Ультрас і везіння. Чому Путін не став брати Одесу голими руками

Навесні 2014 року Україна переживала найтяжчі часи за всю історію незалежності. Вертикаль виконавчої влади розсипалася після революції і втечі Віктора Януковича. У вчорашньої опозиції, що прийшла до влади на хвилі революційного запалу, керувати державною машиною виходило якось не дуже переконливо.

До того часу, Крим уже був захоплений Росією. Ігор Стрільців-Гиркин зі своїми диверсантами другий тиждень господарював у Слов'янську. У Харкові тільки-но вінницький міліцейський спецназ штурмом взяв будівлю обладміністрації, пов'язавши місцевих сепаратистів. На Донбасі була оголошена Антитерористична операція. У Маріуполі ситуація була близька до вибухонебезпечною.

Втім, враховуючи, що до президентських виборів залишалося ще 23 дня силовики - та армія, і міліція, і СБУ намагалися діяти, так би мовити, акуратно. Щоб у разі чого, можна було сказати, а ми що, ми нічого... нам наказали, ми виконали.

Причому, виконали так, щоб нічого не порушити. Не даремно адже в Конституції чітко прописано, в ст. 60-й, що мовляв, ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження і накази. А піди ж розбери його, які злочинні накази, а які ні? При цьому не тільки кожен служивий людина, але і просто нормальний бюрократ знає, що закон у нашій країні, що дишло... Тому десантники їздили по полях, літаки літали, але якось більше без зброї, лякаючи сепаратистів грізним виглядом.

Між тим, країна жила своїм життям. Звичайної, нормальним життям. Хоча і була дещо скуйовджена Майданом і несподіваною, звитяжної революцією. Якої, ще рік тому, навесні 2013-го ніхто не чекав, а навесні 2014-го, вона вже перетворилася в законодавця моди.

Але, не дивлячись на революцію, захоплений Крим та АТО на Донбасі ні масових акцій, ні тим більше футболу ніхто не відміняв. Матч "Чорноморець" (Одеса) - "Металіст" (Харків) також. Тим більше, вихідні та погода просто розкішна, лови момент!

Від політично ангажованою громадськості, теж поки ніхто не вимагав стримати активність і вже тим більше, не з руки після перемоги Майдану було вимагати припинити маніфестації та масові акції. Хоча, здавалося б, вже цілком очевидно було, що під виглядом захисту своїх законних інтересів можна проштовхнути, що завгодно, аж до проголошення нової державності у вигляді народних республік. Але це тільки, потім додумаються заборонити масові акції з нагоди 9 травня. А поки "міжцарів'я" - золотий час для смути - одна влада пішла (точніше втекла), до того моменту поки виберуть іншу, ще залишалося цілих 23 дні.

2 травня, три роки тому марш прихильників евромайдана і футбольних фанатів через центр Одеси виявився атакований атинтимайдановцами. Здавалося б, розрахували все вірно - показати хто в місті господар, але не вийшло. Вуличні бійки закінчилися пожежею в будинку профспілок на Куликовому полі. Замість другого Донецька вийшла Одеса.

Справедливості заради треба визнати - Україні пощастило. Все дійсно могло бути по-іншому.

По-перше, результат сутички на вулицях Одеси міг бути й іншим. Справа могла обернутися і як в Донецьку, де проукраїнська маніфестація була розгромлена, адміністрація захоплена і місто опинилося в руках проросійських сепаратистів, яких тут же формально або неформально почали підтримувати місцева влада і міліція. А далі можна було отримати весь сепаратистський пакет: референдум про приєднання до Росії, російських диверсантів. Вони цілком могли організувати з місцевих колабораціоністів бойові загони. Зі зброєю проблем не виникло б, благо Придністров'ї поруч, та й Крим недалеко. В Одесі місцева влада по настроям не занадто сильно відрізнялися від своїх колег з Донбасу так, що все могло піти точно по тому ж руслі.

По-друге, Україні пощастило і після того, як вуличні сутички в Одесі завершилися на користь українських патріотів. Справа в тому, в тому, що 50 загиблих сепаратистів - це не жарт, а моторошна телевізійна картинка вуличних боїв і пожежі в будинку профспілок тим більше. Кращого моменту для вторгнення під виглядом гуманітарної місії, порятунку співвітчизників і відновлення законності для Путіна не придумаєш. Вікно можливостей було відкрито. Практично навстіж. Для нього все складалося чудово. В Криму все пройшло успішно. На Донбасі теж цілком собі нічого. І найголовніше - до президентських виборів в Україні залишалося ще цілих три тижні, а там ще й другий тур проглядався. А це означає, що силовики будуть "думати", армія імітувати бурхливу діяльність, і навіть щоб українська бюрократична машина запрацювала, у Києві має з'явитися законноизбранный (як люблять говорити "за поребриком" - легітимний президент.

У Путіна був шанс - ввести війська, вирвати Донецьк, Харків, Одесу, а потім вже розбиратися і вести переговори. Приміром, як Індія, Кашмір, на протязі 70-ти років. Комісії скликати, міняти "формати". Але не наважився.

Чому? Незрозуміло...

Міг опору злякатися. Міг санкцій. А міг вирішити, чи ще почекати. Поки краще розгориться. До кінця травня, особистий друг Володимира Путіна, знаменитий радянський режисер і актор за сумісництвом Микита Міхалков пояснив, чому росіяни не прийшли. Мовляв, треба було повставати проти "бандерівців", показати силу молодецьку, тоді і росіяни прийшли б. А так не приїдуть на танках, не прилетять на літаках, не буде ввічливих зелених чоловічків з автоматами на перевагу. Друг Путіна пояснює, чому не прийдуть. В Одесі мільйон жителів, а з "георгіївськими" стрічками від сили пара сотень. Немає, мовляв, належної підтримки російського світу, немає волі до самозбереження.

Окрім везіння у всій цій історії є ще кілька запитань, на які варто було б звернути увагу, українському політичному класу.

По-перше, на надзвичайну крихкість системи управління. Достатньо, щоб президент самоусунувся і всі системи охорони правопорядку, армія і спецслужби виявляються в стані паралічу. І починають питати, а що ж їм робити, коли невідомі "зелені чоловічки" блокують військові частини, захоплюють склади та аеродроми? На жаль, Україна близька до побудови ідеальної армії часів Фрідріха ІІ Гогенцоллерна, в якій солдати боялися начальства більше ніж супротивника.

По-друге, політичному класу треба зрозуміти, що у держави є достатньо механізмів для формування лояльної до країні (саме до країни, а не персони президента) еліти в регіонах. Не можна давати робити політичну кар'єру людям, які не лояльні до країні. Можна скільки завгодно міркувати про європейські стандарти і демократизм, але кадри вирішують все. Точніше їх правильний підбір. І у держави для цього є 1000 і 1 спосіб.

Втім, за традицією українська еліта, скоріш за все і далі продовжить кадрові гри, то, закликаючи на посади грузинських реформаторів, то, виганяючи їх. Поторгується з МВФ за "крайній" мільярд. Так що, не варто дивуватися, коли до влади приходить люди, яким дорога "інша" країна. Це навіть не означає, що вони погані. Просто вони так бачать.

Проблема тільки в тому, що у Господа Бога теж є терпіння і воно не нескінченно, а ультрас інший раз можуть і спізнитися.