"Хід королеви". Як серіал розкриває фемінізм і чи романтизує він СРСР

Сучасна культура з цікавістю виводить на екран "незручних" героїв, закритих і мало емоційних, із цілим комплексом внутрішніх проблем, що раптом стають майже всемогутніми у "своїй" стихії. Саме такою постає перед нами шахістка Бет Гармон у цьогорічній сенсації Netflix "Хід Королеви" (реж. Скот Френк).

Схожих персонажів можна було завважити у кіно й раніше: Реймонда з його любов'ю до цифр і підрахунків у "Людині дощу" (1988); героя Тома Генкса, для кого біг був водночас терапією від втрат і справою, що вдавалася найліпше, у "Форесті Гампі" (1994); математиків, що боролися з долею у "Розумник Віл Гантінг" (1997) й шизофренією в у "Іграх розуму" (2001). Про геніального фізика-теоретика Шелдона Купера, якому тяжко даються комунікація і людські умовності було розказано навіть у жанрі ситкому – "Теорія великого вибуху" (2007-2019).

Зовсім рідко такі історії оповідали про жінок, і точно вперше на екрані –історія про жінку-шахістку. За формою спортивна драма, за змістом цей мінісеріал є метафоричною драмою пошуку себе, довгою дорогою до себе справжньої. В основі сценарію – однойменний роман Волтера Тревіса, але звичайно, йдеться про набагато ширший культурний контекст: багато хто відзначає запозичення елементів біографій скандального чемпіона світу з шахів Боббі Фішера і геніальної Юдит Полгар, що стала гросмейсеркою в 15 років, граючи переважно з чоловіками на відкритих турнірах, зауважують вплив роману В. Набокова "Захист Лужина" і навіть "Аліси в Країні див" Л. Керола.

Бет Гармон і її боротьба з власними демонами

Бет Гармон дівчинка дуже непроста, її терзають злість сироти на весь світ, за своє становище, намагання витіснити спогади про смерть матері, що була не випадковою аварією, а самогубством, може, навіть спробою вбивства. Небагате на враження життя в притулку діти урізноманітнюють, як вміють, переважно експериментами з різними дозами транквілізаторів, які щодня отримують від вихователів як "вітаміни". У цій безрадісній атмосфері, добре приправленій уроками релігійного моралізаторства, випадково зауваживши, як прибиральник містер Шайбел у підвалі грає в шахи сам із собою, Бет, зачарована новою атракцією. Якийсь час вона терпляче спостерігає за грою соло, а потім наважується попросити навчити її.

У дев'ятирічної дівчинки виявляється феноменальний хист – вона запам'ятовує цілі партії, не потребуючи записів, й може програвати партію в голові, знайти свої помилки й отримати реванш наступного разу. "Зелені вітамінки", які Бет, заощадивши, прийняла відразу жменею, допомагають візуалізувати на стелі гротескну шахову гру. Такі видіння вона буде намагатися викликати в себе й уже подорослішавши, у прийомній сім'ї. Як виявиться згодом, плутаючи свободу від шахматного азарту із наркотичною втечею. Дехто з глядачів обурювався "пропагандою" наркотиків, хоча серіал якраз висвітлює ризики зловживання рецептурними препаратами, якщо розглядати історію буквально. Якщо ж згадати про метафоричний пласт, то це і є відсилка до допитливості керолівської Аліси, що довірливо споживає все, на чому пишуть: "з'їж мене", "випий мене".

У більшості відгуків і рецензій хвалять гру Ані Тейлор-Джой (дорослої Бет), це незаперечно важлива частина успіху серіалу. Водночас істинний захват викликає тандем обох актрис – дорослої та юної (маленьку грає Айла Джонстон). Справа не в зовнішній схожості або несхожості актрис, а в тому, як досконало вони зображають один складний характер. Жодної миті не сумніваєшся, що це справді одна й так ж людина.

Старшокласниця Бет починає брати участь у шахових турнірах й перемагати спочатку на рівні штату, потім держави, згодом на міжнародній арені. Шахова дошка для неї – затишний повністю контрольований простір, де все залежить тільки від власних сил. Шахи і пігулки – два маршрути для втечі. Бет нудно з однолітками, вона з подивом спостерігає, як однокласниці підспівують улюбленій мелодії, навіть під час сексу не відкривається перед партнерами. Лише, усвідомивши необхідність удосконалення техніки гри, дівчина розуміє важливість вивчення й інших сторін життя. Бет опановує соціальне життя крок за кроком й вчиться знаходити в ньому задоволення: красивий одяг, часто в клітинку або контрастах темного і світлого3, інтер'єр дому, що відображає її внутрішній світ, а не модні тенденції, садівництво, гарна музика, під яку можна вар'ятувати й підспівувати. Про те, що героїня емоційно розвивається, свідчать дві інтимні сцени: у першій із Гаррі дівчина зовсім не зважає на партнера після близькості, у досить близькій за часом сцені із епатажним гросмейстером Бенні Бет обурена тим, що, обнімаючи її після сексу, від говорить про шахи й комбінації.

Фемінізм у "Ході королеви"

Те, що головна героїня дівчина, яка бере участь у змаганнях на загальних засадах і долає у шаховому двобої чоловіків, для багатьох глядачів, а іноді навіть критиків, трохи легковажно стало синонімом фемінізму: "Бет…фактично грає феміністку в чоловічому світі…".

Хоча інтрига набагато складніша, фемінізм варто б шукати не там, й сама Бет аж ніяк не феміністка. Вона не потребує нікому нічого доводити, відстоювати свої права, жодного разу не стикається з прямою дискримінацією за статтю – їй не відмовляють в участі в жодному турнірі, максимум дивуються бажанню. Після інтерв'ю для "Time" Бет дуже розчарована, що репортерів цікавило переважно те, що вона дівчинка, а не те, як добре вона грає чи точність її цитат. Так, героїня нехтує багатьма суспільними нормами, вважаючи, що її талант дає їй на це право, але гендерні норми не так, щоб конче в їх числі. У спільноті "Фемінізм в деталях" була аргументована дискусія щодо наявності чи відсутності фемінізму в серіалі. Її узагальнені висновки можуть бути такими: головна героїня ніби "переступає" гендерні норми, діє так, наче рівноправність між статями вже настала й вона просто не бачить в цьому проблеми, водночас її стиль життя – нетиповий для Америки 60х – самостійний, економічно незалежний (у певний момент вона, школярка, утримує себе і прийомну матір Елму), байдужість до умовностей можуть бути розцінені як м'який про-/феміністичний посил. Також можна говорити про емпавермент (усвідомлення власної сили і свободи), що може бути корисним для молодих жінок. Значно важливішими штрихами у розмові про фемінізм у серіалі є історії другорядних персонажок – прийомної матері Бет і Джолін, подруги з притулку.

Якщо розбиратися, чим особливий "Хід Королеви", то передусім хочеться виділити деконструкцію карамельного образу домогосподарки 50-х. Звичайно, елементи цього, як то коктейльний алкоголізм, яким запиваються затримки чоловіка на роботі, ми вже бачили в "Майстрах сексу", або комічність спроб не показуватися перед чоловіком без макіяжу у "Неймовірній місіс Мейзел", але прірва того, якою самотньою і нещасною можна бути в бажаному й зовні благополучному шлюбі розкривається саме тут. Лише переживши розрив і зрозумівши, що шахові успіхи Бет можуть приносити ще й гроші, а не тільки почесті, Елма відкриває для себе смак життя, подорожі, бажання повернутися до гри на фортепіано, бізнесову жилку (стає фактично агентом Бет).

Джолін – це антипод Бет. Як би не парадоксально це прозвучало – Бет щастило. Її шаховий талант – дар, що відкривав перед нею двері й серця людей, їй пощастило з удочерінням, їй постійно допомагали, то містер Шайбел, то колеги-шахісти, хто закохавшись, хто зачарувавшись її особливим шаховим хистом, допомагала їй і сама Джолін. Давня подруга з'являється саме вчасно, щоб витягнути Бет із саморуйнування алкоголем і стадії заперечення після поразки в Парижі. Завдяки цьому візиту головна героїня переживає катарсис на похороні свого першого вчителя з шахів і усвідомлює, що вона не сама, як їй здавалося, є люди, які всі ці роки думали про неї, раділи її перемогам. Саме завдяки фінансовій підтримці Джолін вдається поїздка в Москву.

 Джолін – за її ж словами, надто доросла й надто темношкіра, щоб її удочерили, не маючи жодної підтримки, всього добивалася сама, отримала роботу помічника юриста й заощадила на юридичну освіту. Зважаючи, що зачіска й загалом образ Джолін містять явну відсилку до Анжели Девіс, за бажанням вивчати право явно криється політичний активізм. Як влучно зауважила соціологиня Катерина Шульман — це протиставлення чорної і білої королев. Навіть костюм Бет після фіналу в Москві відображає цю символіку.

Чи романтизує "Хід королеви" Радянський Союз?

Візит у Москву й інтелектуальне протистояння з радянським гросмейстером Борговим безумовно є кульмінацією оповіді. Водночас багато українських глядачів болісно сприйняли зображення СРСР і звинуватили авторів у романтизації радянської дійсності. Насправді ж йдеться не про компліментарність, а радше про відсутність карикатурної демонізації противника. Саме до такого прийому в західному кінематографі ми не звикли. Боргов – не машина для вбивства, як Іван Драго в "Роккі", й не бездушний комуністичний бюрократ, а цілком собі жива людина, здатна поспівчувати сироті й оцінити "красу гри". Рекомендую після перегляду останньої серії повернутися до самого початку першої, коли Бет з похмілля запізнюється на гру, Боргов дивиться на неї зі співчуттям, у ній він бачить ту маленьку дівчинку, про яку ми, глядачі, ще нічого не знаємо.

Радянські гросмейстери справді були дуже сильними, у 60-х багато американців вивчали російську мову. Тому повага, яку героїня виказує до супротивників, а вони до неї – цілком логічна.

Гаррі Каспаров був консультантом серіалу в частині, що стосувалася шахової складової – під кожну описану в романі партію він підібрав близьку за напругою реальну гру. Саме завдяки цьому в фільмі немає типових ляпів, коли фігури совають без системи, або шахівниці розміщують не тим боком, якщо незначні огріхи наявні – зсунуті фігури, наприклад, – вони виявилися вже після монтажу, коли було пізно перезнімати. Каспаров у певному сенсі виступив також культурним консультантом щодо радянської лінії: справді, шахове середовище було дуже інтелігентним, радянський чемпіон не міг би виїхати за кордон без супроводу КДБ, осередки шахового королівства – конкретні парки й бульвари кожного міста. Він вніс погляд живої людини, очевидця, той, якого так забракло, наприклад, "Вбиваючи Єву" із його смішними ляпами з автоперекладом з російської й диким акцентом у акторів, що грали росіян. Напевне, від гросмейстера в серіал потрапила легка сентиментальність і ностальгія за великою шаховою епохою. А хіба не огортали вас схожі почуття у Львові на проспекті Свободи, коли ви рухалися до Оперного театру вздовж нескінченних шахових баталій сивобородих панів, чи у парку Шевченка у Києві, де партіям мовчазних шахістів у шапках з помпонами за гранітними столиками на перехресті Володимирської і Льва Толстого не страшна була будь-яка погода?

Те, з якою любов'ю і шануванням зустрічають Бет у Москві, абсолютно не вибивається з історичного контексту. Є чудове есе Г. Г. Маркеса, як гостьового кореспондента на Фестивалі молоді 1957 р., що дозволяє зрозуміти, як бачився СРСР іноземцеві, як його зустрічали й вітали звичайні випадкові люди. Це документ, що засвідчує екзальтовану щирість людей радянської доби, спраглих до вражень, голодних до інформації. Кожного іноземця вони сприймали, як вікно у світ, вимагали адресу, щоб писати листи і потім насправді щиросердо їх надсилали. Потяг із делегатами на станціях завалювали квітами, вкидаючи їх через вікно, так що неможливо було зайти в купе. Два епізоди дуже позначні: коли під час зупинки у Києві гості запитали, де можна купити лимони, натовп закидав їх шоколадом, пляшками з водою і книжечками для автографів, їх так щиро обіймали, що на сорочках не залишилося ґудзиків; вже у Москві Маркес познайомився з делегатом з Німеччини, який на одній зі станцій необачно похвалив велосипед. Власниця ровера відразу захотіла його подарувати, коли чоловік почав відмовлятися, люди у щирому пориві закинули велосипед у поїзд, розбивши при цьому гостю голову.

Єдине зауваження, яке виникає до серіалу, надто розкішний одяг людей, які пантрують Бет під готелем. У цьому ж есе Маркес відзначає вбогість одягу й взуття, зустрічати поїзд люди часто виходять у піжамах, бо вони зручніші і краще зшиті, ніж повсякденний одяг. Наскільки разючим був контраст вбрання пересічних перехожих в Москві й французьких моделей, можна побачити на фото з візиту дому "Діор" 1959 р. Звичайно, дія серіалу відбувається на 9 років пізніше, але й у любительській хроніці 1968 р. з Леніграда можна побачити наскільки похмуро й скромно вдягнені люди.

Водночас мені дуже імпонує інтерпретація, за якою увесь турнір в Москві слід розглядати, як метафору, казку, у тому числі про Алісу, подорож у інший світ, тому не слід шукати там строгого реалізму. Кумедна сцена, у якій хлопчик в ресторані пропонує Бет: — Водкі? Це символічне казкове роздоріжжя, уже раз Бет робила хибний вибір, саме так вона зазнала поразки. Тепер вона обирає правильно. Перемога її не тільки буквальна, вона знаходить рівновагу, розуміє, що шахи допомогли їй знайти "професійну сім'ю" тоді, коли вона ніколи не мала справжньої.

"Хід Королеви" – дуже якісно задумана й реалізована історія про пристрасть, але не таку, що спопеляє все на своєму шляху. І це дарує особливе почуття надії. Глядач постійно чекає найгіршого, зітхає з полегшенням, коли воно не настає. До цього ми не знали, що шахи можна показати так динамічно й навіть спокусливо, зіграти інтелектуальну напругу можна так переконливо, що грим і костюми можуть бути такими досконалими. Почуття любові, жадання визнання, слави й успіху відступають перед всеохопним зануренням у чорно-білий простір шахової дошки. Бажання зіграти в шахи у глядача після перегляду серіалу стає непереборним.