Кльова Британія. Як Oasis придумали бритпоп і повернули Об'єднаному Королівству музичну першість

Забавно, але якщо розібратися – гурт "Oasis" заснували зовсім не брати Галлахери, Ноел та Ліам. Спочатку на початку дев'яностих існував колектив під назвою "The Rain" — музиканти якого були незадоволені своїм вокалістом. У результаті на заміну горе-співаку Крісу Хаттону прийшов Ліам Галлахер, нахабний юнак з апломбом карикатурної рок-зірки. Група деякий час репетирувала з Ліамом і була дуже задоволена результатами спільного музикування — поки одного разу на репетицію не з'явився старший брат Ліама, Ноел. Старший Галлахер давно вигадував пісні і виношував ідеї панування на англійській рок-сцені — і тепер не соромився у висловах, критикуючи те, що почув.

У результаті Ноел заявив, що єдиний шанс врятувати всю безглузду витівку – це прийняти його до складу колективу як гітариста, призначити беззаперечним лідером та виконувати виключно шедевральні пісні його власного авторства. Ноел явно мав дар переконання. Він і сам вірив у всі ті казки, які він розповідав молодшому братові (з Ліамом Ноел довгі роки ділив спальню в батьківському будинку в Манчестері) та своїм новим колегам – про всесвітню славу "Oasis" (так, від нудної назви "Дощ" вирішено було позбутися) і про те, що вони стануть кращою, чорт забирай, групою з усіх, що коли-небудь існували.

"Oasis" почали виступати у місцевих клубах, і дуже скоро привернули увагу засновника невеликого інді-лейблу "Creation" Алана Макгі. Гурт і справді був особливим — так, музиканти явно надихалися тим, що робили їх земляки з Манчестера, герої англійського альтернативного року кінця вісімдесятих "The Stone Roses", але при цьому були простіші, голосніші, виразніші, нахабніші і задерикуватіші. І найголовніше — з кожної музичної фрази, складеної Ноелем Галахером і заспіваної його братом Ліамом, за кілометр несло "Бітлз", але це не здавалося сліпим наслідуванням. Навпаки, пісні звучали так, ніби шестидесятників ніколи не існувало у реальному житті – а лише в голові Ноела Галлахера.

Макгі запропонував колективу контракт – і ті почали записувати свою першу платівку. Насправді "Definitely Maybe" народжувався дуже довго і в страшних муках — адже зазвичай дебютні альбоми хороших гуртів за старою доброю рок-н-рольною традицією записуються за добу, максимум тиждень, і часто є прикладом геніальної спонтанності. Але "Oasis" і справді були особливими. Ноел дуже добре уявляв собі, як саме мали звучати його пісні в записі – тобто, так само голосно, безпосередньо і розв'язно, як на концерті, тільки краще. Але насправді все виглядало зовсім не так – пісні, дубль за дублем при відтворенні записаного матеріалу звучали штучно, малокровно і вимучено.

Закінчувався 1993-й рік, "Oasis" працювали із саундпродюсером Дейвом Бетчелором у сільській студії "Monnow Valley" — і Галлахер-старший зважився на те, на що у новачків зазвичай не вистачає духу і чого вони зазвичай не роблять. Ноела категорично не влаштовував звук – і вирішено було викинути плівки із записаними піснями у відро для сміття. Крім непорозуміння з Бетчелором, існували й суто технічні проблеми – студійні навушники, наприклад, були дешеві – і, відповідно, жахливої якості. Тим не менш, запис обходився групі 800 фунтів на тиждень — і "Oasis" почали панікувати. Пізніше Ліам Галлахер розповідав, що головною причиною невдачі було те, що в студії... були привиди.

Альбом треба було записувати заново – і брати Галлахери разом із гітаристом Полом Артурсом, басистом Полом МакГіганом та барабанщиком Тоні МакКеролом перемістилися до графства Корнуелл, до студії "Sawmills". Цього разу запис продюсував сам Ноел – разом із Марком Койлом. Гурт вирішив будь-що нарешті відтворити в студії свій потужний, хвилеподібний концертний звук — так колись, наприкінці шестидесятих і семидесятих грала група "The Who". Ноел вдався до хитрощів — музиканти грали не в індивідуальних звуконепроникних кабінках, і звук інструментів зливався в єдине ціле, що хвилює. Партії своєї гітари Галлахер-старший накладав у останню чергу – спочатку ритм-партії, потім соло, методом накладання. Тим не менш, на жах керівництва лейблу і колег по групі, Ноел знову вважав результати багатоденної роботи просто гнітючими.

У результаті, людина з лейблу, Маркус Рассел, знайшов продюсера і звукоінженера Оуена Морріса, людину, яка з 16 років професійно займалася записом і була добре відома в індустрії — Моррісу було доручено терміново перемікшувати багатостраждальні треки "Oasis" наново. Під час роботи Оуен надихався спадщиною легендарного шаленого продюсера Філа Спектора та його "стіною звуку" — зокрема, тим, як саме в 1970-му році Спектор записував барабани Алана Уайта, які звучали як гуркіт грому, для синглу Джона Леннона "Instant Karma!". Окрім цього, Морріс додав досить агресивно та нав'язливо звучні партії тамбурину у багато пісень, а також пропустив партії бас-гітари через аналоговий синтезатор "Minimoog". Звук був максимально компресованим – як зізнавався сам Морріс, настільки, що це могло вже вважатися "непрофесійним". Роботу було завершено у травні 1994-го року – було справжнім дивом, що музика, яка пройшла через стільки рук, не втратила жодної краплі свіжості та динаміки.

Незадовго до виходу альбому в серпні 1994-го на прилавках з'явився сингл "Live Forever" (цю пісню Ліам Галлахер потім часто називав своєю улюбленою у гурті) – і посів місце у першій десятці англійського хіт-параду. Лейбл гурту "Creation" був невеликим та "незалежним" — і це означало ще й те, що для розкручування дебютного оазисовського альбому будуть робитися нестандартні ходи. Так і сталося – тим більше, що грошей на просування продукту було зовсім небагато, якщо порівнювати з бюджетом мейджор-лейблів дев'яностих, на кшталт "EMI". Реклама альбому з'являлася у виданнях, які ніколи не були раніше пов'язані з рок-музикою, тим більше виросло все-таки з "альтернативного" середовища, як у випадку з "Oasis". Так, на кричущі оголошення про те, що незабаром Великобританію і весь світ відвідають нові рок-месії у вигляді "Oasis" зі своїм дебютним альбомом "Definitely Maybe", можна було натрапити в журналах для футбольних фанатів (що ж, брати Галлахери і самі були такими, особливо Ноел) або у виданнях, присвячених виключно клубній танцювальній музиці.

Але музика "Oasis" і справді була сенсацією сама по собі, незалежно від того, яку думку про дебютний альбом гурту прагнула створити і нав'язати настирлива реклама. Не можна було не звернути увагу на прив'язливу мелодійність приспівів, заражену "бітлівським" вірусом. А ще були зухвалі гітари, які своєю розв'язністю могли переплюнути навіть нещодавній американський гранж початку дев'яностих. І разом з цим дивував вокал Ліама, який співав з яскраво вираженим акцентом жителя півночі Англії, але найбільше нагадував зовсім не найбільшого кумира Галлахера-молодшого Джона Леннона (хоч би як намагався Ліам), а радше великого і жахливого Джонні Роттена, вокаліста легенд британських панків "Sex Pistols". Все це разом звучало не просто інтригуюче – музика здавалася маніфестом, провісником швидких змін та їх першим уособленням.

Альбом відкривався зараз уже класичною піснею Ноела "Rock'n'Roll Star" — по суті, "Оазис" робили те саме, що і Девід Боуї на своєму альбомі "The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders from Mars", тобто створювали міф і проголошували себе суперзірками ще до того, як ця зірковість була досягнута в реальності. І це теж спрацьовувало – вже у перші чотири дні було продано 100 тисяч копій "Definitely Maybe", і в результаті альбом посів перше місце у англійському хіт-параді. За підсумками продажів платівка стала найактивнішим дебютом в історії британського звукозапису на той час – і з роками статус альбому як класики британської рок-музики лише зростав.

Конкуренція "Oasis" та "Blur"

У тому ж році, лише у квітні, вийшов третій альбом лондонців "Blur" під назвою "Parklife" — і він також був справжньою британською поп-роковою сенсацією. Достатньо було послухати чільну пісню альбому, сам трек "Parklife", щоб переконатися в тому, що настають нові та дуже захоплюючі часи. Саркастичні куплети, прочитані речитативом актором Філом Деніелсом (наприкінці семидесятих він знявся в головній ролі в культовому британському фільмі "Квадрофенія") зі страшним кокні-акцентом і приспів, заспіваний вокалістом і основним автором гурту Деймоном Албаром. Але при цьому все звучало настільки ж грандіозно та яскраво, наскільки геніально просто. Нові часи й справді настали. Зі смертю Курта Кобейна американський гранж став швидко здавати позиції – і тепер потрібно було жадібно ловити вухами все те, що відбувалося на британських островах.

"Oasis" стали найближчими конкурентами "Blur" — так само, як свого часу "Ролінг Стоунз" були оголошені суперниками "Бітлз". Як і тоді, у шестидесятих, "протистояння" між "Oasis" і "Blur" було більшою мірою піаром і рекламним ходом, ніж реальністю. Та й взагалі, незважаючи на приналежність до одного жанру, точніше, незважаючи на загальний навішений ярлик "бритпоп", "Oasis" та "Blur" були надто різними групами. Останні були набагато більш еклектичним та витонченим у музичному сенсі колективом. У музиці "Blur" можна було почути збуджуючий апетит набір різних впливів, від постпанку до того, чим займався в другій половині шестидесятих гурт "The Kinks", тобто суміш істинно британського мюзик-холу з рок-н-ролом. "Оазис" же в середині дев'яностих були, як їм здавалося, менш зніженими — їхні пісні залишалися прямолінійним і безкомпромісним результатом самовираження дивакуватого, але приземленого молодого чоловіка з Манчестера.

Восени 1995-го було особливо кумедно і захоплююче спостерігати за перетягуванням каната між "Oasis" та "Blur" — тоді одночасно вийшли альбоми "(What's the Story) Morning Glory?" від "Оазису" та "The Great Escape", четвертий реліз "Blur". Зараз обидва альбоми сприймаються як ностальгічний атракціон, але водночас, на відміну від багатьох релізів середини шестидесятих, семидесятих чи вісімдесятих, ця музика досі не звучить архаїчно. Нев'янучої молодості в ній досі стільки ж, скільки в сучасних релізах, скажімо, ірландців "Fontaines DC" або англійських "Black Country, New Road".

Тим не менш, платівка "Oasis" була успішнішою в комерційному сенсі — "(What's the Story) Morning Glory?" десять тижнів провела на першому місці хіт-параду, розпродалася дивовижним тиражем і сприяла прориву групи у Штатах. Скептики, які доводили, що "Оазис" "занадто англійські" за своєю природою, щоб сподобатися американській публіці, були осоромлені — альбом посів місце в першій п'ятірці хіт-параду "Billboard". Тоді ж, у середині дев'яностих, з'явилися й інші знакові бритпоп-альбоми відмінних британських груп, від "Dog Man Star" та "Coming Up" лондонських "Suede" до "Different Class" шефілдських "Pulp". У музиці цих двох груп легко вгадувався аромат глем-року сімдесятих, але все одно музика звучала так, ніби була найновішим і найнеобхіднішим людству винаходом на той момент.

"Кльова Британія"

Тоді ж у ході і з'явився термін "Cool Britannia" — жителів Об'єднаного королівства переповнювала виправдана гордість з приводу того, що відбувалося у британській поп-культурі 90-х. Так, головний поштовх до відродження інтересу до того, що відбувається на британських островах, дала музика, і зокрема бритпоп, але кінематограф теж не відставав. Слідом за романтичною комедією в істинно англійському дусі "Чотири весілля та один похорон", пішов не менш хітовий, але цього разу похмурий і гротескний "Trainspotting" про життя шотландських наркоманів, а потім на арену вийшов Гай Річі. Його "Карти, гроші, два стволи" здавалися спочатку просто доречною англійською відповіддю Квентіну Тарантіно — і тільки потім стало ясно, що саме "англійськість" Річі була головною запорукою його успіху як у кіноманів планети, так і у масового глядача.

Ще були вибори 1997 року, які увінчалися перемогою лідера лейбористів Тоні Блера. Коли Блер став прем'єр-міністром, йому було всього 44 роки, він був на 10 років молодший за свого попередника Джона Мейджора і тільки лінивий під час передвиборчої кампанії не згадував про те, що в семидесятих Блер грав у рок-групі і успішно наслідував Міку Джаггеру. Але музика, яка долинала з Альбіону, була не лише гітарною та агресивною – часи "Клевої Британії" неможливо уявити без дівоцької поп-групи "Spice Girls". Колектив утворився тоді ж, коли у "Oasis" вийшов перший альбом – 1994-го. Все відбувалося за законами шоу-бізнесу та "попси" — дівчата відгукнулися на оголошення та прийшли на кастинг. Але зірки склалися так, що між Вікторією Адамс (у заміжжі – Бекхем), Еммою Бантон, Мелані Чісхолм, Мелані Браун і Джеррі Халліуелл відбулися якісь важливі хімічні реакції – і колектив виявився щиро любимим народом не лише у Британії, а й у всьому світі. Дебютний альбом гурту, реліз "Spice" 1996-го року, продався тиражем у 23 мільйони екземплярів по всьому світу — це було ще до епохи тотального гламуру, що настав у нульові, і прості дівчата (за винятком Вікторії) у спортивних штанах теж сприймалися вже якщо не як одкровення і революція, то як мінімум як ковток повітря, що бадьорить, на англійській і світовій поп-сцені.

Цікаво, що бритпоп і сам феномен "Клевої Британії" став здавати позиції точно відповідно до календаря – коли настало нове століття, все це було вже історією, нехай і недавньою. "Oasis", випустивши в 1997-му свій найбільш громіздкий і пихатий альбом "Be Here Now", наступну платівку записали тільки в 2000-му, і це був дуже нетиповий для них альбом, натхненний психоделією "Standing On the Shoulder of Giants". Завжди сварливі брати Галлахери остаточно посварилися у 2009-му – але гарної музики у світі від цього побільшало. І якщо сольні альбоми Ліама гордо продовжують "оазисівські" традиції дев'яностих, то проект Ноела "Noel Gallagher's High Flying Birds" радує і дивує своїм експериментальним і несподіваним підходом. З настанням нового століття Деймон Албарн із "Blur" заснував чудовий, відчайдушно постмодерний проект "Gorillaz" — і з того часу цей колектив залишається транслятором одних із найінноваційних ідей у сучасній поп-музиці. І звичайно ж, 2000-го свій дебютний альбом випустили лондонці "Coldplay" — їхню музику почали називати "пост-бритпопом", але це вже зовсім інша історія.