Канни-2018. Від естетствуючих маніяків до українських сиріток
Сьогодні, 9 травня, починається 71-й Каннський фестиваль. Найважливіший конкурс - основний повнометражний. Саме в ньому вручають "Золоті пальми" за кращий фільм, за кращу режисуру, кращі жіночу та чоловічу ролі. Другий за значимістю приз "Гран-прі журі", як правило, дістається картинам, які не поступаються власницям "золота" або навіть перевершують їх, однак з тих чи інших, часто нехудожественным причин залишилися без вищої нагороди. Втім, Канни недарма вважаються авторитетним фестивалем у світі, і тому навіть нагороди в конкурсах "Особливий погляд", "Тиждень кінокритики", "Золота камера" (кращий дебют) також вносять режисерів в історію кіно. Головне журі очолить відома австралійська актриса, володарка "Оскара" Кейт Бланшетт.
Завдання перед нею стоїть нелегка, бо в цьому році в основному змаганні тісно від гучних імен.
Японець Хірокадзу Корээда і кореєць Лі Чан Дон, ліванка Надін Лабакі, французи Крістоф Оноре і Стефан Бриз - досвідчені і визнані учасники фестивалю. З новою картиною "Догми" виступить італієць Маттео Гарроне, вже двічі отримував Гран-прі - свого часу справжньою сенсацією стала його драма про мафії "Гаморра". Також з Апеннінського півострова приїде ще одна володарка Гран-прі - 36-річна Аліче Рорвахер зі "Щасливим Лазарем". Володар "Оскара" 2013 року за чорно-білу драму "Іда", польський автор Павло Павликівський привезе "Холодну війну".
Незалежний американський кінематограф відправив двох гідних делегатів - 61-річного афроамериканця Спайка Лі, вже має довгу фільмографію, і 44-річного Девіда Роберта Мітчелла, який дебютував лише в 2014-му, проте з дуже вражаючим малобюджетним фільмом жахів "Воно слідує за тобою".
Не менш відомі два іранця - Асгар Фархаді і Джафар Панахі. Перший викликав справжню сенсацію в 2011 році реалістичної сімейною драмою "Розлучення Надера і Сімін", яка в результаті отримала за один сезон відразу "Золотий ведмідь" Берлінале", "Золотий глобус" і "Оскар" за кращий іноземний фільм. Нова робота Фархаді також побудована навколо теми сімейного нещастя. Схоже, на консервативної батьківщині режисера висловитися не дали, бо знімав він в Аргентині і в Іспанії. Головні ролі в трилері "Всі знають" зіграли зірки першої величини - Пенелопа Крус і Хав'єр Бардем. Пенелопа Крус перевтілилася в героїню по імені Лаура, яка з чоловіком і дітьми живе в Буенос-Айресі. Пізніше сім'я повертається в Іспанію, у рідне село Лаури, і цей переїзд приносить фатальні ускладнення.
Що ж стосується Панахі, то тут така біографія, про яку можна зняти окремий серіал. Неусыпные варти моралі засудили режисера до суворого домашнього арешту, заборонили йому через суд спілкуватися з пресою, знімати фільми і писати сценарії. І тим не менш, якимось чином, йому вдалося в ув'язненні зняти три повнометражні стрічки, причому, без всяких знижок на статус в'язня сумління чи політичну кон'юнктуру - це дійсно висококласне кіно, приніс автору масу призів, серед інших - "Золотий ведмідь" у Берліні, "Золотий лев" у Венеції і "Золота камера" в Каннах. Нова картина Панахі називається "Три особи", і з великою часткою ймовірності вона отримає одну з найважливіших нагород.
Дисидентським статусом володіє і китаєць Цзя Чжанке - у нього у фільмі розгніваний представник народу може запросто пристрелити зарвався партсекретаря. Чудо ще, що влада КНР обмежилися лише "поличним" статусом для його фільмів, не посадивши самого кінематографіста. Не менше диво і те, що новий твір Чжанке "Білий попіл" все-таки виявилося на набережній Круазетт.
Гучна новина для всіх синефілів, кінокритиків і киноисториков: у конкурсі покажуть "Книгу образу" того самого Жана-Люка Годара, який перевернув світове кіно в 1959 році геніальним фільмом-гонитвою "На останньому диханні" (з юним Бельмондо в головній ролі). Ім'я Годара синонімічне феномену французької "нової хвилі", який з роками (а їх у нього за плечима вже 87!), замість того, щоб стати консерватором, став ще більш відчайдушним революціонером, який не рахується ні з якими авторитетами. І з публікою, до речі, не вважається теж - так що якщо хтось щось не розуміє в тому, що бачить на екрані - то ось бог, а ось поріг. При цьому число його шанувальників не убуває, його шифровані кинопоэмы сприймаються на "ура", а у світовій кіноспільноті склалося щось на кшталт релігії з нестерпним Жан-Люком на місці вищої сили: що б він не зняв - це нове слово в кіномови і ніяк не менше.
На жаль, для фестивальних глядачів і на щастя для Кейт Бланшетт, яка в іншому випадку була б взагалі перед неможливим вибором, поза конкурсом виявилися два чи не найбільш очікуваних і нарешті завершених проекту.
Enfant terrible світової кінематографії, социопатический датський геній Ларс фон Трієр нарешті завершив "Будинок, який побудував Джек" - свого роду віддзеркалення його останнього епічного творіння "Німфоманка". Цього разу головний герой чотиригодинний саги одержимий не Еросом, але Танатосом: він - серійний вбивця-маніяк, причому починав він як найзвичайнісінька законопослушнейший обиватель. Можна не сумніватися, що видовище належить в рівній мірі похмуре, криваве, веселе і захоплююче - яке поєднання для фільмів Трієра в порядку речей, тим паче, що головну роль зіграє блискучий і різносторонній Метт Ділон.
А другий фільм, про який йде мова - "Людина, яка вбила Дон Кіхота". Британець Террі Гілліам намагався втілити оригінальний задум про сучасний громадянина, який потрапив у часи Дон Кіхота, мало не половину своєї і без того насиченого режисерської життя. І ось нарешті сталося. Дон Кіхота грає один з найбільш цікавих акторів нового покоління Адам Драйвер, і, якщо виходити з схильності Гілліама до нестримним візуальним фантазіям, нас (будемо сподіватися, що українські прокатники не пройдуть повз) чекає розкішна екранна галюцинація.
До речі, про Україну. Ми також приймає участь - півтора фільмами.
Наша головна надія - це, звичайно ж, "Донбас" Сергія Лозниці в "Особливому погляді". Найбільш відомий на сьогодні вітчизняний режисер планував зняти трагікомедію про "російської весни" на сході країни ще з 2015-го. Держкіно не забарилося з фінансуванням; також до участі долучились Німеччина, Нідерланди, Франція та Румунія. Остання особливо важлива, бо оператором фільму виступив румун Олег Муту - на камеру якого, в свою чергу, зняті всі основні сенсаційні картини румунської "нової хвилі". Наскільки великі наші шанси? Українські фільми не брали участь в цій програмі. З іншого боку, Лозниця - безумовний улюбленець Канн. Його повні метри "Щастя моє", "Майдан", "Лагідна", "В тумані" були показані тут. Причому "В тумані" отримав приз ФІПРЕССІ. Залишається сподіватися, що канська удача не змінить Сергію і на цей раз.
Півфільму - це спільна (Франція, Ісландія, Україна) продукція "Жінка на війні" в "Тижня кінокритиків" - в 2014 році в цьому конкурсі удача супроводжувала "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, зазначеного відразу трьома головними призами.
"Жінка на війні" - друга стрічка ісландця Бенедикта Ерлингссона. За сценарієм, 50-річна диригент хору імені Халла у вільний від роботи час тероризує - правда, без членоушкодження - великі компанії, що завдають шкоди природі. І ось вона отримує довгоочікувану звістку: у далекій найбіднішій європейській країні задоволена її заявка на удочеріння дитини - у притулку її чекає маленька дівчинка. Халла збирається попрощатися з роллю экотеррористки останньої ефектною атакою проти алюмінієвої промисловості (дійсно вкрай згубною для природи). Розповідні лінії зав'язуються у тугий вузол. Спочатку європейську околицю планували знімати у Болгарії, але врешті-решт зупинилися на Україні - схоже, політика, спрямована на залучення іноземних продюсерів, починає приносити плоди.
Кому пощастить киногонке на Лазурному березі - дізнаємося 19 травня. Можливо, серед країн-переможниць буде і Україна. Мистецтво - звичайно, не спорт. Але все ж...
