Футбол на дні. Як ми до цього прийшли

Три роки тому український футбол вступив у смугу затяжної кризи. Настільки затяжного, що правильніше буде говорити вже не про зниження рівня, а про стрімке падіння на саме дно. Десь з середини 1990-х, після бурхливого і жахливого початку того десятиріччя, український професійний футбол (говоримо насамперед про топ-дивізіоні, тоді — Вищої, тепер — Прем'єр-лізі) обрав цілком певний шлях розвитку. Шлях цей полягав у формулі, геніально певної одним з головних журналістів тієї епохи, головним редактором журналу "Футбол" Артем Франковим, — "підсадити ще одного олігарха на футбол". Бізнесмени різного калібру і стану різними шляхами входили в футбол, купували/віджимали клуби і починали вкидати в них гроші. Олігархічний футбол у 2000-х демонстрував певне зростання кількості глядачів на трибунах і легіонерів у складі команд. Зрозуміло, це зростання було цілком і повністю штучним — клуби практично не заробляли собі на життя, віддавши перевагу існування на так звані "інвестиції" власників. Тоді ж сформувався міф про те, що вітчизняний професійний футбол практично не відрізняється від європейського, а успіхи "Шахтаря", "Динамо" і "Металіста" в Єврокубках на рубежі "жирних" 2000-х та 2010-х аж до перемоги донецького клубу в Кубку УЄФА цей міф закріпили і практично замістили їм реальність.

Але після Революції гідності і початку російсько-української війни ситуація в країні — і футболі — змінилася. Економіка України опинилася в критичній ситуації, і це не могло не вдарити по кишенях футбольних олігархів. А коли економічна ситуація почала вирівнюватися, виявилося, що час олігархів в Україні добігає кінця. І це також позначилося на фінансовому добробуті футбольних клубів.

Гроші почали тікати з футболу. Тікати настільки швидко, що в певний період клуби вмирали просто-таки пачками. У кожному конкретному випадку були свої нюанси (як, наприклад, у випадку з "Металістом", господар якого Сергій Курченко вдарився у біга), але в цілому все вкладалося в очікувану картину. Клуби, які за 20 років незалежного футболу так і не навчилися — багато і не хотіли вчитися, заробляти гроші, почали зникати з футбольної карти країни.

Отже, за три постмайданних року український професійний футбол втратив 20 клубів, з яких спробували відродитися лише шість: "Авангард", "Світ", "Металург" (Запоріжжя), "Таврія", "Металіст-1925", "Нива" (Тернопіль), але рівень у них зовсім не той, що у їх попередників. Ті ж, хто втримався на плаву, ведуть досить скромне існування.

Прогнозовано впав і один з головних показників — кількість глядачів на трибунах. Якщо перед Евромайданом середня відвідуваність матчів української Прем'єр-ліги була в 1,5 рази вище показника сусідньої польської Экстраклясы, то зараз чемпіонати в цьому компоненті помінялися місцями. Причина очевидна. З середини 1970-х в тоді ще радянській Вищій лізі чітко проявилася тенденція глоризации футбольного вболівальника (глорихантеры, від англійського словосполучення glory hunters, яке перекладається як "мисливці за трофеями", "мисливці за славою", — категорія вболівальників, які підтримують найбільш успішні і заможні футбольні колективи). Люди перестали ходити на футбол як самодостатнє явище, трибуни заповнювалися тільки в періоди серйозних успіхів. Все це, з поправкою на нові капіталістичні реалії, продовжилося і в незалежні часи. Рекордна глядацька статистика першої половини 2010-х була обумовлена рядом факторів — нові стадіони, збільшення кількості якісних легіонерів, успіх клубів у Європі.

Як тільки "гладкі" роки змінилися голодними, вболівальник моментально пішов з трибун. Клуби не турбувалися привчанням і прирученням вболівальника до футболу, наприклад, через інститут членства і спонсорства. Тільки після падіння в останні роки кілька клубів нижчих ліг почали впроваджувати цей давно апробований в Європі формат, але в більшості випадків це виявилося або формальністю, або взагалі профанацією. У той же час у Польщі клуби і, що важливо, ліга в цілому планомірно працювали над розвитком професійного футболу. І коли на краю прірви виявилася краківська "Вісла" — один з провідних клубів країни, рятівниками виступили як раз вболівальники. Відвідуваність матчів "Вісли" не тільки не впала, а навіть трохи збільшилася — купуючи квитки, вболівальники вносили свою фінансову лепту в існування клубу. У той же самий час в Україні після схожого падіння "Дніпра" кількість глядачів на трибунах "Дніпро-Арени" зменшилася в рази — з майже 17 тис. в останньому довоєнному чемпіонаті до 4,3 тис. в нинішньому сезоні.

Внесли свою лепту війна, падіння курсу національної валюти і добробуту в цілому. Все це призвело до того, що інтерес до футболу знизився до рекордного мінімуму. У Прем'єр-лізі грають 12 команд, чого ніколи раніше не було, відвідуваність матчів рік за роком б'є антирекорди.

Прем'єр-ліга, яка повинна займатися розвитком в тому числі і фінансової самостійності клубів, фактично самоусунулася, віддаючи перевагу або традиційної закулісної кадрової боротьбі, або на роботі одного з грандів, аж до забезпечення зручного формату календаря. Зниження кількості клубів у Прем'єр-лізі до 12 пояснюється тим, що в країні нібито не вистачає клубів, які пройшли б атестацію на участь у турнірі. Але при цьому забувається, що атестаційні норми були сформовані в "гладкі" роки, коли футбол штучним чином, через вливання нічим, крім примхи власником, не мотивованих грошей піднявся до певного рівня. Тепер про цьому рівні залишається тільки мріяти, але підкоригувати норми, щоб вони відповідали реальному стану справ, бажання, очевидно, немає.

В результаті кількість легіонерів в клубах Прем'єр-ліги прагне до нуля, ряд клубів живе від траншу до траншу, насилу проходячи атестацію.

На деякі кричущі ситуації, як з каменської "Сталлю", яка досі не відремонтувала клубний стадіон і грає в Дніпрі, що не дозволено регламентом, просто закриваються очі. Вболівальники не ходять на матчі навіть у містах, які не бачили великий футбол багато років. Але ніяких кардинальних заходів з порятунку професійного футболу не робиться ні на всеукраїнському, ні на регіональному рівнях. Фактично в Прем'єр-лізі залишилися два клуби, які ще зберігають видимість стабільності і успішності, — "Динамо" і "Шахтар".

Але Прем'єр-ліга — вершина айсберга. У нижчих дивізіонах, так званої "болото", ситуація ще гірша. Клубів, які можуть з Першої ліги ПФЛ піднятися в УПЛ, пройшовши атестацію, можна порахувати на пальцях однієї руки. Другу лігу щороку формують фактично заново, підганяючи під формат то кількість клубів, що вдасться зібрати. А рівень зарплат (від 2 до 120 тис. грн Першій та Другій лігах), кількість глядачів на трибунах, та й якість цих самих трибун говорять про повну катастрофу вітчизняного футболу.