Іван Начовный: Тільки Команда Резніченко знала, як працювати з ветеранами АТО
Коли головою Дніпропетровської області у 2015-му був призначений Валентин Резніченко, це було дуже важкий час, оскільки ця область була фактично прифронтовій. І серед тисяч завдань, які доводилося вирішувати команді Резніченко, була одна не менш важлива, ніж всі інші: повернення до нормального життя ветеранів АТО.
Колишній радник глави Резніченко Юрій Голік, ставши вже радником прем'єр-міністра, написав книгу "Нескінченність не для слабаків", в якій він приділив увагу АТО і ветеранам, зокрема, одній людині - Івану Начовному. Учасник бойових дій познайомився з Резніченко та Голиком, і це знайомство переросло в ряд найважливіших проектів.
В інтерв'ю Інформатору Начовный розповів, що вдалося зробити і як це було.
Статус УБС і бюрократичне пекло
З квітня 2014 року я служив у 93 бригаді командиром танкового взводу, заступник командира танкової роти по роботі з особовим складом. 26 березня 2015 року демобілізувався і зіткнувся з проблемою: ми з товаришами по службі ніяк не могли отримати посвідчення учасника бойових дій (УБС). Я вів блог про військову життя на сайті 1+1, в який і написав про це. Цей текст опублікував Юрій Бутусов на Цензоре, його прочитав міністр оборони Полторак, дуже обурився і запросив на розмову мене і командування частини.
Приходимо. Ми стоїмо, Полторак сидить. І запитує: кого мені потрібно звільнити за неподобство? Я відповідаю: справа не в конкретних людях, а в неотстроенной системі. Сиділи там в кабінеті відомий волонтер Бірюков, колишній міністр оборони Кузьмук. Міністр при них доручив всі справи по 93 бригаді розглянути протягом тижня.
Волонтери, які допомагали нашій бригаді, привезли в Міноборони цілий бусик коробок з документами - 1230 справ! До цього вони безуспішно крутилися по чиновницьких кабінетах багато місяців. Мені довелося організувати випуск цих кірочок. З управлінням кадрів міністерства, з демобилизованными офіцерами бригади, при активній допомозі їх дружин, ми все зробили в строк!
Історія набула розголосу. І мене запросили в Дніпропетровську облдержадміністрацію, яку щойно очолив Валентин Резніченко. Вони тоді збирали навколо себе активних людей.
Гаряче літо 2015
В облдержадміністрації я познайомився з Андрієм Курляком і Юрієм Голиком, який займався в облдержадміністрації стратегічними питаннями. Було зрозуміло, що дембеля повертаються до мирного життя. У них проблеми. Ними треба займатися. А ось як займатися - ніхто не знав. Особливістю команди Резніченко було вміння дивитися в майбутнє і починати вирішувати питання ще до того, як вони стали явною проблемою. Я цікавлюся стратегічним мисленням, люблю робити прогнози і бачити ключові точки. І в цьому ми збіглися.
У травні 2015 року після тижневих консультацій і мозкових штурмів прийшла ідея створити Центр допомоги воїнам АТО. А так як я в тонкощах держслужби ні бум-бум, допомагати мені в цьому стала Наталія Шуліка. У нас вийшло гарне співробітництво: вона вміє розмовляти з чиновниками, а я - з прийшли з війни дембелями. Зібрали з усього будівлі меблі, забрали з кабінету Резніченко телевізор, на якому крутили ролики на вході в Центр, прикрасили стіни яскравими плакатами і почали роботу.
Ми створили громадську організацію воїнів АТО, члени якої почали активно допомагати роботі Центру. Ми за літо об'їздили всі райони Дніпропетровської області. Зустрічалися з головами райдержадміністрацій, з представниками соціальних служб, з ветеранами, з переселенцями, щоб з перших рук з'ясувати проблематику. За це літо ми зібрали команду і точно зрозуміли, чим треба займатися і як це робити.
Що таке центр допомоги АТО
Перше, що ми робили: знижували градус напруженості. Людей, що повернулися з війни, відрізняє загострене почуття справедливості та високий рівень агресії. На війні зрозуміло, де добро, де зло, де друзі, а де вороги. Крім того, є звичка виконувати накази і вирішувати конкретні чіткі завдання. Повернувшись на мирну територію, людина потрапляв в ситуацію невизначеності. Коли не було поруч ні відвертих ворогів, ні вірних друзів. Коли доводилося зустрічатися з незрозумілою бюрократичною системою, шукати роботу. Це часто провокує агресію, яка виливалася в першу чергу на членів сім'ї або випадкових перехожих.
Ми самі такі ж, цієї ж середовища. Ми з волонтерами Центру спочатку уважно вивчили закон "Про гарантії соціального захисту ветеранів війни", а потім пройшли всі бюрократичні процедури, які передбачені для ветеранів АТО, щоб отримати все, що було нам обіцяно. Випробувавши на собі, ми, з одного боку, змогли давати чіткі рекомендації, як потрібно діяти. А з іншого - завдяки впливу ОДА оптимізувати деякі процеси. Втупившись у стіну, як у питанні з отриманням землі, ми знайшли людину, яка відмінно розбирався в ситуації і був готовий взяти на себе цю роботу. Зіткнувшись з тим, що всі ці роки бійці добробатов не отримували УБС, ми оформляли їм свідчення, з якими вони йшли в суди і відстоювали свій законний статус. Велика і важка робота з сім'ями загиблих. Ми домоглися того, щоб всі сім'ї загиблих та інваліди I і II груп отримали квартири, повністю закриваємо їх потреби щодо земельних ділянок. Крім того, ми створили систему районних центрів допомоги бійцям АТО. І якщо де-то виникала проблема, звідти її негайно передавали на рівень області та оперативно вирішували.
Налагодити автоматичне вирішення найсерйозніших проблем ветеранів, ми зосередилися на соціалізації повернулися з АТО і на створення у суспільстві позитивного образу захисника, справжнього патріотичного виховання, а не тієї профанації, яку іноді під цим розуміють. В рамках цієї концепції ми створили Музей АТО, встановили найбільший український прапор у Дніпрі, створили Алею пам'яті біля облдержадміністрації, провели кілька фестивалів "Пісні, народжені в АТО",запустили масштабний фотопроект "Заради них" і багато іншого.
Музей АТО
У 2014 році практично в кожній школі Дніпропетровської області з'явилися куточки, присвячені АТО. Волонтери та ветерани допомагали збирати їх експозицію. І виникла ідея про те, що нам необхідно створити велику експозицію, присвячену цим подіям. Я хотів зробити це в приміщенні Музею Комсомольської слави. А поруч розгорнути виставку військової техніки. Привезти із зони АТО не просто тубус, а наприклад підбитий танк.
Далі постало питання, хто буде цим займатися? Я ж не музейник! Я можу тільки експонати зі сходу привезти! І тут я згадав про свого товариша по службі історика Олега Репана, який до того часу теж вже вийшов на дембель. З Фейсбук ми здружилися з Юрою Фаныгиным, який водив екскурсії по Дніпру. І ось співпраця дембеля, цивільного волонтера, досвідченого музейника Капустіної за підтримки чиновників з облгосадминситрации, таланту Юрія Голика, який знайшов фінансування проекту, дозволило зробити музей таким, яким ми бачимо його зараз.
Пісні, народжені в АТО
Ідея концертів почалася з пісні "Сльози серця" Івана Стратієнко. Наталія Шуліка вирішила, що вона може стати основою для концерту. Розробляючи концепцію цього фестивалю, дуже хотіли, щоб він не перетворився на подобу фестивалю "Афганський вітер". Я познайомив Наталю з творчістю мого товариша по службі Володимира Щипака (Пожежний). Він звичайні пісні перекладав на гуморний лад і дуже цим нас веселив. Я показав його старий ролик з ютуба, залитий ще в 2014 році. Ми вирішили такими піснями розбавити мінорні композиції на військову тему, щоб вийшов концерт, на якому люди не будуть, захлинаючись, ридати. Моя роль була в тому, щоб безпосередньо запрошувати в проект виконавців.
Але кожною справою повинен займатися професіонал. Тільки так воно буде успішним. Юрій Голік познайомив нас з таким чоловіком - Володимиром Кочубеевым. Цей луганчанин витягнув на собі весь фестиваль. Техніка, сцена, поселення, вся ця колосальна робота була на ньому. Перший фестиваль проходив за меценатські гроші (левову частку в нього вклали Валентин Резніченко, Юрій Голік, які завжди першими підтримували більшість наших ініціатив). А другий і третій - за гроші обласного бюджету, за допомогою тендера Прозорро.
Заради них
Цей проект має показати учасників АТО як звичайних людей. Це не атланти, не герої. Це люди, які ходять на роботу, виховують дітей, піклуються про батьків. Цей проект має показати, заради чого наші герої пішли воювати. Це фотопроект, у якому ми робили фотографії ветеранів з дітьми, з коханими, з батьками. Були серії "Ветеран праці", "Ветеран в спорті". Також ми робили фотографії сімей, один з членів яких загинув в АТО.
Робили ми фотосесію з ветеранами двох воєн: Другої Світової і нинішньої. Цікаво було послухати, як спілкувалися бійці різних поколінь. Як виявилося, у них спільні цінності.
Ми щороку випускаємо альманах, в якому показуємо історії 10-15 бійців з Дніпропетровської області. В цьому році цей проект виграв конкурс громадських організацій та отримав фінансування обласної ради. Він пішов у регіони. Ми випустили альманах бійців Дніпропетровського району. 10 фотоисторий бійців з цього району. Альманах віддали в садки, школи, бібліотеки району, щоб люди бачили своїх земляків, які стали на захист України. Навіщо їм дивитися на Начовного, якщо у них є свої ветерани?
Ми б хотіли зробити такі історії про всіх районах Дніпропетровщини. Більше того, зараз ми беремо участь в конкурсі Міністерства ветеранів. Якщо переможемо, проект стане всеукраїнським. Таким чином ми зможемо створити свій набір фотопродукції, яку можна буде використовувати в самих різних ситуаціях. День пам'яті 8 травня - фото ветеранів двох воєн. 1 червня - ветеран з дітьми. При цьому кожен район зможе отримати якісні фотографії своїх захисників. На бордах в соціальній рекламі вони будуть виробляти куди більше враження, ніж абстрактні плакати з квіточками або безкоштовними фотографіями з інтернету.
Таким чином ми створюємо позитивний образ ветерана: не аватара, не вбивці, а звичайної людини, який витратив частину свого життя на захист батьківщини. Саме це і є патріотичним вихованням: потрібно дати можливість дитині пишатися своїм батьком або матір'ю.
Дніпропетровська область як більмо на оці чиновників
Як Команда Резніченко була білою вороною серед усіх облдержадміністрацій, оскільки наш Центр допомоги бійцям АТО став більмом на оці чиновників з усієї України. До нас приїжджали високі гості з Києва, бачили, що у нас це все працює. Восени 2015 року вийшов Указ Президента Петра Порошенка, який зобов'язував чиновникам створювати такі центри по всій Україні.
Ми спілкувалися з колегами з інших регіонів і можемо сказати, що краще нас організувати цю роботу не вийшло ні в кого. У нас склалася унікальна ситуація, яку ніде більше не змогли повторити. У нас були всі три складові успіху: бажання влади (в особі Валентина Резніченко та його радників Юрія Голика, Андрія Курляка) ефективно вирішувати проблеми ветеранів; самі ветерани, готові допомагати один одному; і волонтери, цивільні люди і нечиновники, готові бути сполучною ланкою між ветеранами, владою і суспільством. Ми, ветерани, зі своєю військовою виправкою, бачимо одну сторону ситуації, інколи з недовірою ставимося до цивільних і чиновникам. І дуже важливо, щоб були люди, готові нам допомагати. В Дніпропетровській області вони були. В інших областях якась ланка випадало. У Києві не вистачало підтримки влади, готової цим займатися. Коли розуміння прийшло до чиновників, вони не змогли налагодити контакт з ветеранами. Коли змогли це - виявилося, що кожен столичний волонтер бачить себе виключно генералом і ніяк інакше.
Як оцінити результат?
Наскільки ефективною була ця система, нехай кожен вирішує сам. Але, на мій погляд, те, що в Дніпропетровській області не було акцій протесту АТО-шників, не було гнівних листів, скарг в різні структури, посад у соцмережах або розслідувань в ЗМІ, не було натовпів стражденних і мільйони дзвінків до Центру допомоги, говорить про її ефективність.
Своє завдання я бачив у тому, щоб жоден учасник бойових дій в Дніпропетровській області не був забутий. Щоб він міг звернутися або в державні органи, або в районний Центр допомоги, або до таких же як він учасникам АТО, членам громадської організації. У кожному районі у нас з'явилися активні дембеля, які були готові виділяти свій особистий час і витрачати його на допомогу іншим хлопцям. Дуже приємно, що 99% членів цих громадських організацій не пішли в політику. Ми розуміємо, що у кожного з нас можуть бути свої політичні уподобання, але вони ніяк не повинні позначатися на цій роботі. Центри допомоги АТО - поза партійних брендів. Це вберегло нас від внутрішніх конфліктів, які мали місце в інших областях.
У Дніпропетровській області за ці роки не було жодного масового виступу ветеранів. В інших областях ми бачили і пікети облдержадміністрацій, та землю, яку ветерани висипали на столи чиновників. Ми хіба що пару раз тихо занесли вінки в Госгеокадастр. І все налагодилося. Виділивши найважливіші точки напруги, що ми змогли так налагодити процеси, що вони пішли в автоматизм. При цьому не тільки в Дніпропетровській області, але й по всій Україні. Ми нічого військового не зробили: просто прочитали закон і показали, як його треба реалізовувати.
