І живі, і ненароджені. Як з’являються на світ діти у розпал війни

Станом на 9 березня в Україні росіянами було атаковано 34 медичних заклади. На 12 березня їх було вже 56. З кожним днем війни це число зростає. Дехто пропонує, аби віднині усі медичні заклади вважалися стратегічними об'єктами – щоб про них не можна було розповідати у пресі. Мовляв, усю інформацію про лікарні, госпіталі, пологові будинки слід ретельно приховувати.

Марія Малачинська — заслужений лікар України, директор Львівського перинатального центру. Вона рішуче каже на камеру журналістам з-за кордону: "Я спілкуюся з іноземною пресою з Англії, Данії, Аргентини, Бельгії. Потрібно, аби світ знав: нам потрібна допомога. Закрийте небо!"

Перинатальний центр – візитівка Львівщини. Унікальне інноваційне обладнання, професіонали своєї справи. Усе світло, красиво, модерново. Європа ХХІ-го століття.

Перед приймальнею директорки лежать глянцеві журнали. На обкладинці одного Марія Йосипівна. Заголовок — "Робимо перинатальний світ кращим". Швидко пробігаю рядками: "тут мрії стають реальністю", "найсучасніше обладнання", "комфортні умови перебування". Після 24 лютого 2022 року комфорт залишився у минулому.

Перше, що вражає на під'їзді до закладу, — мур з мішків з піском, старі палети, нагромаджені, мов для якоїсь рольової гри в Середньовіччя. Директорка втомлено дивиться на новітні мури: "Ці мішки перед вікнами нагромаджені для захисту приміщень. Передчасно народжені діти потребують постійного підключення до апаратів. У разі небезпеки ми не можемо перенести їх до сховища". У групі іноземних журналістів западає тиша, навіть операторка на мить опускає камеру. 

Укриттів в перинатальному центрі два: "адаптоване" і "неадаптоване". У "неадаптованому" ще можна якось стояти, в "адаптованому" висота стелі – метра півтора. На стелі – скловата. Охоронець попереджає: " Обережно, не торкайтесь головою!" "Адаптоване" укриття розраховане на 150 осіб, максимум — до 200. Прихистку ж у разі тривоги потребують близько 600 людей. В укритті стоять лавки, є ковдри, облаштоване місце на випадок пологів. Готували його для найбільш екстремальних випадків. Марія Малачинська каже: "Тут самі бачите, як… Нагорі у нас найсучасніше обладнання. За стіною мішків — кризова операційна та пологова зона. Раніше ми думали, що за мішками навіть під час тривоги безпечніше народжувати, аніж в укритті. Але після Маріуполя…"

Вкрай болюча тема — передчасно народжені малюки. Понад сотня пацієнток центру – внутрішньо переміщені через війну. Ці жінки виїжджали з рідних міст зі Сходу, Півночі, Півдня, Києва під час артилерійських обстрілів та бомбардувань. Дві-три доби діставалися Львова холодними автобусами, забитими поїздами чи машинами — без належних умов та догляду. За визначенням передчасно народженою вважається дитина, що з'являється на світ до 37 тижнів вагітності, з вагою менше 2,5 кг. У евакуйованих українських матерів, що тікають від російських обстрілів, не рідкість дитина, вагою один кілограм. Є випадки, коли малюки важать 800-700 грам

Лікарка розповідає про трійню: дітки народилися глибоко недоношеними у дуже важкому стані, важили від 600 до 700 грам. Попри зусилля лікарів одне маля врятувати не вдалось. Директор перинатального центру, щойно виключно професійна і суха у своїх викладах, збивається, дивиться в камеру: "Благаю, закрийте небо! Закрийте це кляте небо, це ж демографічна катастрофа…"

 Іноземні журналісти ніяковіють. "Закрийте небо!" вони чують щодня. Від усіх — місцевої влади, добровольців, тероборони на блокпостах, людей на вулиці. Розуміють уже без перекладу. Їхня українська зараз це три фрази: "Слава Україні!", "дякую" та "закрийте небо!"

 Навіть ті матері-біженки, які народжують вчасно, через стрес, неналежні умови останніх днів або тижнів вагітності мають ускладнення при пологах, наприклад, кровотечі. Іноземні журналісти щось занотовують. І мертві, і живі, і ненароджені… Чи порахуємо ми колись усіх жертв цієї війни?..

 Олег, будівельник, відповідальний за побудову нового бомбосховища на базі неадаптованого підвалу, розповідає: "Перше, що потрібно — це дотримання санітарних норм!.. Дивіться, тут підлога насипна…" У цьому "неадаптованому" укритті стеля трохи вища і не оббита скловатою, але слід зважати на цвяхи та дроти, що стирчать з бетону. 

"Коли лунає тривога, породіллі в стресовому стані змушені заповзати у подібне укриття. Зважати, аби не зашпортатись в дротах, комунікаціях… Це страшно!

Перше, що ми зробимо, це розширимо ці двері і завеземо спеціалізовану техніку! Бо працювати тут вручну немає часу. Заглибимо тут усе, зробимо тверду підлогу, яку можна помити, нормальну вентиляцію, освітлення!.. Це перші пріоритети! В планах облаштувати додаткові евакуаційні виходи і входи на 600 осіб, обладнати місце для кювезів та іншої апаратури для передчасно народжених,точки подачі кисню, обладнати дві операційні у сховищі, реанімаційну", — каже Олег. Над облаштуванням бомбосховищ у медичних закладах він працює з перших днів війни. За плечима — кілька сотень обладнаних квадратних метрів порятунку життя.

Марія Малачинська передає іноземним журналістам список необхідних ліків, обладнання, наголошує: "І ліки, і устаткування додаткове нам потрібні через наплив біженців. Передчасно народжена дитина — це не день-два, це тижні, а то й більше постійного догляду та виходжування… Але, передусім, ми маємо зробити надійне укриття для пацієнтів та персоналу нашого перинатального центру. Ми маємо фахівців та необхідні навички. Маємо волю до збереження життя. Часом бракує ресурсів, бо ми є неприбутковою державною організацією. Ось у мене офіційний лист з усіма печатками і рахунками, списком, що нам потрібно. Вся Україна допомагає армії. А ви, як небо не закриваєте, хоч поможіть укриття від бомб зробити. Покажіть своїм громадянам те, що бачите на власні очі. Нехай уявлять на місці наших породіль, наших дітей себе.. Може, хоча б тоді закриють небо".

Нагорі, у самому приміщенні перинатального центру журналісти вражені. Контраст після сховищ кричущий: усе сучасне, нове, світле, створене дарувати життя…

Один з журналістів недовірливо передивляється документи – це справді не приватна клініка. Це заслуга місцевої влади, держави, незалежної України. Українським лікарям вдалось створити цей унікальний центр на Львівщині. І у кого повернеться язик дорікати, що слід було передбачити у ХХІ-му столітті, посеред Європи, бомбосховища для породіль?

Пані Наталя – секретарка. Журналісти допитуються: "А як у вас змінилися.. гм… відчуття після Маріуполя?" Та випростується: "Я "этническая русская"… Але як же я їх ненавиджу!.. Це — нелюди! Я сама з Донеччини, сорок п’ять років живу у Львові. Для мене ця війна — незакрита рана, вісім років болить!.. Там могила моїх батьків, там у мене брат лишився… Скільки вони у мене забрали, у нас забрали!" . 

На очах у пані Наталі сльози. Іноземний журналіст мовчить, ховає блокнот…