Хіти з того світу. Як музиканти нагадують про себе навіть після смерті

Насправді "Love Never Felt So Good" стала не просто хітом, що увійшов до першої десятки в Штатах — це був найуспішніший сингл Джексона з часів "You Are Not Alone" середини 90-х. Існували дві версії треку – перша, сольний номер Джексона, відкривала його другий посмертний альбом "Xscape", випущений тоді ж, у травні 2014-го. Для випуску ж синглу була "сфабрикована" версія, що є дуетом з Джастіном Тімберлейком.

Що ж, насправді, коли народилася Love Never Felt So Good, Тімберлейку було всього два роки. Коріння треку, яке потім, уже у двадцять першому столітті, було щедро полите новомодними продюсерами та аранжувальниками, було пущене ще у 1983-му. Тоді Джексон, який насолоджувався глобальним успіхом платівки "Thriller", мав період усіляких колаборацій. Майкл на той час записав кілька пісень з Полом Маккартні (одна з яких, "Say Say Say", стала великим хітом), також планувався дует з Фредді Мерк'юрі — на жаль, так і не відбувся.

А ще тоді Джексон співпрацював з Полом Анкою, співаком, особливо популярним на початку шістдесятих. "Love Never Felt So Good" була плодом саме цієї творчої спілки — і в оригіналі кістяк пісні був демо, вокал Майкла і піаніно Анкі. Що ж, залишається віддати належне тим продюсерам (серед яких Тімбаленд), які проробили колосальну роботу над початковим демо.

І синглова хітова версія з Тімберлейком, і особливо сольна версія покійного Майкла звучали легко, привабливо, але при цьому ненав'язливо – насправді таким Джексон не поставав перед слухачами з часів чудової платівки "Off the Wall" 1979 року. У пісні не було нічого від натужності та перевантаженості, характерних для матеріалу останнього альбому Майкла "Invincible" 2001-го року – і це було величезним плюсом.

Дженіс Джоплін та "Me and Bobby McGee"

Королеві гіпі, великій Дженіс Джоплін (чи не єдиній білій виконавиці, якій вдалося дізнатися секрет справжнього блюзу) насправді не дуже щастило з музикантами. Так, наприклад, перші два альбоми Дженіс були записані з гуртом "Big Brother and the Holding Company" (точніше, формально Джоплін була вокалісткою колективу) — а вони були не найвидатнішими професіоналами.

Але до 1970 року Дженіс зібрала навколо себе музикантів, гра яких ідеально підходила до її манери співу. Саме з ними, колективом "Full Tilt Boogie Band", Джоплін почала записувати свою чергову платівку у вересні того ж року. Робота просувалася відмінно — продюсером запису був Пол Ротшильд, відомий своїм перфекціонізмом (і роботою з групою "The Doors"), тому записаний матеріал найчастіше виходив найвищої якості.

Серед пісень, над якими Дженіс працювала тієї осені, була Me and Bobby McGee — оповідальна балада авторства Кріса Крістофферсона і Фреда Фостера. Це була дуже тепла історія подорожі якоїсь парочки південними штатами у бік Каліфорнії – під час запису Джоплін грала на акустичній гітарі, чого раніше не траплялося. Пісня була записана на початку жовтня 1970-го – а буквально через кілька днів Дженіс померла. "Me and Bobby McGee" була випущена як сингл із посмертного альбому Джоплін "Pearl" вже у 1971-му – пісня посіла перше місце в американському хіт-параді. За життя Дженіс не досягала таких успіхів у чартах.

Джон Леннон та "Nobody Told Me"

У серпні 1980-го, після довгої п'ятирічної перерви, Джон Леннон знову переступив поріг студії звукозапису. У нью-йоркській студії The Hit Factory за допомогою молодого продюсера Джека Дугласа Джон почав записувати зовсім нові пісні – ті, що він написав у припливі натхнення на Бермудах. Більшість із цих пісень увійшли до останнього альбому, що вийшов за життя Джона – геніальної платівки "Double Fantasy", що з'явилася на прилавках у листопаді 1980-го. Але матеріалу було занадто багато – Леннон і справді написав достатньо пісень свого останнього літа.

Головною причиною такого натхнення стало те, що сталося під час подорожі на згадані Бермуди з Ньюпорта, штат Род-Айленд. Леннон плив на невеликому суденці — по суті, будучи не просто пасажиром, а членом команди корабля. Одного дня корабель потрапив у сильний шторм – і оскільки інші виявилися жертвами морської хвороби, Джону, спочатку призначеному корабельним коком, довелося стати за штурвал. Він успішно утримував курс на протязі п'яти годин, протягом яких прокричав в обличчя стихії буквально всі пісні, які пам'ятав – і зійшов на берег, сповнений пекучого бажання писати нові.

Серед цих пісень була "Nobody Told Me" — пісня про те, що світ знову повертає не в той бік і взагалі про те, що життя завжди залишається загадкою. В одному з куплетів Леннон згадував про те, як одного разу, на його думку, побачив НЛО – стоячи на даху свого нью-йоркського будинку. Пісня була випущена як сингл із посмертного альбому Леннона "Milk and Honey" через чотири роки після загибелі Джона, у 1984-му – сингл став хітом і увійшов до першої десятки по обидва боки океану.

Фредді Меркьюрі та "Living On My Own"

На початку вісімдесятих, після виходу платівки "Queen" під назвою "Hot Space", фронтмен гурту Фредді Меркьюрі став почуватися тісно у рідному колективі. Той альбом був відчайдушним експериментом з танцювальними ритмами – це було диско, це був поп, це був фанк, виконаний за допомогою цілих полчищ синтезаторів. "Hot Space" виявився зовсім не схожим на все те, чим гурт займався у сімдесятих і чим, власне, прославився – на платівці можна було розчути лише ледь помітні натяки на помпезний гард-рок та фірмове, "опереточне" багатоголосся.

Меркьюрі хотів, щоб гурт рухався далі саме в цьому напрямі – але оскільки Hot Space зі зрозумілих причин був прийнятий різко старими шанувальниками Queen, на загальній раді було вирішено повернутися до більш традиційної манери виконання. Ні, гурт не став зовсім відмовлятися від синтезаторів – і результатом такого компромісу став альбом "The Works" 1984-го року з хітами "Radio Ga Ga" та "I Want To Break Free".

Але Фредді не став відмовлятися від своїх планів дослідити "танцювальні" території — і раз у рідній групі йому це, по суті, забороняли, був лише один вихід. А саме записати сольний альбом. І Меркьюрі розпочав роботу над своєю першою (і єдиною) сольною платівкою – альбомом "Mr. Bad Guy". Запис проходив у Мюнхені, місці, де Фредді багато часу проводив у клубах та на дискотеках.

Матеріал альбому, як в аранжуваннях, так і в структурах самих пісень, був наповнений новомодним європейським синті-попом та американським диско – у піснях не було жодних надмірностей, характерних для "Queen", зате була чіткість, прямота та лаконічність. "Mr. Bad Guy" вийшов у квітні 1985-го року — а у вересні того ж року на прилавках з'явився сингл з альбому "Living On My Own". Пісня посіла більш ніж скромне 50-те місце в британському хіт-параді – і про неї, за великим рахунком, забули.

Через шість років, у листопаді 1991-го, Мерк'юрі помер – у ті місяці звідусіль звучала пісня з альбому "Queen" під назвою "Innuendo", та сама "The Show Must Go On", гірке, але водночас дивним чином життєствердне творіння. Пісня здавалася ідеальною епітафією для Меркьюрі – заспіваною ним самим. Але це було ще не останнє "прощавай" від Фредді – через два роки, 1993-го, вся Європа знову згадала про покійного співака, і цього разу можна було не лише сумувати, а й танцювати, доки не відваляться ноги.

Справа в тому, що бельгійська група продюсерів під колективним псевдонімом "No More Brothers" витягла на світ Божий ту саму "Living On My Own", зробила актуальний клубний ремікс — і вийшов стовідсотковий хіт. У такому вигляді "Living On My Own" зайняла вже перше місце в англійських чартах — великий посмертний успіх для Фредді. До речі, у пісні Меркьюрі співав не про власну самотність – "Living On My Own" була своєрідною посвятою Греті Гарбо, одному з символів золотої епохи Голлівуду, а згодом знаменитій пустельниці.

Елвіс Преслі та "A Little Less Conversation"

Наприкінці шістдесятих років Елвіс Преслі переживав справжній творчий ренесанс – по суті він заново винаходив себе як співак і як артист. Преслі вибирався з пастки, в яку загнав себе сам (не без допомоги свого менеджера Тома Паркера). Повернувшись з армії у 1960-му (Елвіс служив у Німеччині), Преслі записав кілька чудових альбомів — особливо вдалися "Elvis is Back!" і "Pot Luck" — але після цього його кар'єра зайшла в глухий кут. Практично все десятиліття, що залишилося, Елвіс провів у Голлівуді — знімаючись переважно в вельми невигадливих фільмах. Для кожної картини Елвіс записував однойменний саундтрек — з не найвидатнішим, під стать фільму, матеріалом.

Але до 1968 року Елвіс знову відчув ту саму стару пристрасть до виконання, яка спочатку не залишала йому вибору — все життя займатися тільки музикою та нічим іншим. Але тепер він співав не просто з натиском юнака, що з глузду з'їхав, — Преслі було за тридцять, і в його манері з'явилася спокуса, роблена спокуслива пересиченість і в той же час доросла, небезпечна сексуальність. Все це було помітно за піснею "A Little Less Conversation", яку Елвіс записав для саундтреку одного зі своїх останніх фільмів — "Live a Little, Love a Little". Пісня була випущена як зворотний бік синглу "Almost in Love" — на жаль тоді, у вересні 1968-го, на неї мало хто звернув увагу.

У серпні 1977-го Елвіс подався на небеса. Ну а в тому ж році, коли світ згадував Преслі у зв'язку з 25-ю річницею його смерті, у 2002-му, ніби з нізвідки з'явився ремікс на ґрунтовно призабуту "A Little Less Conversation" — авторства датського музиканта Тома Голкенборга, більш відомого як Junkie XL.

Ремікс не ламав структуру пісні – як це трапляється найчастіше. Навпаки, драматизм ближче до приспіву нагнітається ще активніше, ніж у оригіналі – "A Little Less Conversation" не просто народилася наново, це було гучним новим наступом. Ремікс посів перше місце в британському хіт-параді влітку 2002-го — виявилося, Елвіс вартісний і затребуваний, навіть будучи присмаченим електронікою. У тому ж році пісня в останню хвилину була додана як бонус до надпопулярної збірки "30 No.1 Hits" — і купували збірку часто саме через запальний ремікс "A Little Less Conversation".