Кинопамятник Леоніду Кантеру. Хто вони люди з табуретами?
Ця історія почалася 15 років тому. У 2004 р. 23-річний на той момент продюсер, кінорежисер, тележурналіст, мандрівник і письменник Леонід Кантер разом з групою однодумців затіяв гру "З табуретом до океану". Суть її полягала в тому, щоб взяти чотири табуретки з звичайної київської кухні і віднести на береги чотирьох океанів.
У 2005-му, після експедиції тривалістю 45 днів, перший пам'ятник-табурет і український прапор встановили у містечку Ла-Рошель (Франція) на березі Атлантичного океану.
У наступному, 2006-му, після 90-денної подорожі табурет і український прапор вивісили в селі Кірінді на острові Шрі-Ланка, на березі Індійського океану.
У 2007-му відчайдушні українці дісталися до міста Лонгійербюен в норвезької частини острова Шпіцберген, показавши тим самим київський табурет Північного льодовитого океану.
Найтривалішим стала подорож до Тихого океану: експедиція через обидві Америки зайняла весь 2010-й. На останньому відрізку Леоніду по щасливою випадковості вдалося потрапити на військовий корабель, який і відвіз її разом з одним із соратників на мис Горн (Вогняна Земля, Чилі).
За мотивами цих подорожей вийшла документальна кінотрилогія "Із табуретом через Гімалаї": "Царствений Кінь" (режисер Сергій Лисенко), "Тибет Нелегал" (Ярослав Попов) і The stool (Ярослав Андрущенко), у співавторстві з Павлом Солодько видана книга "З табуретом до океану".
В цілому ж Леонід випустив як режисер або продюсер 10 повно - та короткометражних фільмів, заснував політичний вуличний театр і арт-хутір Обирок, побував добровольцем в АТО (в тому числі і в Донецькому аеропорту), став батьком трьох дітей. 4 червня 2018 р., усамітнившись у себе вдома в Обирку, він пустив собі кулю в рот.
Роботу над художнім фільмом "Людиною з табуретом" закінчував вже Ярослав Попов.
Власне, фільм в деякому роді заданий як зворотний відлік до смерті головного героя: показують відео, зняте Леонідом в той фатальний день, а в лівому нижньому кутку періодично з'являється хронометр з зменшувальними хвилинами і секундами.
Основне ж наповнення сюжету - це, звичайно, мандри "табуретников", серед яких були люди з 30 країн. Приголомшливий динамічний калейдоскоп облич, пейзажів, музики, танців, веселих чи сумних ситуацій. Найбільше використаний матеріал останнього, американського подорожі. Фактичну канву створюють записані пізніше закадрові коментарі друзів і близьких Леоніда. За формою ж картина нагадує свого роду відеощоденники подорожей - жанр настільки ж популярний, як і багатий можливостями.
Попов, однак, вносить в нього різноманітність двома вміло використовуваними прийомами. По-перше, красиво, з допомогою авторської анімації студії Ridni Animation, вписує в картину казки народів світу, які зібрали дружина Леоніда Діана Карпенко і дочка Маґдалена під час подорожі до мису Горн - начитані, власне, голосом Магдалени.
По-друге, з допомогою майстерного монтажу Попов ефектно і точно ламає лінійну повествовательность: вклеює раптом в гущу латиноамериканських пригод, в сцену з танцями і веселим пиятикою в індіанців - кадри боїв з ДАП як насувається з майбутнього кошмар. Але, з іншого боку, останній ривок на мис Горн відкладає на самий фінал, вже після загибелі героя. Саме завдяки таким стрибкам оповідання парадоксальним чином і знаходить потрібну цілісність.
Чи можна вважати "Людини з табуретом" кінематографічним пам'ятником Леоніду Кантеру? Безсумнівно.
Але він ще й став, можливо, навіть мимоволі, в деякому роді зрізом життя цілого покоління українців і українок - тих 20-30-літніх, які багато в чому і рухали цю країну, дуже часто ставали на передньому краї і, загалом, рятували всіх інших. Вони і є люди з табуретами. Ті, хто пройшли по найважчим маршрутами.