Форева онлі рок-н-рол. 5 кращих альбомів незалежної України

Ноти, які видаються українськими музикантами ще не змішалися в загальносвітовому потоці — музика, вже не кажучи про шоу-бізнес, розвивалася за своїми місцевими законами. А те, що ми, поклавши руку на серце, спізнювалися від світових тенденцій років на пʼять, а то й на всі десять, тільки надавали цій музиці особливий смак. Ми згадуємо 5 знакових альбомів, випущених в незалежній Україні, — саме альбомів, оскільки йдеться про той час, коли українці в своїй більшості ще купували диски і касети, а не скачували окремі треки з інтернету. І це не просто ностальгічні спогади.

Брати Гадюкіни "Всьо чотко!" (1989–1996)

У "Братів Гадюкіних" виходило бути абсолютними унікумами і виділятися з десятків колег по сцені навіть у той гранично ексцентричні часи, якими були кінець 80-х і перша половина 90-х на молодій українській сцені. І справа навіть не в самому сценічному образі покійного фронтмена і вокаліста групи, геніального Сергія "Кузі" Кузьмінського — хвороблива блідість, незмінні темні окуляри, дешева "іоніка" напереваги замість гітари, лексика і акцент моторошного "рагуля"… Справа була в самих піснях, написаним Кузею, і ліричних героях цих численних шедеврів — а героєм був найчастіше той самий чувачок з сільської місцевості, і хоч Кузя і співав від його імені, власне невичерпне почуття гумору і іронічність вкрай високої проби видавали з головою як відношення автора до його героя, так і доповсякденного житті, що оточувало їх обох.

Сама музика теж була не характерна для тодішньої української рок-сцени — група намагалася грати блюз-рок, надихаючись насамперед авторитетами на кшталт Rolling Stones. З роками у групи виходило все краще — і свого виконавського піку "Гади" досягли приблизно на альбомі "Було не любити" 1994-го. Але все-таки, що стосується високої концентрації всенародно улюбленої хітової класики, то тут лідирує дебют 1989 р. "Всьо Чотко!". Виділити, правда, хочеться саме перезаписану наприкінці 1995-го версію для випуску на компакт-диску — як виконання, так і звук там непомірно кращі, ніж на оригінальній "касетній" версії.

І ще раз про самі пісні — ніхто, рішуче ніхто не писав таких закінчених історій в піснях, як Кузя. По суті, сюжет кожної з них (так, в піснях був сюжет, була історія — і зараз вміння писати такі пісні-оповідання практично втрачене) можна було розкрутити до середніх розмірів розповіді. Це стосується і "Наркоманів на городі", і "Звьоздочка моя", і "Арівідерчі, Рома", і особливо трагікомічної драми з нальотом еротики про зловісну спадщину Другої світової в Карпатах, пісні "Ой, лихо". Були на альбомі і істинно ліричні моменти на кшталт "Міську, вважай!", але ця пісня не являла собою любовну історію, як ще один хіт, "Приїдь до мене у Мостиська". "Міську, вважаю!" — захоплюючий дух шедевр про спрагу життя, захоплення миготять перед очима міськими буднями і передчуття того, про що немає бажання говорити простими словами. В цьому треку, як і в альбомі загалом, є той самий живий нерв, який і перетворює звичайний пісенний матеріал в неминучу класику.

Ірина Білик "Так просто" (1996)

Колись Ірина Білик була амбітною дівчиною, здатною написати мелодійні і чудові у своїй простоті і чіткості пісні. Ці пісні могли наспівувати, муркотіти і насвистувати всі — від дітвори до пенсіонерів, від школярок та їхніх прищавих хлопців, які не визнають нічого, крім набільш оскаженілої попси до якихось рокерів середнього віку (хоч останні в цьому і ніколи не зізнаються). Так, саме так — цей альбом був і є класичним прикладом того, що в англійській мові називається guilty pleasure. Тобто являє собою якесь задоволення, не те щоб зовсім уже заборонене, але от коли людина, обтяжена занадто вишуканим смаком або просто комплексами, доставляє собі цю саму радість, то почувається при цьому дещо винною. Як вафельний торт зі згущеним молоком або фільм "Титанік".

Так, з першого погляду це була просто попса. Але потім навіть надто вимогливий слухач помічав дивно яскраву гітарну лінію то тут, то там, пестять слух партії клавішних або просто нетривіальний гармонійний хід. Якби Білик народилася років на 10-15 раніше в Штатах або в Англії, бути їй ким-небудь на кшталт Кейт Буш або Сьюзан Вегі, автором-виконавцем власних пісень, коли потрібно ексцентричним, коли потрібно скромним. Але Білик була тим, ким була в Україні середини і кінця 90-х — найяскравішим автором чарівних і бадьорих пісеньок в кілька акордів на кшталт "Так просто" (а слабо зараз кому-небудь скласти хоча б таку, здавалося б, дрібничку?) або жалісливих, що намагаються здаватися безневинними мелодрами на кшталт "Дощем" і "Франсуа". На останній хіт приблизно в той же час приголомшливо знущальний кавер зробила культова львівська група "Мертвий півень" — ті самі зіпсовані вишуканим смаком інтелектуали, які явно відчували неймовірне guilty pleasure від прослуховування пісень Білик.

Скрябін "Казки" (1997)

Історія "Скрябіна" ділиться на два періоди, що разюче відрізняються. Це, власне, "старий "Скрябін'90-х років, коли, крім усіма зараз улюбленого і досі щиро оплакуваного Кузьми, до складу групи входили Сергій "Шура" Гера та Ростислав Домішевський — і "Скрябін" в новому столітті. Історія "нового "Скрябіна" почалася тоді, коли Кузьмі набридло бути маргіналом-безсрібником — він розпустив старий склад і змінив музичний курс на набагато більш прийнятний для найширшої публіки.

Альбом "Казки" — це найкраще, що було в тому самому, тепер уже майже міфічний "старому" варіанті групи. На своєму попередньому релізі, альбомі "Птахи", колектив у плані аранжувань йшов в ногу з клубною європейською модою середини 90-х і видавав рівний, як каток, технопродукт. Тепер же, після успіху "Птахів", коли пісні групи почали крутити по радіо і ТБ, а піратські касети на базарах країни почала активно розкуповувати "просунута" молодь, Кузьма з колегами вирішив повернутися до власного коріння. А коріння глибоко йшло в англійську та польську пост-панк, а також "сінті-поп" і "нову романтику" початку і середини 80-х. Так зʼявилися ті самі знамениті і улюблені в порівняно вузьких колах "українські Depeche Mode", єдині і неповторні "нові романтики" 90-х "Скрябін". Справді, чарівно мелодійний, атмосферний пост-панк і "сінті-поп" з відмінними українськими текстами звучав як мінімум цікаво і інтригуюче. Ну а розумна дещиця депресивності і дощової смури в піснях приваблювала романтичних підлітків, як ніщо інше в українській музиці того часу. У піснях "Казок" з надлишком містилося все, що було потрібно молодій людині непростих 90-х від музики — історії про трагічну і нещасну любов, тотальне нерозуміння окремо взятої особистості навколишнім світом, міркування про смерть подані так зворушливо наївно і щиро, ніби ніхто і ніколи ще не спромігся замислювався про вічне. "Нікому щось не треба", "Той прикрий світ", Train, "До смерті і довше", "Годинник" — хіт змінювався хітом, приспіви та куплети тут же назавжди віддруковувалися в памʼяті. На альбомі не було жодної прохідної пісні, всі вони здавалися вистражданими і справжніми, та там здавалися — такими вони були. Чутливі, як радар, душі тінейджерів неможливо обдурити. Як тоді, так і зараз.

Океан Ельзи "Янанебібув" (2000)

Перший альбом "Океану", випущений у 1998-му, "Там, де нас нема" представляв собою рівно те, що і повинна являти собою дебютна платівка міцної рок-групи. А саме — що рветься назовні з усіх клітин молодих організмів захоплення з приводу того, що ЦЕ нарешті сталося, абсолютно природний драйв, мало не навʼязливе бажання сподобатися всім і вся плюс наївність яка тільки віталася. А також прихований страх залишитися бути непоміченими і не оціненими по достоїнству. Нарешті в Україні зʼявилася гітарна група, сформована в той час (в 1994-му), коли на світовій сцені, після раптової смерті гранджу, запалювалися перші зірки "брит-попу" на кшталт Oasis, Blur, The Verve або Supergrass. Група ввібрала в себе естетику і підхід до рок-н-ролу зразка середини 90-х колег з Британії, та й узагалі була вихована приблизно на тих же музичних цінностях, і сповідувала їх же. Але там, де англійці здавалися надто пихатими, зарозумілими і не дуже доброзичливими, Вакарчук і колеги залишалися по-рідному, по-українськи душевними, простими і зрозумілими.

Група розвивалася так, як це органічно виходить у кожної пристойної групи, — і друга платівка, "Янанебібув", виявилася помітним і вражаючим з перших секунд кроком, ривком вперед. Група почала звучати впевненіше, витонченіше і просто цікавіше — якщо проводити аналогії з улюбленими Вакарчуком "Бітлз", то різниця тут була приблизно така ж, як між першою і другою "бітлівської" платівкою. "Океани" освоїлися у власній звуковий стихії і тепер посилали звідти послання всім нужденним в дохідливій, мелодійній і гітарній музиці, що йде в ногу з часом. Ну і, нарешті, в особі Вакарчука українська сцена знайшла класичного рок-фронтмена з вокалом, що нагадує багатьох зірок стадіонної англійської та американської долі 70-х, але залишається при цьому самобутньою "річчю в собі". Навіть в плані текстів (а вони завжди були найслабшим місцем в "океанівських" ланках) група зробила крок вперед у порівнянні з дебютом, на якому раз у раз можна було наштовхнутися на рядки на кшталт "але приходить знов поїзд "чужа любов". Навіяний тодішніми електронними експериментами Radiohead альбом "Модель" і відхід з групи гітариста Павла Гудімова та басиста Юрія Хусточки будуть попереду, але поки "Океан Ельзи" являли собою практично класичну рок-групу, що зʼявилася в правильному місці в правильний час.

Esthetic Education "Face Reading" (2004)

Колектив Esthetic Education був абсолютно унікальним явищем на українській музичній сцені, тим самим винятком, який підтверджував непорушне правило. І справа навіть не в складі, куди входили колишні музиканти "Океану Ельзи" Юрій Хусточка і Дмитро Шуров плюс досі мало кому відомий бельгієць Луї Франк як вокаліст. Мало не в перший і останній раз група раптом з перших же днів існування відчула себе донезмоги розкутою і найнахабнішим чином вільною в сенсі здійснення своїх божевільних музичних ідей — їй-богу, таке могли дозволити собі тільки де-небудь в Лондоні або Сан-Франциско зразка 1967 р.

Напевно, справа була в тому первісному балі довіри, піарі та галасу, які забезпечував "Естетикам" недавній відхід з "Океану" Хусточки і Шурова на самому піку популярності групи. "Естетики" абсолютно не морочилися меркантильними цілями на кшталт написання всенародно популярної пісні — вони просто грали у своє задоволення, грали приголомшливо еклектичну музику, яка увібрала в себе таку кількість впливів, що перераховувати їх просто немає сенсу. При тому це була ще й музика зі своїм власним обличчям, абсолютно європейського штибу, без будь-яких загравань з середньостатистичним українським слухачем і споживачем — та й Франк співав англійською мовою. І що дивно — групі прощали таке нахабство. Проте "Естетики" записали всього два повноцінних альбоми і чудовий "концертний" Live at Ring. Кращий з цих релізів — дебютний Face Reading, дивовижно шорстка, безстрашна і експериментальна платівка, що не вписується у жодні рамки, які існували тоді або зараз.