романі — пара. Хоча це лише, либонь, єдині з героїв першої генерації, між якими не було сексу. Вони не пара антагоністів. Вони — пара двійників. Готові принести будь-кого в жертву своєму таланту. І роблять це.

Для однієї з дівчат Олів розказує історію про підмінків, злих істоток, які в колисці заміняють собою добрих людських маляток. Вайолет своїм вихованцям розказує про зозулят, що підростають в чужому гнізді і вбивають рідних дітей, а батьки-птахи все рівно піклуються про знайд. Перед нами — дві метафори на позначення творчості. 

Не дай бо’ народитися в родині письменника

Едвардінська Англія. 1901 року померла королева Вікторія та імперія кинулася стрімголов переживати своє сирітство і ностальгувати за щасливим дитинством. Вони марять не своїм дитинством і вже точно не намагаються його забезпечити своїм дітям, це епідемія фантазій про вічне щасливе дитинство. В часи Першої світової діти, які виросли на тих книжках, називатимуть іменами улюблених героїв окопи: "Будиночок Венді", "Шанці Пітера Пена". Діти, які відмовилися дорослішати, загинули на полі бою.

В одному з інтерв’ю Баєтт розказувала, що поштовхом для "Книги" стало спостереження над долею дітей відомих на початку ХХ ст. дитячих письменників, що ті діти так чи інакше увійшли в історію літератури – як герої чи як перші читачі тих книжок. І доля та переважно була непроста. Скажімо, син Кеннета Грема покінчив із собою, батьки видали це за нещасний випадок на залізниці, але то уже була не перша спроба юнака накласти на себе руки. Один із хлопців, яких всиновив автор "Пітера Пена", втопився, другий загинув на війні. Книжки, вимріяні батьками, нищили їхніх дітей. Для Баєтт це одна з ключових її тем: письмо як акт загрозливий, воно руйнівне за своєю природою, воно не додає до реального життя, а забирає щось із нього. Письмо — своєрідне жертвопринесення, при чому на пошану богів, яких уже давно всі забули, з ревними їхніми жерцями включно.

На початку роману Олів знову вагітніє, вона важко переносить цю вагітність і народжує хворобливого хлопчика. В цей же час чоловік на стороні зробив чергову дитину, а отож її родина збільшиться відразу на двох людей. Олів підписує контракт на кілька книжок і працює цілодобово, їй треба гроші. Але справа не тільки в грошах. Вона судомно пише, що сам процес письма захищає її від ненародженої дитини. Та людська істота, що росте всередині її, харчуєтся її силою і талантом, — міркує Олів. І моменти, коли вона пише інші світи, скеровують кров від серця до голови, оминаючи маленького жадібного загарбника… У романі ледь не на тисячу сторінок сцена займає одне речення. Коли Баєтт міркує про нестерпно складні речі, вона стає вкрай лапідарною.  

Хто тут хто, або Герберт Велс дівчат розбещував

В книжках Баєтт завжди є чимало відсилок і цитат. У випадку її прози завжди доречна порада "читайте не цитату, а все навколо цитати" стає вкрай актуальна. Ну якщо подивитися хоча б на прототипів її героїв.

Герберт Метлі підозріло нагадує Герберта Велса. Велс був аматором, проповідником і активно практикував вільне кохання, деякі його тематичні есе і щоденникові записи Баєт переспівує в публічних лекціях уже свого Герберта. Ідеєю фікс Велса було не лише вільне кохання, а й концепція колективного імунітету (тому і виникла "Війна світів", наприклад, колективний імунітет людей захищає від бактерій, які убивають прибульців). Колективний імунітет ми виробляємо від людини до людини від генерації до генерації. Хтось в попередніх помер від хвороби, щоби від неї були захищенні його нащадки. А значить, кожна людина в кожну мить історії, щоби вона зі своїм життям не зробила, жила та помирала недаремно. Не буває за таких умов намарних смертей. Й іде мова про роман, де генерація дітей, саме дітей, а не батьків, вимирає практично в повному складі. Не буває марних смертей, але й адаптуватися до того, що убиває людство не вийшло. 

Флад має за прототип Еріка Гіла. Він був фабіанцем, потім розчарувався в їхніх поглядах і відійшов від товариства. Жив самітником у старому маєтку, що колись був монастирем (як і Флад), але не в Кенті, а в Вельсі. Гіл тримався ідеї високого ремесла, а не мистецтва, скульптором себе не вважав, а саме ремісником. Він був популярним і відомим. До його робіт сильно доклався учень, що працював в його майстерні відколи мав чотирнадцять, його звали Джозеф Кріб (і він надихнув Баєтт створити Ворена). Він часто ліпив голу натуру, позували йому неповнолітня донька покоївки, яку він мав за коханку, дві його сестри і дві доньки-підлітки — всі позували не завжди добровільно. Гіл вважав інцест мистецькою практикою. Баєтт Гіл треба не лише як скандальний збоченець, а й як автор скульптури "Людство". Людством називається голе жіноче тіло без рук і голови без стоп, яке стоїть на колінах.

Прототипом Олів стала Едіт Несбіт. Олів і Едіт — кожна у своїй реальності — були однією з дев’яти засновників Фабіанського товариства. Несбіт і сама власною персоною входить в простір роману разом із іншими тогочасними метрами дитячої літератури, вона тут конкурентка Олів. Несбіт повернула в англійську прозу пригодницьку літературу для дітей і була однією з перших яка писала, скажімо сучасною мовою, підліткове фентезі — пригоди реальних малят у чарівних світах. Власне, про це ж і у такий же спосіб пише Олів. Несбі написала більше 60 книжок, рухалася від соціальних повістей типу Дікенса до чарівних казок, з яких потім постануть всілякі Нарнії. Олів так само продуктивна, і вектор її книжок такий же. Едіт мала великий заміський дім в Сусексі, який славився своїми театралізованими літніми вечірками.

Едіт було вісімнадцять, коли вона вийшла заміж за банківського клерка (Гафрі так само працює в банку). Скоро виявилося, що у її чоловіка була інша наречена. Майже одночасно дві жінки народили йому дітей. Скоро дитину зрадливцю народила близька подруга Едіт, та запропонувала дитину всиновити, а подругу взяла собі за домогосподарку. Потім подруга народила ще одну дитину від чоловіка, її Едіт теж всиновила. У Несбі було двоє синів і донька, Несбі присвячувала свої книжки своїм дітям, ще двоє її дітей біологічно її дітьми не були, це нащадки її чоловіка і ще одна дитина чоловіка отримувала від родини гроші, але виховувала її уже не Несбі. Їм всім Едіт теж присвячувала книжки.

Несбі — одна з перших дитячих авторок в Британії, яка вголос сказала: її вигадані історії допомагають їй долати цілком реальні травматичні переживання. ЇЇ книжки мають ту саму фабулу: все добре, повна ідилія, стається щось страшне — хвороба, горе, втрата, люди відновлюють ідилію, але уже в іншому місті. Власне, так само робить і Олів, лікується своїми історіями. Отрута часом може буте ліками.   

Теорія хаосу і проблеми контрацепції

Якщо нам здебільшого треба пояснювати, ким і навіщо надихалася Баєтт, то оригінальному читачу таких коментарів не треба, вони цей контекст ловлять миттєво. І тому тут важливо усвідомити один момент. Авторка не береться нас скандалізувати, порпаючись в брудній білизні відомих колись митців (а це достолиха цікаво, визнайте, і не потрапити на цей гачок ой як складно). Баєтт взагалі пише не про людей, а винятково про ідеї (та її письмо майстерне настільки, щоби ми не відразу помітили її байдужість до світу, населеного людьми перед світом, населеними книжками).

Наукова основа "Книги для дітей" — теорія хаосу. Баєтт запозичуючи форму вікторіанського роману сперечається з самою його базою — з уявленням про безперервність і стабільність. В її світі все визначає випадок, явища і речі не мають детермінантів, спроба реальної дитини стати героєм маминої казки призведе його до загибелі. Хаос однозначно передбачуваний і непередбачуваний.

І тут треба трішки поговорити про інцест, бо ця тема — постійний глибинна течія головного русла роману. Тут є історії розбещення дітей. Є сцена, коли батько намагається зґвалтувати доньку-підлітка, у такий спосіб повідомляючи їй, що вона не є його біологічною донькою. Тут всі виховують чужих дітей. І якщо уявлення про вільне кохання доводить першу генерацію до свідомого порушення табу на інцест, то друга генерація має мало шансів уникнути інцесту. Вони просто не знають, хто їхні батьки. Дві третини молодих героїв помирають на Першій Світовій. Ті, які залишаються, паруються. І навічно над ними зависає такий собі інцест Шредінгера: твій партнер може бути твоїм братом, а може їм не бути.  

Двоє юнаків, які росли неподалік один до одного, однолітки. Їх виховували разом, хоча матусі між собою не зналися. Страшенно схожі між собою, наче ті близнюки. В окопах вони нарешті годні визнати: вони брати, народжені від одного батька. І через мить один із них загине. І другий накладе на себе руки, не змозі пережити втрату. Тоді командування прийме рішенням, щоби біологічні(!) родичі поруч не служили.

Є у Баєтт і пропозиція, як накинути систему на хаос. В одній зі сцен Мері Стоупс читає свою легендарну лекцію. Ця жінка реально існувала, вона відома поборниця євгеніки і контрацепції. І читає лекцію про те, що треба цілеспрямовано запобігати зачаттю, а не розказувати про переваги моногамії та традиційної родини. Повна і доскональна любов — безплідна. Точніше, непродуктивна — як чистий акт мистецтва. 

Що не було сотворене, тому не можна й нашкодити, навіть випадково. Такі от чари неіснування.