Від Курта Кобейна до Вітні Г'юстон. Хто створював кавери, які стали популярнішими за оригінали

"Red Red Wine"

Хтось може подумати, що найпопулярнішим гуртом у Британії у вісімдесятих були "Queen" або "Dire Straits" — і будуть неправі. Насправді, якщо судити з того, скільки часу займали їхні сингли у хіт-параді, найулюбленішими в народі були два колективи – "UB40" та "Madness". Обидві групи виникли наприкінці сімдесятих, на хвилі, піднятій панком – а панки якщо й визнавали по-справжньому якусь іншу музику, то це було сонячне реґей. Хоча, не таке вже й сонячне – якщо почитати тексти того ж Боба Марлі, який ще на зорі кар'єри співав про нелегке і небезпечне життя в нетрях Кінгстона.

Майбутні учасники "UB40" теж не походили з найзаможніших сімей Бірмінгема. Сама назва групи — це, по суті, ще й найменування реєстраційного бланка для отримання допомоги з безробіття, а безробітними на момент виникнення "UB40" були всі вісім учасників колективу. Але музикантам недовго довелося стояти в чергах за допомогою. Концерти в місцевих пабах, контракт із лейблом, успішний перший альбом "Signing Off" (записаний у домашніх умовах) – події розвивалися блискавично.

Той самий "Red Red Wine" гурт записав на своєму четвертому альбомі "Labour of Love", що вийшов 40 років тому, восени 1983-го. Пісня відразу стала популярною в рідній Британії, але в Америці перше місце посіло лише перевидання синглу, випущене через п'ять років. Алі Кемпбелл, Астро (вокалісти групи) та інші музиканти цілеспрямовано записували "Labour of Love" як платівку кавер-версій, тобто збірку чужого матеріалу. Але навіть у той час вони самі не усвідомлювали, що пісню, яка прославила їх у результаті в Штатах і в усьому світі, написав Ніл Даймонд, один із найуспішніших і найшанованіших американських авторів в історії. Як зізнавався пізніше дещо збентежений Астро, вони орієнтувалися на версію співака Тоні Трайба, уродженця Ямайки, записану в стилі "ска" (прабатька та різновиду реґей). Даймонд був вказаний як автор на обкладинці платівки Трайба, але музиканти були впевнені, що N.Diamond – це музикант із тієї ж таки Ямайки на ім'я Негус Даймонд.

Так, насправді вперше "Red Red Wine" прозвучала ще у 1967-му, на другому альбомі Даймонда "Just For You". Оригінал був набагато меланхолійнішою композицією – про те, як усі печалі, у тому числі розбите серце, можна втопити у червоному вині. До речі, на тому ж альбомі Даймонда були ще дві пісні його авторства, які асоціюються з іншими виконавцями. Це культова "Girl, You'll Be A Woman Soon", яка у практично ідентичному аранжуванні та у виконанні гурту "Urge Overkill" увійшла в саундтрек до "Кримінального чтива" Квентіна Тарантіно та пісня "I'm a Believer", яку зробила хітом гурт "The Monkees".

У самого Ніла Даймонда дорога до успіху була набагато складнішою і звивистішою, ніж у музикантів "UB40". Єврейський юнак із Брукліна, онук польських емігрантів, Ніл ходив в один клас із Барбарою Стрейзанд та майбутнім чемпіоном світу з шахів Боббі Фішером – усі вони курили на задньому дворі та мріяли прославитися. У підлітковому віці у Даймонда відкрився поетичний дар — використовував він його насамперед для того, щоб подобатися дівчатам. Присвячувати вірші дівчатам, які сподобалися, у нього виходило настільки майстерно, що скоро черги з учнів тієї ж школи вишиковувалися, щоб Ніл і для них склав кілька рядків.

У шістнадцять років у нього з'явилася гітара — і Даймонд став писати пісні, з маніакальною одержимістю, буквально всюди, включаючи громадський транспорт. Це відбувалося ще в п'ятдесятих, коли не тільки створення поп-пісень як заняття, а й найсучасніша популярна пісня була явищем новим і маловивченим.

Даймонд став студентом Нью-Йоркського університету, але дуже скоро став пропускати лекції (на яких він все одно продовжував римувати рядки пісень) і на метро вирушав у район, де знаходилися музичні видавництва. Ніл намагався зацікавити видавців своїми піснями і одного разу йому таки запропоновали роботу – писати пісні за п'ятдесят доларів на тиждень. Університет Даймонд у результаті покинув. Спочатку він справно видавав хіти за гроші, потім на початку шістдесятих безуспішно спробував зробити сольну кар'єру співака. Фірма "Коламбія" в Ітоні позбавилася Даймонда, і він продовжив віршувати для інших музикантів, замкнувшись у себе в квартирці над знаменитим джазовим клубом "Birdland".

Даймонду вдавалося продавати приблизно по одній пісні на тиждень — на їжу на той час Ніл міг витрачати не більше 35 центів на день. Але в той же період Даймонд пише пісні, за які пізніше візьметься сам Елвіс Преслі – і у 1966-му підписує ще один контракт як сольний артист. Перший його сингл, "Solitary Man", виявиться більш ніж успішним — свою приголомшливу версію цієї пісні вже в 21-му столітті запише Джонні Кеш.

"I Will Always Love You"

Після трьох альбомів, що розкуповуються мільйонними тиражами, для Вітні Г'юстон, найуспішнішої чорної співачки епохи, настала закономірна можливість – знятися в головній ролі в кіно. Г'юстон вже пропонували зніматися разом з Робертом Де Ніро, але тоді Вітні відмовлялася, пояснюючи це тим, що поки що не почувається готовою. У результаті партнером Г'юстон у мелодрамі 1992-го "Охоронець" став Кевін Костнер — він же був одним із продюсерів картини і саме Костнер порадив Вітні записати одну зі старих пісень кантрі-співачки Доллі Партон для саундтреку фільму.

Цією старою піснею виявилася "I Will Always Love You". Причому в розмові про це Костнер поставив Вітні не оригінальний запис автора пісні Партон 1974 року, а версію співачки Лінди Ронстатд, випущену роком пізніше. Але саме варіант виконання Г'юстон стане однією з найуспішніших пісень історії звукозапису та поп-музики взагалі. Успішною перш за все в комерційному сенсі — кантрі-пісня, перетворена на спочатку задумливу, а потім пронизливу соул-баладу, стала найбільш продаваною жіночою піснею. "I Will Always Love You" розлетілася тиражем більш ніж 22 мільйони екземплярів (у ті часи, коли музику купували на фізичних носіях).

Сингл провів рекордні 14 тижнів на вершині американських хіт-парадів, ставши головним саундтреком зими 1992-1993 років. При цьому ще до виходу пісні у світ у лейбла Вітні "Arista" були великі сумніви щодо того, що трек із досить тривалим вступом, заспіваним а капела, взагалі здатний стати хітом — але Вітні та її союзник Костнер наполягли на своєму. До речі, у самому фільмі звучить і кантрі-версія "I Will Always Love You" — у сцені, коли герої Г'юстон та Костнера танцюють у барі, вона лунає з колонок у виконанні співака Джона До.

Сама ж Доллі Партон написала пісню у 1973-му року про реальну людину – але з цією людиною, Портером Вагонером, її пов'язував не роман, а професійні стосунки. Саме Вагонер зробив так, щоб кар'єра Партон, у наш час абсолютної легенди жіночого кантрі, нарешті пішла вгору. До цього, до кінця шістдесятих, життя Партон являло собою нескінченну низку випробувань.

Четверта дитина в сім'ї, де росло 12 дітей, Партон народилася в хатині на березі річки Літтл Піджн, штат Теннессі. Сім'я переїжджала з місце на місце, і ті, хто був для цього досить дорослим, займалися фермерськими роботами. Наступного дня після закінчення школи Доллі вирушила до столиці музики кантрі, Нешвілла. Там вона взялася писати пісні для інших виконавців – і дуже успішно. Але з сольною кар'єрою Партон не складалося, поки на неї не звернув увагу згаданий Портер Вагонер, кантрі-зірка, який до того ж мав своє телешоу. Він запросив Доллі до себе на телебачення, вони почали співати дуетом – і до Партон нарешті прийшов успіх. "I Will Always Love You" Доллі написала після того, як остаточно вирішила, що їй потрібно співати сольно, а не в дуеті з Портером, але вона хотіла, щоб розставання було гарним. Справді, Вагонеру було складно тримати образу на Партон, після того, як почув цей зворушливий номер – із сентиментальним, але цілком конкретним текстом.

До речі, відразу ж після її виходу на синглі у 1974-му, на "I Will Always Love You" звернув увагу Елвіс Преслі — і захотів виконати її. Партон була більш ніж задоволена, але захоплення тривало рівно до розмови з менеджером Преслі, Томом Паркером. Той повідомив їй, що за традицією, якщо Елвіс записує якусь пісню, то автоматично отримує половину авторських прав на неї. Інтуїція підказувала Партон відмовитись – і вона не прогадала. Мільйони доларів авторських відрахувань, які ринули в її кишені після того, як версія Г'юстон стала суперхітом, були підтвердженням цього.

"The Man Who Sold the World"

У листопаді 1993 року Курта Кобейна нарешті вдалося умовити взяти участь у надпопулярній на той час програмі каналу "MTV" під назвою "Unplugged", в якій зіркові музиканти виконували свої хіти в суто акустичному варіанті, часто спеціально видозмінюючи їх до невпізнанності. Звичайно, Курт не хотів йти на поводу у продюсерів, тому не став перетворювати виступ "Нірвани" на суцільний потік усім відомих хітів — ніякої "Smells Like Teen Spirit" у сетлісті не було й близько.

Натомість Курт із колегами виконав кілька несподіваних кавер-версій, зокрема, кілька номерів із репертуару гостей шоу, гурту "Meat Puppets". А ще – заголовну пісню зі свого улюбленого альбому Девіда Боуї, "The Man Who Sold The World". Саме це виконання, після того, як альбом "Unplugged in New York" вийшов у світ (уже після смерті Кобейна) особливо часто крутили радіостанції – надто співзвучним драматизм пісні був тому, що сталося у квітні 1994-го року. Під час самого виступу на "MTV" Курт повідомляв аудиторії, що "це була пісня Девіда Боуї", але радіослухачі були позбавлені цієї інформації — у результаті безліч не дуже досвідчених в історії рок-музики шанувальників "Нірвани", та й більшість пересічної аудиторії, були впевнені, що пісню написав Курт, чи не як власну епітафію.

Справді, "The Man Who Sold The World" 1970-го року — не найвідоміша платівка Девіда Боуї. До лідера "Нірвани" вона потрапила у вигляді касети, на яку було переписано вініл, у вісімдесятих – у той час, коли музика самого Боуї була максимально далека від тієї, що була записана на альбомі "Людина, яка продала світ".

Коли записувався альбом, Боуї все ще відчайдушно шукав себе. Якщо його попередній диск 1969-го "Space Oditty" був переважно акустичною роботою, то на "Людині..." Боуї експериментував з важким роком у стилі "Black Sabbath", музикою, яка на початку сімдесятих ще була досить маргінальною для того, щоб зацікавити Девіда. Звичайно, це був особливий хард-рок — Боуї співав не про мотоцикли, дівчат та пиво. На тій платівці його надихали теми божевілля (зведений брат Боуі Террі, з яким він був дуже близький, під час запису альбому перебував у психіатричній клініці), відчуженості та ізоляції – у текстах відчувався вплив Ніцше, Кафки та оккультиста Алістера Кроулі.

Сама ж пісня "The Man Who Sold", якщо виключити гітарний риф, придуманий новим гітаристом Боуі Міком Ронсоном (Кобейн теж використав його у версії "Нірвани") та ефекти з вокалом Девіда, мала більш "повітряне" аранжування, ніж інші пісні альбому. – але це було повітря, у якому літали дуже дивні істоти. У оригіналу Боуї була ще неспокійніша атмосфера, ніж у версії Кобейна – таке дивне поєднання трагізму та урочистості досі вкрай рідко зустрічається у популярній музиці. Боуї співав чи то про марні пошуки необхідної частини свого "я", чи то про відносини з власним доппельгангером — двійником, який відповідає за темний бік особистості людини. Будь-яку пісню Боуї було нелегко розкласти по поличках – але ця особливо важко піддавалася такій процедурі.

Тоді, у 1970-му, "The Man Who Sold the World", не була гідно оцінена. Версія співачки Лулу і музиканта Міджа Юра, які вийшли пізніше, теж не ставали глобальними хітами. І тільки варіант, заспіваний листопадовим вечором 1993-го Кобейном, який страждає від абстиненції, звернув увагу планети на цей шедевр. Починаючи з середини дев'яностих, і сам Боуї почав виконувати цю пісню на своїх концертах — траплялося так, що після виступу до нього підходили підлітки, і дякували за те, що він "спів пісню Кобейна". Боуї доводилося жартувати — самому ж йому дуже хотілося запитати лідера "Нірвани", чому він вирішив виконати на "MTV" саме "The Man Who Sold the World", але було вже пізно.

"Got My Mind Set On You"

Сольна кар'єра екс-бітла Джорджа Гаррісона починалася блискуче. У наш час його альбом 1970-го року "All Things Must Pass", складений переважно з пісень, написаних Джорджем у бітлівські часи, вважається чи не найкращою сольною платівкою серед усіх, записаних колишніми учасниками гурту. Потім у Гаррісона були злети та падіння, але він ніколи не записував посередню музику – завжди залишаючись вірним власним стандартам. Проте, після виходу у 1982-му холодно прийнятої платівки "Gone Troppo" (яку відрізняла розслаблена і максимально невимушена атмосфера), Гаррісон закинув звукозапис і творення пісень. Тоді Джордж зосередився на діяльності своєї досить успішної кінокомпанії "Handmade Films", яка свого часу випустила такі культові тепер британські фільми як "Життя Браяна", "Довга Страсна п'ятниця" та "Вітнейл і я". Крім того, Гаррісон не забував про своє захоплення садівництвом та автоперегонами – музика відійшла на другий план.

Але в середині вісімдесятих Джордж завів дружбу з лідером "Electric Light Orchestra" Джеффом Лінном — і у Гаррісона знову з'явилося бажання не тільки вигадувати і записувати музику, але і знову спробувати себе в ролі поп-зірки, нехай навіть і з великою часткою властивої йому самоіронії. Лінн як продюсер допоміг відполірувати альбом-камбек Гаррісона 1987-го "Cloud Nine" до сліпучого блиску – платівка могла похвалитися практично досконалими, хітовими поп-піснями, ретельно аранжованими та чудово записаними. Найголовнішим хітом платівки була пісня Got My Mind Set On You — Джордж зняв на пісню кілька варіантів відео, і обидва кліпи отримали важку ротацію на MTV. У підсумку "Got My Mind Set On You" зайняла заслужене перше місце в Штатах — 1987-го завдяки цій пісні Гаррісон знову став найпопулярнішим в масах екс-бітлом.

Ось тільки мало хто навіть із досвідчених бітломанів був у курсі, що пісню написав не Джордж. "Got My Mind Set On You" була вигадана ще на початку шістдесятих людиною на ім'я Руді Кларк. Кларк довгий час працював листоношою в Нью-Йорку, і незважаючи на клопітку роботу, кожну вільну хвилину віддавав не відпочинку та перекурам, а своєму захопленню – творенню пісень. Якось він познайомився зі співаком Джеймсом Реєм — той виступав у маленькому нічному клубі і на той момент переживав настільки нелегкі часи, що ночував на нью-йоркських дахах. Кларк віддав Рею дві написані ним пісні, "If You Gotta Make a Fool of Somebody" і "Got My Mind Set On You". Рей включив їх до свого клубного репертуару – і вони допомогли йому укласти нарешті контракт із фірмою грамзапису.

Пісню "If You Gotta Make a Fool of Somebody" Пол Маккартні почув у 1962-му, у музичному магазині, що належить менеджеру "Бітлз" Брайану Епстайну. Бітли, заінтриговані цим чарівним соуловим номером у ритмі вальсу, відразу почали співати її на концертах, переважно в ліверпульському клубі "Кеверн". Пізніше, в 1963-му, Джордж Гаррісон став першим з "Бітлз", який відвідав Штати — він відвідував старшу сестру, яка там живе. В Америці Джордж купив альбом Джеймса Рея, на якому було записано і "Got My Mind Set On You". Пісня не виходила з голови у Гаррісона, поки він не записав її у 1987-му. Сам же Джеймс Рей помер тоді ж, у 1963-му – від передозування наркотиків. Йому було лише 22.

"Knockin' On Heaven's Door"

Досі багато поверхових любителів того, що зараз називають "класичним роком", твердо впевнені, що великий хіт "Guns N' Roses", пісня "Knockin' On Heaven's Door", належить їм. "Головна надія рок-н-ролу" кінця вісімдесятих "Guns N' Roses" почали виконувати її на концертах ще у 1987-му році. Через три роки нарешті було записано студійну версію для саундтреку до фільму "Дні грому" з Томом Крузом та Ніколь Кідман — і лише потім, у дещо переробленому варіанті, ця версія увійшла до суперуспішного альбому групи 1991-го року "Use Your Illusion II".

"Стукаючи у двері небес", що вийшла на синглі у травні 1992-го, у виконанні Ексела Роуза, Слеша та компанії була особливо популярна в Європі — пісня посіла друге місце в британському хіт-параді, і влітку 1992-го, поряд з кількома хітами "Нірвани" і "Металіки" була однією з тих, що найчастіше звучать у радіоефірі. Пісня ідеально підходила для вокальної манери Ексела, а як концертний номер для активних на той час гастролерів "Guns N'Roses" була справжнім цвяхом програми – коли градус єднання публіки та музикантів потрібно було підвищити до краю. Незабаром "Knockin' On Heaven's Door" стала такою ж візитною карткою музикантів, як хіти "November Rain" або "Don't Cry".

Тим не менш, пісню, звичайно ж, написав не Ексел Роуз, а великий Боб Ділан. "Knockin' On Heaven's Door", вельми небагатослівний за діланівськими стандартами номер, був складений ним у чи не найплідніший у творчому розумінні період, у 1972-му. Ділан уже кілька років не випускав альбомів з новим матеріалом – натомість він знімався на початку сімдесятих у вестерні Сема Пекінпи "Пет Герретт та Біллі Кід". За саундтрек до фільму теж відповідав Ділан — і був він, за великим рахунком, інструментальним, милими, навіть пасторальними кантрі-замальовками. Але продюсери наполегливо вимагали від Ділана ще й пісень – зрештою, вони працювали з одним із найвидатніших авторів пісень сучасності. У підсумку Ділан написав "Knockin' On Heaven's Door" прямо на знімальному майданчику — текст пісні просто ілюстрував одну зі сцен фільму.