Кіно другої свіжості. Як фіни врятували Берлінале

Спершу трохи історії. Берлінале (ньому. Internationale Filmfestspiele Berlin) — щорічний міжнародний кінофестиваль, який проводиться з 1951 р. в столиці Німеччини. З 1978-го проходить щорічно в лютому (до того проводився влітку). Засновники — США, Великобританія і Франція, члени Другої світової, під чиїм керуванням після війни перебував Західний Берлін. У 1956 р. Берлінале отримав офіційний статус міжнародного. Крім основного конкурсу, також проходять паралельні конкурсні програми "Панорама" та "Покоління" (фільми для дітей і підлітків), працює секція експериментального кіно "Форум", а також найбільший Європейський кіноринок.

Головним призом є "Золотий ведмідь", присуджується за кращий фільм (ведмідь — геральдичний символ Берліна). "Срібний ведмідь" присуджується в наступних номінаціях: найкращий режисер, найкращий актор, краща актриса, краща музика і приз за видатні досягнення в галузі мистецтва. Премією Альфреда Бауера відзначаються картини, "відкривають нові шляхи в кіномистецтві". У 2006-му вперше було вручено приз за кращий фільм-дебют.

Безумовно, багато в чому слава Берлінале базуються на його статус "фестивалю за Стіною": адже Західний Берлін був зухвало яскравим островом свободи та процвітання в оточенні комуністичної НДР, а фестиваль був апогеєм цього капіталістичного різноманітності і самовираження. Організатори, відповідно, щосили користувалися унікальним геополітичним положенням. Фестиваль став свого роду мостом між різними культурами, воротами між Сходом і Заходом, тут показували і нагороджували фільми неугодних режисерів з країн радянського блоку. Однак і після падіння Стіни Берлінале зберіг орієнтацію на прогресивний геополітичний кінематограф. Відбірники приділяють особливу увагу тому, щоб у фестивальній програмі були представлені фільми з усього світу. Також важливі різного роду моральні та соціальні акценти в сюжетах фільмів. Відповідно, серед володарів "Ведмедів" часто виявляються фільми, авторам яких без шкоди для художньої правди вдається поєднувати етичні і естетичні моменти.

В цьому році географічне розмаїття було витримано бездоганно: за нагороди змагалися режисери з Сенегалу і США, Угорщини та Китаю і ще доброї дюжини країн. Також не прогадали і з жанрами: показали фільми політичні, представили комедії, драми, документалістику і навіть один мультфільм. Проблеми, як водиться, були не з кількістю, а якістю. Конкурс вразив дивною аморфністю, майже повною відсутністю внутрішньої конкуренції, сліпучих спалахів або гучних провалів. Немов асортимент в ресторані, суцільно складається з недосоленных, ледь теплих позбавлених смаку страв — їсти можна, але задоволення не отримаєш.

Наприклад, угорський фільм "тілом і Душею" (режисер Ілдіко Энейди), який отримав "Золотого ведмедя" як кращий у конкурсі, починається з того, що головні герої бачать себе у снах в образах оленів. Герої ці — фінансовий директор на м'ясокомбінаті і новоприбула контролер якості на тому ж комбінаті, приваблива, але досить дивна дівчина з деякою часткою аутизму у поведінці. У першій третині фільм розвивається інтригуюче й іронічно, операторська робота взагалі вище всяких похвал, але потім невблаганно і неминуче вся історія збивається на банальну мелодраму. І зробити з цим нічого не можна.

У польському "Сліді", знятому ветераном авторського кіно Агнешкою Холланд, теж вистачає парнокопитних, причому виключно в ролі жертв. Головна героїня, вчителька англійської мови в містечкової глушині, веде нерівну боротьбу з мисливцями, але потім поступово знаходить собі союзників і починає просто ліквідувати своїх ворогів найвитонченішими способами. Фільм міг би відбутися як сюрреалістична чорна комедія, але для цього в ньому недостатньо гарні оператор, а головне, актори і актриси, рвуть пристрасть на шматки в дусі провінційного театру. Але, очевидно, журі це здалося особливої кінематографічної інновацією, в результаті чого Холланд отримала приз Альфреда Бауера.

Також про кохання і смерть йшлося в чилійській драмі "Фантастична жінка" (Себастьян Лейло), зазначеної "Срібним ведмедем" за кращий сценарій. Історія тут насправді проста: жінка-трансгендер бореться за свої права після смерті партнера. Сценарій, може, й гарний, бо трактує проблему гомофобії максимально непафосно, але реалізація рясніє мелодраматичними банальностями.

Більш-менш вигідно на цьому тлі виглядала соціальна драма "Феліс" (Ален Гоміс, Франція — Сенегал — Бельгія — Німеччина — Ліван). І то в основному за рахунок фактури матеріалу. Режисер занурює нас в атмосферу кричущою африканської бідності і боротьби за виживання. Головна героїня — співачка в понівеченій війнами і кризами Демократичній Республіці Конго — намагається врятувати свого тяжкопораненого сина. Обман, корупція, відчай на кожному кроці — реалії глибоко знайомі. Для фільму само погано те, що, крім цих конкретних обставин, він нічим більше хвилює не апелює до глядача.

Німецькі "Яскраві ночі" (Томас Арслан) — ще одна камерна драма, своєрідний роуд-муві про спроби батька побудувати стосунки з сином. Найбільш цікавим тут популярний німецький актор Георг Фрідріх в ролі батька — іноді суворий, іноді комічний, завжди правдоподібний і живий. За що зрештою й отримав "Ведмедя" як кращий актор. Кращою актрисою визнана Кім Минхи ("На пляжі вночі на самоті", режисер Хонг Сунг Су, Республіка Корея), зуміла переконливо втілити досить загадкову дівчину, постійно стає об'єктом домагань ексцентричних і навіть небезпечних суб'єктів.

Повторюся, це лише фільми-призери, тобто стяжавшие увагу професіоналів з головного журі. З іншими картинами ще гірше. Чому так — тема для окремої розмови, але якщо коротко, то Берлінале-2017 просто став заручником власного фестивального формату — кожен рік потрібно відбирати свіже кіно, апріорі вважаючи його кращим. Але бувають ось такі неврожайні роки, коли режисерам просто нічого сказати.

За одним, втім, приємним винятком. Якщо вже продовжити ресторанну метафору, то найсмачніше слід приберігати на десерт. Нашу скорботну повість ми закінчимо добрим словом про фільмі — володарем "Срібного ведмедя" за режисуру, але об'єктивно кращому на фестивалі.

"По ту сторону надії" (спільне виробництво Фінляндії і Німеччина) — нова робота культового фінського режисера Акі Каурісмякі. Головний герой фільму — сирійський біженець Халід. Він безуспішно намагається отримати притулок у Фінляндії і паралельно шукає свою сестру. Спочатку йому не щастить, на нього регулярно нападають нацисти-скінхеди. Проте, як часто буває у Каурісмякі, на допомогу приходять прості люди — група досить комічних фінів, які намагаються самими сміховинними способами налагодити ресторанна справа. Гумор Каурісмякі непередаване: на екрані ніхто не сміється і навіть майже не посміхається, всі все роблять з непроникними особами, а зал при цьому просто розривається від реготу. Але це не комедія. Швидше трагікомедія, точна суміш сумного і веселого, геніально я відміряв на вагах дарування одного з кращих на сьогодні європейських режисерів. А якщо ще додати приголомшливий саундтрек, "мальовниче" якість зображення і полнокровную роботу всіх без винятку акторів — як фінів, так і арабів, то стане зрозуміло, що всі призи за великим рахунком треба було давати "По той бік надії".

Один прекрасний фільм з 20. Начебто негусто. Але на інших фестивалях не трапляється і цього.

Нагадаємо, що на Берлінале цього року було показано сім повнометражних робіт, пов'язаних з Україною. Українська документальна картина "Школа №13" була нагороджена вищою призом програми "Покоління 14+", присвяченій кінематографу про молоді.