Кіна не буде? Що таке Довженко-Центр і чому Держкіно намагається його ліквідувати

Згідно з наказом, всі фільми з колекції та майно Довженко-Центру мають бути передані Державній установі "Науковий центр кінематографії України", основним видом діяльності котрої за даними ЄДРПОУ є "вища освіта". Зі структури Центру також має бути виокремлене Державне підприємство "Українська анімаційна студія", до якої передадуть авторські права на українську анімацію, що зараз належать Центру. Співробітникам Центру загрожує звільнення.

Зазначимо, що Довженко-Центр – найбільший і єдиний міжнародно визнаний кіноархів України, в якому зберігається понад 10 тисяч художніх, документальних, анімаційних українських та закордонних фільмів, понад 24 тисячі архівних документів з історії українського кіно, понад 400 музейних експонатів. Єдиний український представник в Міжнародній федерації кіноархівів (FIAF). Колекція Довженко-Центру за значенням та обсягом дорівнює колекціям Національного художнього музею України, Музею Ханенків, Музею історії України, Бібліотеки імені Вернадського і є найбільшою в світі збіркою творів українського кіномистецтва. У структурі Довженко-Центру діють Фільмофонд, Кіноархів та Музей кіно, Медіатека, видавництво, книгарня, кіносценічний простір "Сцена 6", кінолекторій та єдина в Україні кінокопіювальна лабораторія з цілісним плівково-цифровим циклом.

У Довженко-Центрі наполягають, що наказ "де-факто означає ліквідацію національного кіноархіву, який з 1994 року послідовно займається збереженням, дослідженням та популяризацією українського кіно, а відповідати за унікальну кінематографічну спадщину України Держкіно доручає де-факто "сплячій" установі, що з моменту свого заснування за часів Януковича в 2011 році не здійснювала жодної діяльності, не має штату, відповідних компетенцій, сайту тощо".

Також автори зазначають, що у наказі про реорганізацію не згадано кіноархівну та музейну колекції Довженко-Центру, котрі є частиною відповідно державного архівного та музейного фондів України та підпадають під дію окремого законодавства.

Ані в преамбулі наказу, ані в публічній комунікації Держкіно не обґрунтувало своє рішення.

У Держкіно ж наполягають, що обговорювати питання реорганізації Центру почали ще задовго до повномаштабної війни, коли він ще перебував у сфері управління Міністерства культури. "Наказом Держкіно не передбачається ліквідації Національного центру Олександра Довженка, лише його реорганізація", — зазначають в установі. За їхніми словами, після реорганізації Довженко-центр зможе "приділити більшу увагу розвитку музейної справи та кінокультури, організації різноманітних івентів для її збагачення та поширення. /…/ При реорганізації Центру Олександра Довженка буде утворено три самостійних (окремих) юридичних особи і всі працівники зможуть за своїм фахом отримати робоче місце в одній із цих організацій".

В свою чергу, Мінкульт заявив, що "виступає проти нехтування та ліквідації кіноспадщини", і подібні заяви стали несподіванкою.

Але кіноспільнота налаштована рішуче і вже планує публічні акції протесту з вимогою відставки голови Держкіно Марини Кудерчук.

Ми звернулися за роз’ясненнями до Марини Скирди – головної мистецтвознавиці Музею кіна Довженко-центру.

   "ДС" Наскільки неочікуваним був цей наказ Держкіно?

М.С. Формально нам про це повідомили минулої п’ятниці ввечері. Прислали факс. Хоча сам документ датований ще 5 серпня. Це при тому, що наша директорка Олена Гончарук весь час на роботі, на зв’язку, вона з самого початку війни робить усе, аби захистити Центр і перебуває там постійно. Виправдовувати такий спосіб доставки тим, що її не знайшли, дуже дивно. Так чи інак, нас поставили перед фактом. Саме про таке рішення ми не думали. Хоча розуміли, що є намагання і бажання щось зробити з нами. За досвідом різноманітних контактів з Держкіно у нас склалося враження, що там абсолютно не розуміють, що таке Довженко-Центр.

"ДС" А що таке Довженко-центр? Давайте пояснимо читачам.

   М.С. Коли постала незалежна Україна, у нас виявилась нестача культурних інституцій. Був Держфільмофонд СРСР – а ми подібної структури не мали. Тобто Україна опинилася в ситуації, що в неї немає своєї історії кіно – все зберігається в Москві. І тому зусиллями кіномитців був створений спеціальний Центр в рік ювілею Довженка. Центральною ідеєю було повернути нашу спадщину, адже Росія привласнила й фільми, й імена. На це спрямована наша збиральницька і дослідницька робота.

   Центр має колекцію. Її найважливіша частина складається з копій ранніх українських фільмів, які ми шукали по всьому світу, та з оригіналів вітчизняних фільмів, знятих після 1994 року. Але колекція складається не лише з плівки. Ми збираємо свідчення, що стосуються всього кінопроцесу – тому в нас є ще й паперовий архів. А третя частина наших фондів – це Музей кіно, де зберігається кінознімальна техніка, меморіальні речі та кінодекорації. Це все цілісне зібрання. Ми його впорядкували, для кожної частини створили окремі умови зберігання з урахуванням площ, показників вологості тощо. Музейне зберігання – це ціла наука.

   "ДС" То в чому проблема?

   М.С. Я з подивом з’ясувала, що пані Кудерчук цілковито на цьому не розуміється. Спочатку вона мала ідею, що всю нашу плівку варто взяти й передати в архів кінофотодокументів імені Пшеничного. Некомпетентність такого підходу в тому, що не розділяється кіно як документ, який вивчають історики, і кіно як мистецтво. Власне, Довженко-центр є установою, в якій зберігають і досліджують кіно, а потім публікують результати цих досліджень, виносять їх до публіки, популяризують українське кіно. І цей ланцюжок нерозривний. Без колекції ми не можемо створювати наші програми, виставкові проєкти тощо. Ми зберігаємо культурну спадщину, хоча про це Держкіно невідомо.

   "ДС" Чи змінило ситуацію виділення Держкіно в окрему структуру з правами міністерства?

   М.С. Умовою цього виділення було формування програми розвитку галузі. Однак нічого подібного сформульовано не було. В обговореннях ішлося лише про те, що треба заробляти гроші. Те, що на культурній спадщині гроші не заробиш і що вона, навпаки, потребує дотацій – це пані Кудерчук теж невідомо. Зате ще до війни висувалися такі ідеї: добре, не можна передати в архів Пшеничного – значить, нащо взагалі це зберігати? Можна все оцифрувати, а плівку викинути. Ну а що? Компактненько буде. Сама думка про оригінальний носій не існує в світогляді керівництва Держкіно. А про паперовий та музейний фонд ви все вигадали, їх не існує в документах.

   "ДС" Навіть так?

   М.С. Коли Кудерчук вступала на посаду, в нас описували нашу будівлю, комп’ютери, столи, все що є. Ми буквально нав’язували цій комісії, шо головне, що треба описувати – це наша колекція: плівка, папір, тривимірні предмети. Ми роздрукували наші облікові книги, передали їм. Але вони на це слабко реагували. І з цього ми зрозуміли, що їх цікавить зовсім інше.

   "ДС" Що не так з ідеєю розділення Центру? Звучить наче цілком обґрунтовано: фільмофондом займатиметься одна структура, публічними заходами – друга…

   М.С. Наш ланцюжок – від знаходження, реставрації, зберігання, дослідження до популяризації. Крім цього ланцюжка, в нас ще є такі чудові локації, як "Сцена 6", "Довженко. Книги. Кава. Кіно" тощо. Проходять різні заходи. Але, без поради з нами, без зовнішньої експертної думки пані Марина видала наказ розділити Довженко-центр. Куди ж передати плівковий фонд? І, о диво, виникає інституція "Науковий центр кінематографії України". Ми знайшли мінімальну інформацію – те, що в цієї установи є керівниця і адреса – одна кімната в Будинку художника, причому там навіть указана стара назва вулиці – Артема, бо реєструвалися вони ще в 2011 році. Жодних інших підтверджень, що ця інституція існує, займається кіно, наукою, щось публікує – немає, соціальних контактів у мережах нема, сайту нема. Тобто одній особі без жодної кваліфікації хочуть віддати на зберігання найбільшу колекцію українського кіно. Раніше ця особа очолювала "Науковий центр туризму України". Він трохи проіснував, закрився, а потім відкрився уже як "Центр кінематографії". Вочевидь, при Мінкультури існували отакі фірми-прокладки, через які можна було перераховувати кошти для організації конференцій, днів або тижнів культури тощо. От пані Кудерчук знайшла цю чудову установу і вирішила, що вона буде опікуватися колекцією, бо там присутнє слово "науковий".

   До речі, Довженко-центр є єдиним в Україні членом FIAF – Міжнародної федерації кіноархівів. Туди входять установи, що в кожній державі зберігають колекцію кіно. Ми як члени FIAF поділяємо в тому числі й кодекс етики Федерації. А там чітко вказано, що кіно є однією з найбільш загрожених галузей мистецтва, і тому ми маємо ставитися дуже обережно й навіть ніжно до зберігання плівки, створювати відповідні умови, опиратися спробам зруйнувати нашу колекцію. Тобто опір прописаний у кодексі. Наша організація має сталу міжнародну репутацію, в нас купа контактів, маса партнерів, які з нами організовували фестивалі й кінопрограми. Ми унікальна інституція, здавалося б, Держкіно мали б берегти нас як зіницю ока, а виявилося навпаки.

   "ДС" Вчора з’явилася ще й заява Держкіна, витримана в заспокійливих тонах, мовляв, усе це лише на благо, а працівникам Довженко-центру можуть бути запропоновані аналогічні посади в новостворених структурах.

М.С. Які можуть бути аналогічні посади? Це ж розриває логіку нашої діяльності. По-перше, в нас заходи не стільки розважальні, скільки культурно-освітні. Але це кінець ланцюга, який починається зі збирання, дослідження, вивчення колекції, на основі якої формуються програми. Створюють ці різноманітні події дослідники, які працюють з кіноархівом і з музеєм. Так що їм робити? Піти у фільмофонд? Тоді вони не матимуть стосунку до культурних подій. А якщо залишити їх у подіях, то в них не буде підґрунтя для розробки цих подій. На якому матеріалі вони писатимуть книжки, створюватимуть ці програми? Це як музей розділити на фонди та на екскурсійне бюро. Такого ж не може бути. Але Держкіно хоче так зробити. То що, співробітникам розірватися на частини? Настільки неорганічний поділ… Це зроблено нелогічно, за межами здорового глузду. Нам не пояснили – яка з цього вигода державі? Яка користь з того, щоб поставити керувати науковим закладом людину, яка не має ніякого наукового досвіду?

"ДС" Власне, ми й підійшли до питання вигоди. Вона все ж таки має бути. Кому це все вигідно, за вашим припущенням?

М.С. На нарадах з пані Кудерчук питання культурної спадщини, суспільного культурного блага не знаходили ніякого відгуку. Проте постійно була зосередженість на грошах. Ми розуміємо, що ситуація така, війна йде, ми готові терпіти. Живемо на копійки, але щоб взяти і просто знищити – ми не бачимо в цьому резону, який з того зиск? Очевидно, якщо її увага спрямована на ці аспекти, значить, вона цей зиск бачить. А що в нас є цінного? Майно і територія. Отже, Довженко-центру хочуть лишити розважальні функції – давайте, продавайте квитки, заробляйте, – але водночас нам залишать і всі борги. Вони накопичилися через радикальне недофінансування, яке почалося з 2019 року, коли ми впали в немилість у влади, а потім ще й пандемія, війна. Ми уже декілька років просто жевріємо, в нас на зарплати бракує грошей, ми скорочуємо робочий тиждень, когось відправляємо дистанційно працювати. А якщо борги, то що далі? Банкрутство й ліквідація. Бренд Довженко-Центра просто зникає. А натоміть ідуть перемовини з інвесторами, забудовниками. Територія за Центром уже давно продана і на ній ведеться будівництво, від якого наша будівля потерпає. Раніше забудовники контактували з нами і ми в дебатах виробляли якісь взаємовигідні умови співіснування. Але зараз вони знайшли шляхи до серця Держкіно і ведуть переговори напряму. І тому можна припустити, чию сторону тримає Держкіно. Центр доведуть до банкрутства, скоротять кількість площ і приміщень до мінімуму – тільки для збереження плівок. А решту займуть чимось іншим.

   "ДС" Що ви збираєтесь робити?

М.С. Ми хочемо запитати від імені суспільства в Держкіно: що коїться? Ми повідомили громадськість, привернули вагу ЗМІ, звертатимемось до FIAF, до культурних діячів, до лідерів суспільної думки, до наших партнерів, а серед них є багато музеїв і бібліотек, є посольства, закордонні культурні центри. А далі як громада вирішить. Бачу, що хтось налаштований виходити на мітинги. Ми не ініціювали цих дій, але задоволення своїх культурних потреб суспільство може робити те, що воно своїм колективним розумом вирішить.