Ісус Христос – суперзірка. Яку музику варто послухати на Великдень

Ендрю Ллойд Веббер, Тім Райс "Jesus Christ Superstar"

Ідеальний альбом для прослуховування як у великодню неділю, так і протягом усього Страсного тижня – це, безумовно, знаменита рок-опера Ендрю Ллойд Веббера та Тіма Райса "Ісус Христос" — суперзірка". Вона була випущена на вінілі у 1970 році нікому не відомими тоді авторами і не тільки моментально привернула до себе увагу, а ще й зробила з Веббера і Райса одних із найшанованіших авторів сучасності – просто завдяки очевидній силі створеного ними матеріалу.

На той час найсильніші почуття висловлювала саме рок-музика. Вона стрімко дорослішала, але при цьому все ще залишалася зухвалою, безпосередньою, максималістською, і поки що не стільки цинічною, скільки непідробно романтичною. Саме такою була ця рок-опера, вже не перша в історії (тут пальма першості належить гуртам "The Pretty Things" та "The Who" з їхніми альбомами "SF Sorrow" та "Tommy"), але однією з перших, написаних авторами "зі сторони", а не самими амбітними рок-зірками.

Цей запис, поставлений у потрібний час і за певного настрою, досі може викликати трепет – як би слухач не ставився до жанру "рок-опера", і яким би переконаним атеїстом він не був. Іноді силу музики неможливо не брати до уваги – як, наприклад, силу вітру. І "Суперзірка" — це саме той випадок. При цьому, будучи наочним прикладом пронизливості та душещипливості, мелодії Веббера не ставали солодкими та комфортними. Ну а зовсім не пафосні, як на те можна було очікувати, тексти Райса відмінно з ними поєднувалися. Саме виконання музики запрошеними на запис музикантами було одночасно стриманим і драйвовим, без зайвого трюкацтва і струсу повітря, властивого іноді на той час рокерам.

Варто окремо відзначити, що запрошений виконати партію Ісуса Ієн Гіллан тоді, 1970-го, лише нещодавно став вокалістом "Deep Purple" — так що Веббер і Райс не запрошували вже готову "зірку", слава Гіллана зростала вже разом з успіхом як "Суперзірки" ", і альбому його групи "Deep Purple in Rock". Та й взагалі, сам запис, а не театральна постановка рок-опери, з'явився першим саме тому, що молоді автори не мали грошей на жодні постановки – тому й про запрошених знаменитостей не могло бути й мови.

Це здається досить дивним, але в далекому 1970-му вторгнення рок-н-ролу на територію християнства не викликало особливої люті та критики у представників духовенства. Пройшло всього чотири роки після грандіозного скандалу в Штатах, спровокованого заявою Джона Леннона про те, що "Бітлз" "популярніші за Ісуса Христа" — тоді на американському Півдні платівки бітлів тоннами спалювали на багаттях. Веббер з Райсом, граючи за тими самими правилами, назвали Христа "суперзіркою", а співати від його імені довірили вередливій молодій людині в джинсах. Але результат вийшов настільки переконливим і фундаментальним, що обійшлося без будь-яких значних причіпок та образ почуттів вірян. Зрештою, відомо, що папі Павлу VI дуже подобалася пісня Магдалини, "I Don't Know How to Love Him", виконана Івонн Елліманн — тією самою дівчиною, яка співала в студії і на сцені з Еріком Клептоном у сімдесятих, у його найбільш "буйний" період.

Elvis Presley "His Hand in Mine"

Якщо віра може обертатися ейфорією та справжнім святом, то музика "госпел" — тому доказ. І якщо був співак, який любив цю музику абсолютно без пам'яті – то це Елвіс Преслі, людина, яку доречніше було б називати не "Королем рок-н-ролу", а саме "Королем госпелів".

Так-так, рок-н-рол для Елвіса дуже скоро перетворився на роботу і рутину, а госпел, цей беззавітний, урочистий і трепетний релігійний спів, що сягає корінням глибоко в чорну, африканську культуру, завжди був для Елвіса святом. Він міг сісти за піаніно у фіналі галасливої вечірки і співати ці пісні та гімни до самого ранку, поки за вікном не стане зовсім світло — і його, нарешті, буквально не відтягнуть від інструменту. Є в цій музиці якась насолода, відчувати яку хочеться вічно.

Елвіс записав свій перший повноцінний госпел-альбом 1960-го, повернувшись з армії. Преслі служив у Німеччині з 1958-го року – за цей час померла його улюблена мати Гледіс, відбулося знайомство з майбутньою дружиною Прісціллою, а ще Елвіс пристрастився до всіляких підбадьорливих і не надто корисних для здоров'я препаратів. У музичному сенсі він теж сильно змінився — Елвісу хотілося довести, що він здатний на більше, ніж просто виляння стегнами під несамовитий крик шанувальниць. Перша платівка, записана після повернення до Штатів, "Elvis is Back!" — наочно продемонструвала це щире прагнення, це був дуже різноманітний у стилістичному плані альбом. Ще більш нетиповим для Елвіса був сингл "It's Now or Never" — за основу цього мега-хіта була взята неаполітанська пісня 19 століття "O Sole Mio", яку свого часу співав сам Енріко Карузо.

Багато старих шанувальників, особливо юнаків, вважали, що Елвіс просто втратив свій бунтарський дух – але це, перш за все, була артистична зріло і демонстрація безмежної любові до музики. Того ж таки 1960-го Елвіс відчув у собі достатньо сил, щоб задовольнити свою давню амбіцію – випустити госпел-альбом. Платівка "His Hand in Mine" була записана за дві ночі, повних спалахів натхнення — працювали без перерв з шостої вечора до восьмої ранку.

Результат – не лише один із найкращих альбомів Елвіса, а ще й унікальний приклад зізнань у любові до Бога, що звучать абсолютно адекватно, природно і зрозуміло навіть для вух закоренілого атеїста. У піснях не було ні показушного надриву, ні властивої Преслі сентиментальності – лише чуттєвість та ніжність, що межує з трепетом. При цьому саме чуттєвості у виконанні Елвісом цих госпелів було навіть більше, ніж у багатьох класичних баладах.

Майк Олдфілд "Ommadawn"

Великдень дуже до речі припадає саме на весну – тижнем раніше чи пізніше, але всі великодні ритуали, хоч би якими калорійними вони були, пов'язані з не менш ритуальним для багатьох Весняним Очищенням. І немає саундтреку краще для спостережень за весною, за змінами, які відбувається прямо на очах, ніж третій альбом Майка Олдфілда "Ommadawn", що вийшов у 1975 році.

При згадці самого імені Майка Олдфілда, багато хто згадає його дебютну платівку "Tubular Bells" — або хіт 80-х "Moonlight Shadow". Згадають, і залишаться на думці, що музика Майка Олдфілда – це насамперед красиво. Мало хто згадає, що той же Майк Олдфілд, який у 1973-му, так, одноосібно виконав чудову сюїту "Трубчасті дзвони", того ж року дав згоду на використання уривків цієї музики для саундтреку до культового фільму жахів "Екзорцист". Тож якщо вдуматися і послухати уважніше, жахіття в музиці Олдфілда не менше, ніж найчистішої краси, що дивиться на захопленого слухача з такими ж широко розплющеними очима.

І ось, після глобального успіху "Tubular Bells", Олдфілд записав другий альбом, платівку "Hergest Ridge" — і вона, будучи роботою не націленою на те, щоб сподобатися всім, саме такою і виявилася. Тоді Олдфілду почали пророкувати долю сенсації-одноденки. І це було дурістю такого масштабу, що Майк зважився записати роботу, яка стане такою ж незаперечно прекрасною, як "Tubular Bells" — але при цьому несе в собі попередження про прірву, в якій можна опинитися, якщо не піти за цією красою. Під час роботи над альбомом у Олдфілда померла мати – і єдиним виходом, як мінімум, емоційним, для нього було продовжувати роботу. Так вийшла платівка "Ommadawn". І у своїй весняній красі, що все розуміє і приймає, вона цілком здатна продемонструвати ще й весь арсенал болю – просто щоб переконати слухача, що вона знає, як це.

Боб Ділан "Slow Train Coming"

Вас можуть безмежно дратувати маніакальні проповідники, але якщо одним з них виявиться найбільший з авторів пісень, що нині живуть, Боб Ділан – можливо, все ж варто прислухатися. І Великдень є найкращим часом для того, щоб вислухати проповідь Ділана. 1979-го Боб випустив альбом під назвою "Наближається повільний поїзд". І, як це часто буває у Ділана – пластинка мала важливу передісторію, а сама вона відкривала нову віху у творчості майстра, суперечливу і водночас надихаючу.

До другої половини сімдесятих Ділан встиг пережити багато і стільки ж всього досягти – він перетворив авторську пісню, потім фактично придумав рок-музику, на яку варто було зважати, потім вдарився в кантрі, потім у затворництво. У середині десятиліття він пережив справжній творчий ренесанс, записавши чудовий, глибоко особистий альбом про розрив відносин, "Blood on the Tracks". Потім він вирушив в один із найбільш вражаючих турів за свою нескінченну кар'єру, який отримав назву "Rolling Thunder Revue" (у 2019-му вийшов документальний фільм Мартіна Скорсезе про це турне, і це один із найзахопливіших фільмів про музику).

Ще через три роки вийшла платівка "Street-legal", але вона вже не викликала особливих захоплень. У Ділана знову сталася творча криза – нерозривно пов'язана з кризою в особистому житті. Йому просто було погано – і це було помітно всім, у тому числі відвідувачам його концертів. А концерти тривали. На черговому виступі, у Сан-Дієго, хтось кинув Ділану на сцену срібний хрест. Боб підібрав його, а за кілька днів дістав штучку з кишені – коли вночі, у готельному номері, знову почувся просто кошмарно. І тут, якщо вірити словам Ділана, він фізично відчув присутність Ісуса – слава Богу, після цього почав писати нові пісні, а не постригся в ченці.

Записаний у результаті 1979-го "Slow Train Coming" виявився одним із суперечливих альбомів у великій дискографії Ділана. З одного боку, деяких давніх шанувальників, які не бажали заглиблюватися в духовні пошуки музиканта, могла дратувати і тематика, і новоявлене християнське шаленство Ділана, з іншого – навіть скептики не могли заперечувати силу цих нових пісень.

Без будь-якого підлещування з публікою, іноді навіть використовуючи цинічний гумор, Ділан просто і ясно пояснював, чому він тепер разом з Богом, чому він "за", чому не "проти", і чому йому взагалі не байдуже. "Це може бути диявол, це може бути Бог — але ти маєш служити комусь", співалося в першій пісні платівки, "Gotta Serve Somebody". Інтонація у Боба при цьому була не доброю, а навпаки, дуже єхидною.

Нік Кейв "No More Shall We Part"

Іноді людині, яка переживає непрості часи, потрібно правильно вибрати співрозмовника. Саме це зробив Нік Кейв — людина-нещастя, людина-біль, людина-пісня — на своєму альбомі 2001-го року "No More Shall We Part". Якби Кейв просто ділився своїм сум'яттям і тугою з публікою, ці пронизливі та трагічні фортепіанні балади, які часом скочуються в істерику, можна було б прийняти за звичайне скиглення. Але музикант говорив перш за все з Богом, і його Бог був дуже суворим слухачем – а Кейв і не чекав похвали та миттєвої втіхи, він просто хотів бути почутим. Напевно, багато хто веде в великодні дні саме такі розмови.

Платівка була записана восени 2000-го року — після трирічної перерви, що слідувала за випуском чудової платівки "The Boatman's Call". На тому альбомі Кейв співав про кохання, взявши при цьому найусміхненішу і вдумливішу інтонацію з усіх можливих. А потім був період тривалого лікування від героїнової та алкогольної залежності – перш ніж Нік знову відчув себе готовим до роботи. Якби альбом записувався в 80-х або першій половині 90-х, Кейв, можливо, і не замислювався б про жодне лікування – і ці пісні звучали б відчайдушно, безвихідно та нищівно.

Але тепер усе було інакше. Кейв, що подорослішав і змудрів, не тягнув пісні і публіку за собою в прірву — ні, він чітко бачив і відчував холод і морок навколо, але так само чітко він бачив і світло, і дорогу до нього. А те, що льоду і темряви довкола поки що було більше, спонукало не розмінюватися по дрібницях, а говорити тільки про найважливіші та головні речі – і благати про них теж. Альбом вийшов у квітні 2001-го, і з того часу без нього не можна обійтися кожну наступну весну – і Великдень.