Герої одного хіта. Як поставити світ на вуха однією піснею
"ДС" згадує героїв однієї хітової пісні – і з'ясовуємо, чи є ще щось, що варто послухати у їхньому репертуарі
Боббі Макферрін "Don't Worry, Be Happy"
Тридцять п'ять років тому, у вересні 1988-го року, американський хіт-парад очолила пісня Боббі Макферріна "Don't Worry, Be Happy" — цей розслаблений гімн, напевно, відомий кожному, ось тільки більше хітів від Макферріна людство так і не дочекалося. Пісня і сам Боббі стали типовим прикладом того, що в англомовних країнах називають "one hit wonder" ("дивом одного хіта").
Головним інструментом Боббі Макферріна завжди був голос – буквально. Прислухайтеся — у цій самій "Don't Worry ..." не звучить нічого, крім вокалу Боббі, і навіть те, що може здаватися перкусією, насправді теж є звуками, що видаються ротовою порожниною Боббі. Так, іноді Макферрін може поплескувати себе по грудях – і це єдині "сторонні" елементи в аранжуванні. На час виходу цієї доленосної пісні Макферрін вже випустив кілька альбомів, і якщо перший із них був традиційно джазовим, із залученням безлічі музикантів, то другий, платівка 1984-го року "The Voice", була записана одним Боббі а капела. Запис виявився по-своєму сенсаційним, але був гідно оцінений тільки після успіху головного хіта Макферріна, що вийшов через чотири роки.
Проте вже тоді, 1984-го, було ясно одне – 34-річний на той момент Макферрін високо цінував власну самобутність, а вона в нього й справді була — не дарма, тільки почавши співати професійно, Боббі спеціально й категорично. не слухав інших співаків упродовж двох років. Макферрін шукав свій власний стиль і чекав свого часу.
Отже, спочатку з'явилася назва — "Не хвилюйся, будь щасливим". Його вигадав зовсім не Макферрін — це була однією з коронних фраз індійського містика і гуру Мехер Баби, який свого часу проголосив себе аватаром, втіленням Бога в людському тілі. Цю фразу він часто використовував у спілкуванні зі своїми західними послідовниками, вона ж друкувалася на численних постерах та листівках із зображенням Мехер Баби – саме такий постер Макферрін одного разу побачив у квартирі своїх друзів, джазових музикантів із Сан-Франциско. Фраза сподобалася Боббі, застрягла в його голові — і дуже скоро він написав ту саму пісню.
Не так вже й легко восени 1988-го року було уявити більш прихильну мелодію – основний мотив, здавалося, був створений для того, щоб його наспівували, насвистували, гули собі під ніс чи муркотіли цілодобово. Пісня була втіленням позитивного ставлення до життя, розслабленості та безтурботності. Не дивно, що вже на початку дев'яностих поповзли чутки про те, що Макферрін насправді страждає від важкої хронічної депресії. Але цього було мало для любителів зайвий раз переконатися в тому, яке погана та іронічна насправді штука життя – пішли розмови про те, що виконавець "Don't Worry, Be Happy" наклав на себе руки.
Звичайно ж, це були лише чутки. Але Макферрін перестав на той час виконувати свою головну пісню на концертах – після того, як республіканець Джордж Буш-старший без його відома та дозволу став використовувати "Don't Worry…" під час своєї передвиборчої кампанії. Демократ Макферрін бурхливо відреагував на це, і не лише пообіцяв голосувати проти Буша, а й викреслив ту саму пісню зі всіх концертних сет-листів. Боббі продовжував рухатися далі і записувати нову музику — і далеко не завжди це були записи, зроблені а капела. Досить згадати чудовий альбом 2002-го року "Beyond Words", у роботі над яким брав активну участь гігант джазу, піаніст Чик Коріа.
На тій платівці, як випливає з назви, "Поза словами", Макферрін не співав пісні в традиційному сенсі — це була чудова музика, переважно акустичний джаз, а голосом Макферрін намагався висловити те, на що не здатні слова і сенс, що в них вкладається. Спроби могли виявитися болісними як для виконавця, так і для слухача – але вийшло рівно навпаки, оскільки безсловесний спів Макферріна, що наповнений нюансами та невизначеними настроями, заворожував і відводив слухача на куди більшу глибину, ніж усе, що було записано ним раніше. "Beyond Words" вийшов чи не найкращим альбомом у дискографії цього явно недооціненого співака, кар'єру якого однаково побудував і зруйнував цей хіт "Don't Worry, Be Happy".
Shocking Blue "Venus" (1969)
Голландський гурт "Shocking Blue" наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих років минулого століття був унікальним колективом з кількох причин. По-перше, "Shocking Blue" були першою рок-групою з Нідерландів, яка примудрилася зайняти перше місце в американському хіт-параді. По-друге, групу палко полюбили за залізною завісою приблизно в той же час, не відстаючи в цьому сенсі від усього цивілізованого світу. Дивним чином, у Союзі "Shocking Blue" та їхній головний хіт, пісню "Venus", цінували не тільки ті, хто непогано розбирався в забороненій рок-музиці, а й середньостатистичні громадяни, які з непідробним задоволенням слухали опуси якихось безневинних і безбарвних вокально-інструментальних ансамблів.
Секрет успіху "Shocking Blue" був не лише у винятковій хітовості "Venus", а й у вокалістці Марішці Вереш (уродженій Марії Елідабет Ендер), яка, за бажання, цілком могла скласти конкуренцію таким американським жіночим секс-символам епохи гіпі як Грейс Слік, співачці із сан-франциського гурту "Jefferson Airplane". Хриплуватий вокал Марішки явно був натхненний манерою Cлік – але її незмінно підведені олівцем величезні очі й справді не мали аналогів та конкурентів на світовій музичній сцені.
Що ж до самої пісні "Venus", то тут слід насамперед говорити про вкрай вдалий приклад запозичення – причому такого штибу, що воно легко зійшло з рук вказаному автору хіта, гітаристу "Shocking Blue" Роббі ван Леувену. За великим рахунком, ван Леувен написав свою "Venus" як варіацію з новим текстом "The Banjo Song", яка була заспівана ще у 1963-му році американцем Тімом Роузом у складі фолк-тріо "The Big 3", аж до цитування аранжування — вона ж, своєю чергою, була новою версією пісні 19 століття "Oh! Susanna". Крім того, вступний програш на гітарі сильно нагадував те, що робив Піт Таунcенд у хіті гурту The Who Pinball Wizzard, одному з центральних номерів рок-опери Tommy.
Ці факти, проте, не здатні зіпсувати і затьмарити просту і безпосередню чарівність "Venus" — гранично дохідливого, запального і спокусливого хіта про те, якою класною і схожою на Венеру може бути твоя дівчина. Пісня була записана на скромну дводорожню апаратуру в тихому голландському селі Бларикюм – і завдяки знайомству гурту з американським продюсером Джеррі Россом була видана у Штатах восени 1969-го. На початку 1970-го року "Shocking Blue" вже були світовими зірками.
Їхнього запалу вистачило приблизно до середини сімдесятих — потім часи почали стрімко змінюватися, і на той час їхній стиль вже ставав архаїчним, тож припав не до двору. Але вже у вісімдесятих про гурт знову згадали – коли свою хітову версію пісні записав поп-гурт "Bananarama". Через кілька років Курт Кобейн як дебютний сингл "Нірвани" заспівав свою версію "Love Buzz" — треку з альбому "Shocking Blue" "At Home", на якому і справді є достатньо пісень анітрохи не гірших, ніж "Venus". До речі, Роббі ван Леувен — єдиний учасник класичного складу "Shocking Blue", що залишився в живих. Марішка Вереш померла ще у 2006-му.
a-ha "Take On Me" (1985)
Для багатьох меломанів синті-поп вісімдесятих був символом банальності та примітивізму, але не менша кількість аудиторії бачила в цій свідомій відмові від усієї зарозумілості, бравади та комплексів попереднього десятиліття, ери "класичного року", ковток свіжого повітря та довгоочікуване повернення до чистого повітря і наївної романтики.
Норвезька група "а-ha" в 1985-му була втіленням синті-попа і давала широкому загалу саме те, що їй було потрібно — на відміну від тих же "Depeche Mode", які вже починали похмурішати і тим самим відлякувати деяких школярок і домогосподарок (зате знаходити по-справжньому відданих фанів). Романтизм же "a-ha" у пору їхнього дебютного альбому "Hunting High and Low" був чистим, як сльоза і не тільки нешкідливим, але ще й корисним для загального емоційного стану слухача.
Тим не менш, головний хіт альбому, пісня "Take On Me", була написана авторами Магне Фурухольменом і Полом Вектором-Савоєм ще за часів їхнього першого колективу, "Bridges" — гурту, який надихався тим самим "класичним роком", на відміну. від "a-ha". Спочатку пісня називалася The Juicy Fruit Song і була навіяна грою чудового клавішника Рея Манзарека у складі легендарних The Doors. Проте автори вважали пісню надто попсовою для їхнього тодішнього репертуару – хоча й не могли не відзначити її потенційну "хітовість". Але "Bridges" розвалилися, до Магне та Пола приєднався їхній шкільний приятель Мортен Харкет, який має впевнений і приємний голос — тріо назвалося "a-ha" і стало освоювати синтезатори новітніх моделей. Харкет почув ту саму "The Juicy Fruit Song" і відразу став переконувати колег у тому, що з таким клавішним рифом можна підкорити світ.
Тріо після кількох невдалих спроб все-таки вдалося зацікавити собою менеджерів і продюсерів у Лондоні – вони почали записувати матеріал для першої платівки, і нарешті колишня The Juicy Fruit Song, дописана разом з Харкетом і перейменована в "Take On Me", була випущена як перший сингл "a-ha".
Сингл з'явився на прилавках восени 1984 року — і спочатку ніяк не вразив британських слухачів. Цілеспрямоване тріо записало нову версію пісні з іншим аранжуванням, а потім, на вимогу керівництва лейбла "a-ha" "Warner Bros" (яке, на щастя для музикантів, було впевнене в тому, що пісня обов'язково стане світовим хітом при належному розкручуванні), було знято революційне на той час відео.
Режисер кліпу Стів Баррон залучив до роботи сімейну пару, аніматорів Майкла Паттерсона та Кендес Рекінджер, які й відповідали за вражаючу досі анімацію із застосуванням техніки ротоскопування (це коли знята кіноплівка перемальовується покадрово). Кліп, справжню класику 80-х, постійно крутили "MTV". У результаті "Take On Me", пісня з приспівом, який моментально врізається в пам'ять (який, насправді, досить важко заспівати так, щоб потрапити в усі ноти) зайняла перше місце в Штатах — і справді стала улюбленою і впізнаваною у всьому світі.
Успіху, порівнянного з тим, що досягла бадьора і одночасно зворушлива "Take On Me" у "а-ha" більше не було — хоча група продовжувала записувати рівну і якісну поп-продукцію всі ці роки. Іноді вони були зовсім не такими легковажними, як на дебютному альбомі – вже їхня друга платівка "Scoundrel Days" була набагато вдумливішою роботою, яка пройшла випробування часом. Але саме "a-ha" зразка епохи "Take On Me" населення планети вважає за краще пам'ятати, цінувати та любити.
Los del Rio "Macarena" (1995)
Танцювальний бум, пов'язаний з конкретним дискотечним хітом – особливе явище, коли все людство об'єднується з дрібниці, здавалося б, приводу. Один із найбільш показових прикладів такого тимчасового божевілля – хіт іспанського поп-дуету "Los del Rio", що всюдисуща свого часу "Macarena". "Los del Rio", а саме Антоніо Ромеро Монхе та Рафаель Руїс Пердігонес виступали разом з юнацьких років, з 1962-го року, користувалися помірною популярністю у себе на батьківщині та в Латинській Америці, але суперзірками стали тільки в середині дев'яностих — коли обом співакам було вже майже п'ятдесят.
Оригінальна версія "Макарени" була записана 1993-го, але сенсацією став ремікс, зроблений через два роки продюсерами з Майамі, які виступили під колективним псевдонімом Bayside Boys. Для реміксу був написаний англомовний текст, доданий актуальний танцювальний біт, також як "родзинка" був використаний семпл з репертуару синті-поп дуету 80-х "Yazoo", пісні "Situation" — а саме заразливий сміх вокалістки Елісон Мойє. У результаті ремікс провів рекордні 14 тижнів на верхівці американського хіт-параду – і денс-лихоманку, причиною якої стала "Макарена", можна було порівняти лише з "Ламбадою" наприкінці вісімдесятих. Сингл продавався мільйонними тиражами, і хоча учасники дуету отримували лише чверть прибутку, вже дуже скоро вони стали дуже небідними людьми, які без проблем забезпечили собі безтурботну старість.
Про "Los del Rio" досить швидко забули – така доля багатьох поп-сенсацій. Але дует існує досі – минулого року записали новий сингл, пісню "Viene lo Bueno". У світовому масштабі вона пройшла непоміченою, але справді, виконується пісня (без загравань із модними ритмами) на дуже високих температурах – як для дуету, учасникам якого далеко за сімдесят.
The Verve, "Bitter Sweet Symphony" (1997)
У 1997-му дві найбільш сенсаційні групи брит-попа середини дев'яностих, "Oasis" і "Blur", почали проявляти помітне невдоволення – ні, з популярністю та гонорарами все було гаразд. Справа була в тому, що цей самий брит-поп, стиль, біля витоків якого вони стояли і який зробив їх живими класиками (а їхній батьківщині, Англії, знову повернув статус ультрамодної та "кльової" країни на музичній карті) став для музикантів тісним і сковуючим. "Blur" під керівництвом вже тоді авантюрного Деймона Албарна (через 4 роки зібрав "Gorillaz") звернулися за натхненням до американської альтернативи, "Oasis" стали записувати громіздкі, тривалі композиції, які не так захоплювали фанатів, як тішили його музикантів — здавалося, що дні брит-попа полічено.
Так, вони справді добігали кінця. Але перед тим, як настало нове століття і гітарні гурти, що надихаються шістдесятими, але звучать при цьому так, ніби пишуть нову музичну історію, остаточно зникли як вигляд, з'явився гурт The Verve — зі своїм альбомом Urban Hymns. Платівка являла собою горду колекцію ідеальних, зразкових пісень, які могли бути складені лише англійцями – тими, що вважають, ніби вся сучасна музика була придумана на британських островах у шістдесятих, у славетні часи Лондона, що свінгує.
Насправді це був уже третій альбом групи. Але перші два, "A Storm in Heaven" і "A Northern Soul", були безкомпромісними психоделічними записами – вони зробили групу, очолювану вокалістом Річардом Ешкрофтом, предметом культу не надто численних шанувальників, але аж ніяк не героями хітпарадів та попіконами. Натомість це вийшло у треку, який відкрив альбом "Urban Hymns" — величної, самовпевненої і нахабної "Гірко-солодкої симфонії". Ця пісня зробила The Verve найбільш обговорюваним британським гуртом 1997-го – поряд з "Radiohead".
"Bitter Sweet Symphony", написана Ешкрофтом, була чудова сама по собі — відмінний текст, однаково прилипливі куплети і програші. Але все-таки найпривабливішим елементом у пісні було її аранжування, а саме – чарівний оркестровий мотив, на якому пісня висіла, як на гаку, і на цей гачок миттєво траплялися слухачі. Але те, що зробило хіт The Verve таким особливим, стало джерелом великих проблем, нескінченного головного болю, жалю і мук.
Справа в тому, що цей самий мотивчик був семплом — взятим з оркестрової версії пісні "Ролінг Стоунз" The Last Time, записаної в середині шістдесятих "Andrew Oldham Orchestra". "The Verve" отримали дозвіл на використання семпла від лейбла "Decca", на якому був випущений оригінальний трек, але домовитися з компанією "ABKCO", якій належали права на всі пісні "Ролінг Стоунз", написані та записані в шістдесятих, Ешкрофту та колегам не вдалося. Компанію очолював Аллен Кляйн – міфічний менеджер із поганою славою, який з 1965-го року займався фінансовими справами "Стоунз", а пізніше – ще й "Бітлз" та сольними кар'єрами Джона Леннона та Джорджа Харрісона. У всіх випадках співпраця закінчувалася скандально, але в дев'яностих Кляйн все ще міцно тримався за права на класичні пісні "Ролінг Стоунз".
Сингл "Bitter Sweet Symphony" таки вийшов — і Кляйн відсудив у The Verve право отримувати авторські від продажів. Крім того, в автори пісні в обов'язковому порядку мали бути зараховані, крім Ешкрофта, Мік Джаггер і Кіт Річардс. Реальний автор пісні Річард Ешкрофт отримав лише тисячу доларів – і більше не отримував від продажу хіта ні копійки. Так тривало до 2019-го року, коли вже після смерті Аллена Кляйна вдалося досягти домовленості між його сином Джоді, Ешкрофтом та Джаггером із Річардсом. Нарешті автором одноосібно значився Річард Ешкрофт і йому стали належати права на найвідомішу пісню групи. Це був справжній хепі-енд, Ешкрофту більше не доводилося похмуро жартувати, мовляв, "Bitter Sweet Symphony" — найкраща пісня "Ролінг Стоунз" за останні двадцять років".
"The Verve" розпалися наприкінці 90-х, знову зібралися 2008-го для запису альбому "Forth". У їхній музиці можна знайти досить прекрасних і захоплюючих моментів — особливо це стосується тих перших двох альбомів, психоделічний неформат яких звучить особливо інтригуюче в наш час. Але повсюдний успіх "Bitter Sweet Symphony" групі повторити не вдалося — і зараз, через чверть століття, Ешкрофта і "The Verve" пам'ятають саме з цього багатостраждального запису.